Михайло Кубрак – досвідчений фахівець, авторитетна і знана на Чернігівщині людина. Уродженець села Гальчин Козелецького району Чернігівської області він багато років пропрацював в органах місцевого самоврядування: обіймав керівну посаду в Чернігівській райдержадміністрації, головував у Чернігівській райраді і до останнього часу був заступником голови останньої. Окрім цього, Михайло Михайлович багато років очолював Чернігівську районну організацію Народної Партії і сьогодні є одним із її лідерів. Останнім часом, за словами самого народника, він виконує найважливішу і найпочеснішу місію – дідуся. Але, не зважаючи на це, до нього й сьогодні йдуть люди, адже Михайло Кубрак завжди був людиною відкритою для спілкування, ніколи не відмовлявся від зустрічей, не боявся дивитися людям у вічі, слухаючи їхні прохання, зауваження, критику. Головне, він вмів їх чути і багато кому допоміг чи то порадою, чи то справою. Тому його думка і нині цікавить земляків, однопартійців, колишніх колег. І мовне питання – не виняток.

- Михайле Михайловичу, промайнуло вже стільки часу, але й досі не вщухають «баталії» навколо мовного питання. Цікаво, як ви розцінюєте рішення щодо прийняття відомого закону і чи є воно нагальним для Чернігівщини?

- Відверто кажучи, можна довго говорити на цю тему, але головне, що це питання, звичайно, надумане. Це моя суб’єктивна точка зору. У нас дуже багато проблем, наприклад, у народному господарстві, які ще треба вирішувати і ставити як пріоритетні. Скажіть, будь ласка, ідучи українським містом, або селом ви відчуваєте тиск з боку будь-кого щодо того, якою мовою ви розмовляєте? Гадаю, ні. А Чернігівщина в даній площині взагалі унікальна: у нас проходять кордони і з Росією, і з Білоруссю, тому майже кожен район має свій власний діалект. Отже, вам, також, ніхто не заважає розмовляти на вулиці чи в транспорті навіть суржиком. Упевнений, кожен в Україні без утиску виписує пресу, яка друкується і українською, і, в тому числі, російською мовами. А видань останньою, як відомо, набагато більше. І взагалі не можна і не треба змушувати нікого розмовляти тільки однією чи іншою мовами. Щодо суржику – це, здебільшого, вже правила культури і етики.

Але ж мене обурило, перш за все, не те, що питання мови знову поставили на розгляд у парламенті, а те, як це зробили. Спостерігаючи за тим, яким чином і через які чвари його обговорювали і приймали, можу зазначити, що демократія тут відсутня. Який може бути парламентаризм, коли обман грав першу скрипку в ході прийняття такого важливого рішення (не буду полемізувати, адже всі пам’ятають те засідання). Просто неприпустимо так «разводить» колег.

- Отже, це питання не на часі.

- Однозначно. У нас проблеми в економіці, в сільському господарстві, в промисловості... Цей список можна продовжувати. І от тобі ляпсус. Це не просто закон. Це такий собі умовний поділ країни. І якщо раніше її умовно ділили на два табори, в даному випадку цей процес може торкнутися кожного регіону. Скільки тепер окремих таборів можна буде нарахувати? Чи це не шлях до федералізації?

- Чи не вважаєте ви, що хвиля тих, хто «за» і тих, хто «проти» - це штучно створені «торнадо» і більша частина населення просто взагалі не звертає на цю, так звану проблему, уваги?

- Безумовно, більшість не звертає уваги, адже звичайній людині є багато про що інше турбуватися в буденному житті, окрім мовного питання. В народі його гостро не сприймають, особливо в сільській місцевості, адже там ще більше побутових проблем і негараздів. Я також погоджуюся, що саме штучно збурюють хвилі навколо цього питання. І це закономірно, оскільки в ході всіх виборчих кампаній мова була одним із медяників, яким заманювали виборця. Але ж в реаліях всі учасники баталій з обох боків барикади переслідують лише одну мету – пропіаритися. Один табір наголошує на своєму бажанні зробити велике благо для народу, інший виставляє себе справжнім патріотом, який захищає націю від «благодійників». І чому ніхто не вважає за необхідне проаналізувати, як відреагує, наприклад, система освіти на мовне нововведення? І щодо чиновників всіх рівнів: кожному з них, за новим законом, необхідно буде обов’язково володіти всіма мовами регіону, в якому вони працюють. Чи під силу їм таке?

- А як цей закон вплине на перебіг і результати майбутніх виборів?

- Суттєвого впливу не буде. Просто кожен заробить свої бали. Завершиться кампанія, всі про це забудуть і знову станеться так, що мова вкотре зіграє роль і бочки з медом, і ложки з дьогтем. Але ж знову і дьоготь використають не за призначенням, і мед задарма зіпсують.

- А як щодо Швейцарії. Там не просто кілька регіональних мов...

- А чому ми постійно ставимо за приклад цю країну? Чому не наводимо приклад закону про мову в тій самій Росії, Польщі чи Франції? Провильно, в Швейцарії кілька державних мов. А скільки ж існує ця країна як цілісний організм? Ось і відповідь. Мовне питання там традиційно і законодавчо встановлювалося впродовж століть. Окрім цього, там спостерігається стабільність, перш за все, в економіці, діє законодавство. Просто держава вже давно сформувалася і політично, і економічно, і географічно. І жодних розмов про її розподіл. А ми всі двадцять років ще блукаємо, не можемо визначитися з вектором розвитку, не знаємо, до кого примкнути. Формуємося і ніяк не можемо сформуватися в будь-якій сфері. В цих умовах не можна гратися такими категоріями, як мова. Якщо ми не в змозі й досі стабілізуватися, повторюю, майже в усіх сферах життєдіяльності, давайте залишимо недоторканими хоча б ті ланки, які нас об’єднують і виокремлюють в світі: традиції, культуру, мову...

- Але ж не тільки певний відсоток парламентарів міркують над цим питанням, а й значний відсоток населення. І, якщо зараз це питання не на часі, в якому випадку воно може бути доречним?

- Коли ми будемо жити так, як живуть люди в Швейцарії. Тільки високий рівень життя і розвитку країни дозволяє займатися вирішенням подібних питань. За умови, що вони є нагальними.

- Отже, як треба ставитися до того, що зараз відбувається навколо мови?

- Потрібно ставати не на захист (мова у нас і так сформована, жива і діє), а слід популяризувати і вивчати її, а також навчати неї дітей. Я наведу один приклад. Коли класний керівник мого сина – викладач української – поскаржилася, що він погано знає рідну мову, відтак має погані оцінки, я був змушений діяти. Вирішивши, що метод «батога» не спрацює, просто виписав журнал «Перець». Хлопець із задоволенням читав це видання, а потім і іншу україномовну літературу, яка містила цікаву для нього інформацію. І все налагодилося. І мову він знає. Головне, знайти підхід, особливо до дітей.

А ще, конче необхідно зберігати класичну структуру нашої мови і не допускати, щоб із нею поводилися, як із піддослідним кроликом: на кшталт деяких телеканалів і видань, які, начебто, модернізують її і намагаються створити нову, ні на що не схожу, унікальну українську мову. Я вважаю це збоченням. І необхідно, щоб на державному рівні здійснювався обов’язковий контроль над перекладами українською зарубіжних видань. Має бути так, щоб перекладачі були професіоналами, щоб переклади були кваліфікованими і писемна мова була еталоном. Тоді буде жити і сама українська мова, яка матиме власний рівень, статус і популярність.

Бесіду вела Юлія Найда,

прес-служба Чернігівської обласної організації

Народної Партії