Стаття Голови Верховної Ради України Володимира Литвина в газеті «Голос України» від 23 березня 2011 року

Земля як об’єднавча основа українського суспільства

Земля, земельні ресурси, земельні відносини – це ті питання, які сьогодні є чи не найбільш уживаніші. Земля як нерухомість, земля як середовище проживання, земля як товар, земля як джерело продовольства, земля як цінність, прибутки від якої тим більші, чим дбайливіше до неї ставлення. Цей ряд словосполучень із землею можна продовжувати до безкінечності.

Народ, який володіє достатньою і якісною землею, має всі шанси не лише на виживання, а й на процвітання в середовищі йому рівних. Але земля - це ще й живий організм, який може хворіти, занепадати, зрештою, й гинути, коли за ним належним чином не доглядають. Фактори виснаження землі сьогодні настільки різноманітні, а сила  їхнього впливу настільки інтенсивна, що є всі підстави говорити про її повну незахищеність. До них можна віднести: глобальне потепління й руйнування озонового шару, забруднення води і кислотні опади, знищення лісів й опустелювання, перенаселеність і виснаження ґрунту, забруднення радіоактивними речовинами і глобальне зниження біорізноманітності, збільшення об’ємів споживання і масову нестачу продуктів харчування, негативний вплив ядерних, хімічних, біологічних технологій, екологічну деградацію, транскордонне морське, річкове, атмосферне забруднення, міжнародну торгівлю небезпечними речовинами й відходами і т.п.

Можна сказати, що "ненажерливість" сучасної економіки робить досить вразливою екосистему, деградуючим навколишнє середовище, а, відтак, незахищеною й саму землю. Проблема полягає ще й у тому, що від таких негативних впливів не зведеш кордонів, не змонтуєш заборон чи ефективно протидіючої системи захисту. Боротьба за землю ведеться як відверто прямолінійно, так і опосередковано - нерідко з благовидними цілями: залучення інвестицій, сучасного технологічного оснащення, сприяння виведенню нових порід тварин і сортів зернових, надання кредитів, довгострокових позик, організація курсів з підвищення ефективності управління і т.п.

Як зазначив помічник генерального директора Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (ФАО) О. Мюллер: "Боротьба за землю та інші природні ресурси зростає у зв’язку з економічним зростанням і збільшенням населення, через прямі іноземні інвестиції у великомасштабне харчове виробництво, в зв’язку зі зростанням попиту на біопаливо, а також міську й індустріальну експансію. База природних ресурсів, яка виснажується, робить більш жорстокою боротьбу за землю внаслідок її виснаження, кліматичних змін і збройних конфліктів. Без відповідального управління зростаючий попит на землю сприятиме розвитку соціального витіснення, оскільки багатії та ті, хто наділений владою, можуть скупити землю й інші природні ресурси, користуючись бідністю та незахищеністю решти".

Сьогодні земля і земельні ресурси стали настільки вразливими, що не тільки кліматичні умови, а й чинники, безпосередньо не пов’язані із землею, збільшують навантаження на її експлуатацію. Так, несприятливі кліматичні умови 2010 року призвели до скорочення світових запасів зерна в 2011 році на 7 відсотків порівняно з кінцем 2010-го, в т.ч. ячменю на 35 відсотків, кукурудзи – на 12, пшениці – на 10 відсотків. Не кращий прогноз і на найближчі роки. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун заявив: "Якщо льодовики Гімалаїв розтануть, тяжкі наслідки загрожуватимуть життю 300 мільйонів людей в Китаї й близько мільярду людей в Азії. Дрібні фермери в Африці, які виробляють  більшу частину продовольства на континенті і залежать від опадів, можуть зазнати спаду врожайності на 50 відсотків у 2020 році".

Далеке від залежності до кліматичних умов зростання цін на нафту спровокувало підвищення світових цін на зерно в лютому 2011 року на 70 відсотків  проти лютого минулого року. Порівняно з 2000 роком індекс цін зріс у лютому 2011-го в таких пропорціях: на продовольство – з 90 до 236, на м’ясо – з 96 до 170, на молочні - з 95 до 230, на зернові - з 85 до 254, на масло і жири – з 68 до 279, на цукор – з 116 до 418.

Як результат, різко збільшилася чисельність людей на планеті, які потерпають від голоду. Найбільше їх сьогодні в Азії і Тихоокеанському басейні – 578 мільйонів, далі йдуть: субсахарський регіон Африки – 239 мільйонів, Латинська Америка і Карибський басейн – 53 мільйони, Близький Схід і Північна Африка – 37 мільйонів, розвинені країни – 19 мільйонів осіб.

Можна зрозуміти генерального секретаря ООН Пан Гі Муна, який стверджує: "Ми повинні вжити відповідних заходів, щоб нагодувати планету й, зокрема, захистити найбідніші й найуразливіші верстви населення".

У який спосіб це планується зробити - неважко здогадатися. Поки ми за інерцією усе ще продовжуємо нахвалювати якість нашої землі, світова спільнота вже встигла поставити її в число об’єктів своєї зацікавленості. І, втім, далеко не безпідставно.

Сьогодні загальна площа українських земель складає 60,35 млн. га, з яких 70 відсотків або 43,0 млн. га – землі сільськогосподарського призначення; 10,5 млн. га покрито лісами, 2,4 млн. га - водний простір, 1 млн. га – болота, 2,5 млн. га - під забудовами держави, підприємств, населення.

