Ми можемо виділити п’ять дискурсів (або й груп дискурсів) розгляду геополітичного (а зрештою — і геокультурного та геоекономічного) майбутнього території Криму. Кожен з них вартий окремого розгляду, має своїх світоглядних суб’єктів, ресурси до реалізації того чи іншого варіанту, та й загалом – походить з таких різних для широких або владних груп понять, як «етика», «мислення», «час» тощо. 
1. Крим — це самоцінна територія, що сама по собі породжує смисли. У такому варіанті дуже важливо поєднати, по-перше, грецький та ширше — античний спадок цієї території, по-друге, фактично наявну етнокультурну групу (кримські татари), що в публічному дискурсі уособлює ці прагнення. 
З політичної точки зору, в такому варіанті ми можемо говорити лише про недержавницький (альтернативний самоврядний) устрій Криму — проте позбавлений самої суті сучасних технологічних експериментів. Ідеться про перетворення Криму на новітній етнокультурний поліс, за зразком Мальти, Криту (частково), Сінгапуру, та зрештою найближчим є приклад Мадагаскару (де той чи інший охоронний, насамперед природний, статус мають 80% території). Це не дозволяє, з одного боку, останньому розвивати сучасну економіку (як це робили інші), з іншого боку — залишає його привабливим курортом для французьких туристів. 
З огляду на події, що сталися, ми вимушені зазначити вичерпаність такого (як пріоритетного) варіанту. Єдиний, хто міг би реально бути зацікавлений у такому «культурно-природному охоронному статусі Криму для своїх туристів», — це Росія. Але саме остання, по-перше, анексувала Крим, по-друге, порушує природний розвиток різноманітних етнічних, національних та культурних громад там (у тому числі колосальними фінансовими вливаннями не «за культуру», а фактично «за лояльність») і, по-третє, знищує екосистему Криму, перетворюючи останній на «непотоплюваний авіаносець».
Перспективи цього варіанту полягають саме в нашому розумінні історії, культури та діалогу між різними громадами Криму; потребують новітньої технологічної бази для такого діалогу (що не дасть зробити Росія); та зрештою цілісного, холістичного підходу, що буде містити справедливий міжнародний устрій, захист прав та свобод як людей, так і громад і збереження природи й ширше — екології, враховуючи всі (а не лише останні) культурні та ментальні шари вже й антропосфери. Варто було б і окремо розглядати такі погляди, але, зважаючи на ситуацію, за нашої авторської думки, це було коректніше до 2014 року, а вже зараз ми вимушені мислити в динамічний час, завдання якого — пошук рішень тут і зараз, але з розумінням, звісно, більш глибоких, світоглядних проектів.
2. Крим як частина світової (міжнародної) системи. Саме тут постають питання прав людини, міжнародного права, суб’єктності та об’єктності, а також питання суто громадянських свобод.
Виглядає досить дивним, що часто ми (Україна) звертаємо увагу на факт анексії, забуваючи, що сама ця система міжнародного права базується на двох речах: а) власне питання державних кордонів, відповідальності держав та їхніх урядів тощо; б) питання щодо громадянських свобод на тій чи іншій території.
Першу частину критикували ще в часи створення Ліги Націй — прототипу міжнародного, а точніше, міждержавного та наддержавного правового механізму. Крім чемної поведінки великих держав, їхньої сили і волі до встановлення стабільних кордонів, прогресивна громадськість чекала від них саме цього — справедливості (а на заміну отримала «умиротворення Німеччини» та зрештою Другу світову війну).
Суть критики часто зводилася до звичної марксистської форми «експлуататори» (в даному випадку — міжнародного державного права, тобто ті, під кого воно фактично створено; інакше — ті ж самі неокласичні «великі держави», але тоді вже під стягом Ліги Націй — попередника ООН) та «експлуатовані» — країни, що вимушені погоджуватися з міжнародним порядком, хоча самі вони від нього й потерпають. Власне, до якої групи могла б належати сучасна Україна за такої класифікації — достатньо очевидно.
Марксистська критика (скажімо, один з чільних юристів СРСР 20-х років Є. Пашуканіс) достатньо розумно стверджує, що варіант, яким ідуть такі країни (або вдавано йдуть, наприклад, Іран, КНДР), — хибний. Навіть ставши на певний час «великою державою» і почавши експлуатувати відповідно міжнародне право «під себе», такі країни або не можуть насправді досягнути рівня впливу «великих держав», бо в них нема стільки часу та ресурсів, як у них, або лише підтримують таку «експлуататорську» систему. 
Про всяк випадок зазначимо, що автор дивиться на проблему інакше, але сам погляд досить цікавий для розгляду феноменів міжнародного права, що виникають, на жаль, і на українських теренах.
