Розсилка

підписатися

RSS-стрічка новин з сайту

Наші партнери
Тижневик "Народна"
Основа здорового суспільства та сильної економіки

24.06.2019

Існує думка, що український народ є народом без звичаєвого права. Та чи правда це?

Звичаєвим правом є усталені досвідом численних поколінь аж до міри традицій правила взаємодії на рівні базових суспільних інститутів: особи, сім'ї, громади, праці та приватної власності.

Традиції функціонування приватної власності в українському народі усталені давно і не залежать від "географії". Саме вони у моральному та етичному сенсах настановляють "не кради" і "не пожадай дому твого ближнього, ані вола, ані осла, ані жодної речі, яка є його власністю" і допомагають адекватно ці настанови трактувати.

І ці звичаї видаються тим природнішими і тим необхіднішими для людини, коли зважити на її відношення до сім'ї та родини.

Сім'я – це первинний і найприродніший суспільний елемент, з котрого складається суспільство. Він природніший і первісніший від держави чи навіть громади.

Сім'я фактично існувала ще до виникнення будь-яких інших форм суспільного об'єднання і тому повинна мати першість над ними, її права є більшою мірою усталені правом природи.

Саме вона є джерелом потреб, прав і обов'язків, які визначають функції, права та обов'язки вищих рівнів суспільної побудови, – громади та держави, – які виникли значно пізніше.

І виникли саме для задоволення тих потреб, які сім'я з тих чи інших міркувань самостійно задовольнити не може.

Продовженням сім'ї в часі є родина.

І головним чинником об'єднання родини у господарському та соціально-економічному сенсі є приватна власність, яка передається по родині через успадкування. В українському народі ці правила були вироблені давно і діяли як елемент звичаєвого права.

Родина не менше від держави є в собі досконала. Вона є повним, цілковито самодостатнім елементом суспільства, яким управляє самостійна влада, і це – влада батьківська.

Їй від природи належать всі права, потрібні для налагодження побуту та встановлення справедливості та незалежності в тих межах, що визначені її метою.

До тих прав і обов’язків родини, які з права природного випливають і котрих ані держава, ані загал суспільства не можуть відібрати чи усунути, належить право приватної власності батьків.

Як же ж зможуть дати своїм дітям те, що їм потрібно в житті, як же ж запевнять їм майбутнє та убезпечать від поворотів долі, коли не будуть мати можливості у тій чи іншій формі набувати приватну власність і передавати її дітям у спадок?

А вже обов’язок батьків щодо утримання і виховання дітей є природнішим від відбудь-яких правил, встановлених громадою чи державою.

Від часів Радянського Союзу Україна успадкувала законодавство у соціальному питанні, яке було спрямоване на усунення приватної власності та її успадкування, а натомість – утворення спільної власності та величезних за розміром фондів суспільного споживання, які наповнюються працею "трудових армій" народу, а управління якими здійснюється органами держави. Це цілі, визначені маніфестом комуністичної партії, до речі.

Таким чином соціалістична держава намагалася рівномірно перерозподілити доходи між усіма громадянами і сподівалася цим зарадити суспільним хибам.

Після набуття Незалежності ці помилки соціалістів були ...ще більше поглиблені: перерозподіл праці податками та недобровільними "солідарними" соціальними внесками сягнув величин, більших за розмір того, що людина отримує у вигляді заробітної плати.

Хоча давно, ще від початку 20-го століття, відомо, що максимальною величиною власного (приватного) ресурсу, до вилучення якої на загальні потреби конкретна людина та суспільство в цілому ставляться лояльно, є одна третина.

Ця пропорція означає, що сума зобов'язань з вилучення та відособлення реалізованої праці повинна відповідати за розміром половині того, що залишається в сімейному бюджеті від заробленого після їх виконання (сплати).

Надмірності та диспропорції у перерозподілі праці виправдовуються тим, що Незалежна Україна – це "соціальна держава", така, що виконує соціальні функції замість їх природних носіїв – сім'ї та родини, усім "допомагає, все забезпечує, про всіх дбає", а особливо – про "соціально-незахищених, малозабезпечених і знедолених".

Можливо, з теоретичної точки зору "соціальна держава" виглядає ідеальною, але вона так мало рахується з людською природою та опирається на утопію, що не лише не усуває, але примножує проблеми.

Відбиранням через податки та усуспільненням у "солідарні" соціальні фонди надмірної кількості реалізованої праці, що є індивідуальним, приватним ресурсом, вона суперечить природному порядку в родинному суспільстві та загальнолюдському почуттю справедливості, нищить притаманну родинному суспільству мораль та збудовані на ній норми етики.

