Знаному хліборобові та громадському активістові Хмельниччини Петру Володимировичу Іващуку виповнилося 60 років.

Петро Іващук мав стати військовим – кадровим офіцером. Тоді усі хлопчаки, його ровесники, марили формою, зірками на погонах і мріяли про подвиг. Неодмінно – в ім’я людства, чи, принаймні, в ім’я Батьківщини. Тож він ладен був крокувати у військових черевиках хоч на край світу – туди, куди скаже вітчизна. Та, як з’ясувалося, доля мала для нього на прикметі іншу стезю. Раптово і тяжко захворіла мати, і Петро змушений був повернутися додому, змінивши курсантську форму на звичний селянський одяг.

До сільської роботи хлопець призвичаївся змалку. Адже зростав у родині, де крім нього, було ще двоє дітей. Кожен із дітлахів мав свої обов’язки і нікому навіть на думку не спадало їх не виконати. Мати, колгоспна доярка, бігла на роботу ще до світанку і поверталася натомлена, вже коли пітьма хапала за очі. Вистачало щоденних турбот і в батька – голови сільської ради. Петро пам’ятає, як він, чотирнадцятирічний хлопчисько, гордився першими плодами своєї праці. Кілька сотень трудоднів – цього було немало навіть для дорослого чоловіка – не те що для підлітка.

Так сталося, що і свою першу хату йому довелося будувати ще зовсім юнаком, до армії. В батьківській хаті тоді сталася пожежа, і родина залишилася без даху над головою. Вони й досі достеменно не знають, хто і навіщо пустив їм під стріху червоного півня, та відчуття болю, розпачу і незаслуженого лиха не покидатиме їх уже довіку.

Повернувшись із військового училища додому, Петро Іващук, засукавши рукави, взявся до праці. Через мамину хворобу довелося взяти на себе і хатню роботу, і городню, і колгоспну. Ще після школи він встиг набути робітничого фаху, закінчивши ПТУ і здобувши професію електрозварювальника. Це і стало йому в пригоді тоді, коли повернувся до рідного села. Працював електрозварювальником, згодом – трактористом,  шофером, комбайнером.

Незабаром отримав рекомендацію і вступив до лав КПРС. У 1977 році Петро Іващук вступив до Рівненської партійної школи. Того ж року очолив парторганізацію колгоспу імені Кутузова, працював агрономом у Мокроволівському колгоспі «Зоря комунізму». Згодом став там секретарем парторганізації. А з вересня 1985 р. він потрапив на роботу до Квітневого, ставши через три роки головою місцевого колгоспу.

То були непрості часи. Велика держава хиталася і щомиті загрожувала впасти, немов колос на глиняних ногах. Зрештою все і справді впало, обриваючи усталені зв’язки, руйнуючи заводи, ферми, економіку, а заодно й людські душі. В молодій українській державі почав розкручуватися, з кожним днем набираючи обертів, маховик інфляції. Водночас розпочалася цінова вакханалія на стихійному, дикому ринку. Промислові підприємства, що за мить втратили і постачальників, і споживачів, падали одне за одним, неначе листя на осінньому вітрі. Та й селянам стало непереливки. Новоспечені нафто-, зерно-, м'ясо- та інші трейдери звели нанівець плоди їхньої праці, завівши у глухий кут не одне, ще недавно міцне, господарство.  А недолуга аграрна реформа, замислена й активно втілена в життя псевдонауковцями, лише поглибила той процес руйнації. Втрималися на плаву в ті непрості часи лише ті, хто мав сильного, мудрого керівника, такого як Петро Іващук, який зумів подолати розруху і вивести господарство на новий етап розвитку.

Десять сіл Білогірського району об’єднали свої паї сьогодні в «Перлині Поділля». Земельний фонд «Перлини» становить 3 тисячі гектарів угідь, з яких усі – орні землі. Та її справжній, воістину золотий фонд – люди. Саме їм, їхнім невтомним рукам і добрій волі, переконаний керівник, господарство зобов’язане тим, що досі не просто тримається на плаву, а є одним із кращих в області.