Інший підхід — апелювання до громадянських прав та свобод — виглядає набагато більш перспективним. Проте недостатньо просто говорити про моніторинг прав людини на окупованій території і примушувати Росію робити вигляд відповідності її дій до тих чи інших військових або гуманітарних конвенцій. З точки зору цього підходу, власне, саме Україна (та її партнери) зобов’язані максимально сприяти відновленню громадянських прав та свобод мешканців та вихідців з окупованої території. Якщо Росія захищала (лише) російськомовних, то, власне, Україна та інші країни Заходу з таким же успіхом можуть провести спецоперацію щодо захисту людей у принципі (бо люди, згідно з західними концепціями та ООН і так наділені природними правами, що набуваються з моменту народження, незалежно від будь-яких відмінностей — расових, релігійних, територіальних, статевих тощо), адже на нашому (правильному з точки зору критикованого вище міжнародного, але все ж права) боці — звіти всіх структур та організацій, що відповідають за права людини.
3. Крим як частина світових геополітичних та логістичних «схем». Традиція давнього Шовкового Шляху, ринків работоргівлі, античних полісів Північного Причорномор’я давно сформувала геополітичний «обрис» цього регіону. Крим живий лише тоді, коли виступає ланкою чогось більшого (а не просто периферією), коли він є мостом або групою мостів між різними регіонами, країнами, народами.
З огляду на те, що Чорне море є практично закритим, і закритим саме Турецькою Республікою, то особливого значення для морської комунікації (як торгової, так і військової) Крим не має. Є вже більш розбудовані як торгові порти (Румунія, Україна, Росія), так і вже розвинуті військові бази, сенс яких — або в базуванні сил берегової оборони (фактичний шлях, на який так чи інакше буде завжди вимушена стати Україна), або резерви для флотів у зовнішніх морях (як намагається робити, в тому числі, і Росія).
З точки зору території сухопутної, то є лише дві країни, що можуть мати поєднання з Кримом, — це Росія (в тому числі, зважаючи на побудову мосту) та Україна (Північно-Кримський канал, траси та наявні трубопроводи). З авіаційної точки зору Крим сполучений (потенційно) з усім іншим світом, проте нерозвиненість як малої авіації, так і відносно невелика кількість злітних смуг у принципі не дозволяє навіть у середньостроковій перспективі розглядати Крим як потужний авіаційний хаб. Підземні ж комунікації ми до уваги не беремо, через очевидну їхню відсутність (море).
Так чи інакше Крим як ланку (будь-якого суб’єкта) ми можемо розглядати тільки в трьох вимірах — Росія (яка Крим анексувала), Україна (де Крим був периферією всього суспільного та економічного розвитку), Туреччина (для якої Крим потенційно буде ще глибшою стратегічною та економічною периферією, навіть більше, ніж глухі райони Анатолії). Всі ці варіанти несуть для Криму периферійний та загалом доповнювальний розвиток стосовно цих означених трьох держав. Якби Крим, наприклад, був під відповідальністю Румунії — це була б така сама глибока периферія, як і для всіх інших означених гравців (принципово не змінюючи суть і роль цієї території).
Ми спеціально в такому аналізі знехтували наявністю деяких рідкісних родовищ або цінних підприємств на території Криму (та й загалом гуманітарними та соціоекономічними факторами), щоб продемонструвати, що в такому способі мислення обидві означені проблеми вирішуються легко: 1) цінні підприємства вивозяться, рідкісні родовища просто добуваються — це невеликі елементи економіки; 2) населенню гарантується стабільність з поступовим примусом до еміграції та перезаселення (наприклад, тими же румунами в нашому гіпотетичному варіанті) для організації «тихої гавані» будь-кого з гравців.
Загалом, ми вимушені визнати, що класичний геополітичний претендент «номер 1» на Крим — це Туреччина (за цією схемою). Проте варто зважати, що це, по-перше, лише один із можливих підходів, по-друге, у Туреччини, власне, немає свого повноцінного кримського проекту (окрім культурної співпраці, дипломатичної підтримки суверенітету України над Кримом та вже згорнутих бізнес-інтересів у Криму) і, по-третє, без використання Криму як «мосту» (справжнього, а не піарного як Керченський) будь-який довгостроковий контроль над цією територією просто втрачає сенс — хоча б через розвиток прогресу.
До чого ж тут світові інтереси? Треба зважати на те, що будь-який позарегіональний гравець не буде працювати з Кримом напряму, не маючи гарантії з боку країни, що здатна підтримувати над ним умовний «контроль». Ані Китай, ані США, ані Франція з Європою не будуть вводити на постійних засадах свої війська, маючи справжній (а не лише оперативно-тактичний, як у часи Кримської війни) інтерес до цієї території. Отже, в цьому підході (групі підходів) єдине питання — хто є партнером з менших (чорноморських) держав для ефективної роботи з Кримом?