Недоотримання значної частини реалізованої праці конкретною особою – працівником, а відповідно, – і його сім'єю, – нищить вироблену численними поколіннями взаємодію базових суспільних інститутів: особи, сім'ї, родини, праці та приватної власності.

При тому інститути управління спільним благом – громада та держава, які є значно молодшими від сім'ї та родини, – також страждають.

Бо отримують фінансування з приватного ресурсу – з реалізованої праці шляхом спрямування її частини на задоволення спільних потреб, який дискредитований у своїх суспільних функціях і можливостях, вони спираються на суспільство з покривдженою мораллю, спотвореною етикою, не просто зубожіле, а без власного легального поточного джерела фінансування будь-яких суспільних процесів, і таке, що зменшується в чисельності народонаселення та дезінтегрується.

Законодавство України, ставлячи загальну опіку держави замість опіки батьківської, виступає проти природної справедливості і порушує основні в суспільстві зв’язки – родинні.

Влада держави може і повинна лиш опікуватися правами одиниць (окремих громадян), може і повинна пильнувати там, де серед родини комусь чиниться кривда, але не сміє переступити цієї межі, не має права самовільно втручатися у внутрішній устрій родинного суспільства і влада батьківська не може бути усунена через владу державну.

Надмір зобов'язань, які створює законодавство України у зв'язку з обігом праці, усуває можливість для кожної сім'ї капіталізувати частину власної реалізованої праці за власними ж пріоритетами та на цій основі у природний, ненадуманий спосіб будувати приватну власність своєї родини, перетворювати частину реалізованої праці у капітал, що їй належить.

Адже очевидно, що працівник має природне право не лише на заробітну плату, а й у не в меншій мірі – право вільно розпоряджатися нею.

Кусник землі, виробничі активи чи акції, нематеріальні активи, куплені за зароблений та зекономлений при поточному споживанні гріш, є рішучо заробітком робітника в іншій формі – у формі капіталу.

Вилучення та відособлення надмірної частини реалізованої праці у принципі усувають можливість капіталізації заробітку природним шляхом, на власний розсуд набуваючи для власної сім'ї та родини додаткові активи, які працюють на них у реальному часі, приносять додатковий дохід.

Особа, яка не має можливості нічого капіталізувати з заробленого власною найманою працею, абсолютно неспроможна забезпечити собі утримання на випадок хвороби або старості.

Цим порушується її природне право, бо так, як має право на життя, так має і право на те, без чого її життя є непевним чи негідним.

А це забезпечення полягає лише у приватній власності. Лиш тоді людина може бути впевнена у своєму майбутньому та в майбутньому своєї сім'ї, коли має можливість за рахунок власної праці повною мірою і незалежно задовольняти свої потреби в усіх суспільнозначущих сенсах.

А відсутність таких можливостей, з одної сторони, відбирає всіляку енергію до праці, мотивацію до неї; з іншої ж, – повноцінну винагороду за працю, робить людину невільником суспільства, який не має можливості зі своєї праці отримувати повноцінну вигоду і змушений працювати за саме лиш утримання.

Уражена у своїх суспільних функціях праця веде до втрати кваліфікації, схильності до корупції, в цілому – до суспільної деградації: Навіщо працювати і трудитися, коли та праця не приносить жодної індивідуальної користі, коли і без неї працівникові належить утримання, цілком рівне з тим, хто сумлінно та ефективно працює та ставиться до свого заробітку дбайливо?

Таким чином, законодавство України у питаннях перерозподілу праці суперечить природному праву особи, яким є право власності, і тим воно суперечить притаманному українському суспільству суспільно-економічному устрою, і в основі суперечить звичаєвому праву українського народу, яке на природне право спирається та реалізовує його у звичаях, традиціях і нормах суспільної поведінки.

Саме у зміні успадкованих від попередньої держави норм регулювання основи всіх суспільних процесів – процесу обміну працею – і полягає суть першочергової з реформ, які треба здійснити в Незалежній Україні – суспільно-економічної реформи шляхом нормалізації перерозподілу праці.

Володимир Щербина, Львів, Товариство "Мале Коло", для УП

Топ - новина
ДО «ФОРМУЛИ МИРУ»

02.10.2019

Замість криків про зраду і звинувачень треба зайнятись випрацюванням документів (законів) і практичних заходів з реалізації того, що допоможе зціленню України

Публікації
Правда, яку не кажуть людям

02.11.2019 

Україна, як Система, має продукувати "умови для максимальної самореалізації та задоволення матеріальних та духовних потреб кожного та умови для гідного життя всіх своїх громадян".