Справжня окраса і відмінна риса господарства – коні. Причому тут вирощують не лише робочих конячок, без яких ще ой як нескоро будуть обходитися наші селяни. У «Перлині» плекають і справжніх скакових, баских красенів. Кожного з них можна спостерігати годинами. І кожен з них – це справжня досконалість, поєднання великої селекційної роботи з тисячолітньою працею природи. Високі, прудкі ноги, горда постава, розвинені м’язи – такі характерні ознаки орловських та російських рисаків, яких тут вирощують, і саме такі коні виходять із племрепродуктора.

Треба потроху позбуватися відчуття власної меншовартості, ретельно насаджуваного і, зрештою, таки прищепленого нашим селянам державою. В цьому переконаний Петро Іващук. Хоча, як людина, вихована на матеріалістичному світогляді, він розуміє, що без створення на селі нормальних умов життя годі розраховувати на розвинуту самоповагу і людську гідність.

Він, як уміє, намагається створити своїм людям ці нормальні умови життя в окремо взятому господарстві. Найпершого обов’язку керівника – вчасно виплачувати людям зароблене – дотримується ревно. Не залишається господарство й осторонь соціальних турбот. Хоча формально ця ноша покладена нині на плечі сільських рад, керівник розуміє, що без підтримки господарства ні школам, ні дитсадкам, ні ФАПам не вижити. Бо який той бюджет у сільради? Та й зрештою, як можна залишитися байдужим, коли в садочках і школах будуть мерзнути і недоїдати діти твоїх односельців? Отже, турботу про забезпечення харчовими продуктами господарство повністю взяло на себе. Та й від інших проблем не абстрагуються. Десь потрібно нові меблі, десь протікає дах, а десь потребує заміни система опалення – в дев’яти селах вистачає дірок, які потрібно негайно латати.

Мабуть, до останньої миті життя Петро Володимирович Іващук пам’ятатиме той день, коли отримав звістку про присвоєння йому звання Героя України. Це було в обласному драмтеатрі під час урочистостей з нагоди Дня Незалежності. Радість, піднесення, вдячність і страшний тягар відповідальності стиснули йому серце, вичавивши з нього забуті ще з дитинства скупі чоловічі сльози. Враз пригадалася мама з одвічно натрудженими руками, батько зі зморшками, що ніколи не покидали чола, односельці – всі ті, хто своїм потом і працею зміцнили фундамент його успіху, його визнання. Люди невдячні легко упиваються своїми здобутками, не згадуючи про тих, хто сприяв їм у сходженні до вершини. Вдячні – беруть на себе додатковий тягар відповідальності за себе і за всіх, хто помагав їм долати шлях до нагороди. Таким є і Петро Іващук.

У нього багато друзів і багато недругів. Не мають ворогів лише ті, хто нічого не вартий. Комусь не дає спати його мандат депутата обласної ради, комусь коле очі його золота зірка героя, хтось не може пережити людської поваги, що незмінно супроводжує Петра Іващука. «Та цур їм», – вважає Петро Володимирович. Найбільше у своєму житті він не любить людей єлейних, таких, що готові співати осанну кожному новому цареві. Він про все має свою, власну думку і живе, нікому її не нав’язуючи і ніколи її не зрікаючись.    

Ювіляра у день його народження приїхало привітати чимало гостей. Народний депутат України, голова Хмельницької обласної організації Народної Партії Василь Шпак, керівники всеукраїнського, обласного рівня, родина, друзі зичили Петру Володимировичу многії літа, міцного здоров’я, гарних врожаїв, поваги від людей. Петро Іващук переконаний – у всьому є міра, немає лише міри робити людям добро.

                                                         А. Вінскевич

(м. Хмельницький)