Саме на такі землі робить розрахунок світова спільнота. На думку генерального директора ФАО Жака Діуфа, "інвестування в Європі і Центральній Азії може допомогти вирішити проблему голоду в інших регіонах світу. Було підраховано, що при достатніх інвестиціях близько 10 млн. га орних земель можна відновити під вирощування зерна та олійних культур в Казахстані, Росії і Україні". Дещо інші оцінки у ЄБРР, за якими "лише в Казахстані, Росії і Україні приблизно 13 млн. га землі можна перетворити в сільськогосподарські угіддя без будь-якого особливого навантаження на навколишнє середовище".

Чи готові ми до такої зацікавленості до нас сьогодні? Чи справиться наша наявна законодавча база із сучасними міжнародними формами земельної експансії?

У світі відбувається очевидне перегрупування держав від багатої Західної Європи та Північної Америки і решти бідних, чи країн, що розвиваються, до країн, які здатні фінансово провести земельну експансію для забезпечення себе продовольством (це Китай, США, Індія, Японія, Великобританія, ОАЕ, Саудівська Аравія, Нідерланди, Південна Корея, скандинавські країни та ін.) і фінансово залежних, але із землею, на якій виробляється продукція для іноземного замовника, власника/співвласника чи орендаря землі (залежно від укладених договорів). Сюди можна зарахувати країни Африки, Азії, Латинської Америки, а з колишнього СРСР - Росію, Україну, Казахстан і Молдову.

В Україні цей процес поки що в зародковому стані, але вже й за цих обставин виразно проступають контури іноземного «інтересу». Як показує практика, "іноземний інвестор" (назвемо його так, оскільки всі починають із щедрих обіцянок вигідних інвестицій) прагне прокласти собі дорогу до національних земельних відносин усіма можливими способами: від укладення міждержавних (міжурядових, міжвідомчих) договорів (угод, конвенцій) про купівлю (оренду, інвестування на певних умовах і т.п.) землі до підтримки державних програм із реформи земельних відносин за участі своїх експертів (компаній, радників і т.д.), національних органів (установ, фізичних, юридичних осіб) чи навіть від третьої сторони (попередньо уклавши з нею свої угоди). У разі гострої потреби проникнення у сферу національних земельних відносин сучасні  транснаціональні компанії без особливих труднощів можуть задіяти авторитетні міждержавні організації чи цільові програми (відповідно забезпечивши їх належною рекламою, науковими прогнозами, досвідченими фахівцями із земельних питань).

Долучившись до сфери земельних відносин держави, вони можуть або сумлінно виконувати свої зобов’язання, або реалізувати свої корисливі наміри. Адже для цього вони й боролися за цю сферу впливу, витрачали кошти, вибудовували відповідну інфраструктуру і т.п.

Здебільшого такі компанії і концерни зацікавлені у власних прибутках або ж вигодах «своїх» держав та ринків збуту, а це далеко не завжди збігається з інтересами держави-власниці землі.

Окремі компанії, навіть у тих випадках, коли держави забороняють іноземцям продаж чи оренду землі, знаходять національних фізичних і юридичних осіб чи просто чиновників, патріотизм яких падає прямо пропорційно сумі запропонованого хабара. Ці фізичні чи юридичні особи здатні будуть скільки завгодно господарювати за вказівкою іноземного інвестора, нехтуючи навіть той факт, що таке господарювання може прямо суперечити національним інтересам.

Звісно, не потрібно в кожному іноземцеві чи зарубіжній компанії вбачати потенційних недоброзичливців. Дуже часто вони вимушені так чинити через об’єктивні чи суб’єктивні причини. Адже інколи доводиться завозити свою робочу силу, своїх висококваліфікованих спеціалістів просто через незнання місцевого ринку праці або ж  через брак фахівців певного профілю.

Проте це не сприяє зростанню зайнятості місцевого населення, підготовці спеціалістів у відповідній галузі сільського господарства, а відтак місцеве населення змушене поповнювати загін безробітних чи виїжджати до міста. За таких обставин село приречене гинути як адміністративно-територіальна, економічна і соціальна одиниця. Прикладом цього є практика деяких країн, що відкрили земельний ринок для іноземців, - в окремих регіонах змінюється демографія населення, занепадають національна культура, мова і т.ін.

Не секрет, що більшість іноземних інвесторів зацікавлені насамперед у культивуванні тієї продукції, яка є нагально потрібною для міжнародного ринку і для своїх держав, а не для держави їхнього господарювання. Питання не лише в тому, що на луках, де випасалася місцева худоба, стали вирощувати рис чи хміль. Питання слід розглядати глибше: держава, в якій господарюють такі іноземні фірми і компанії, спочатку стає залежною від такого експортно орієнтованого виробництва, не здатного забезпечити всім необхідним своє населення, а згодом починає купувати за кордоном і ті продукти харчування, які колись виробляла сама.

Для отримання прибутку іноземний господарник не дуже переймається станом землі, бо він на ній не живе. Техногенні перевантаження, генно-модифіковані організми, хімічні та інші засоби перетворюють колись родючі землі на мертву пустелю. Здебільшого такий господарник  не вкладає кошти у відновлення землі. Експлуатація родючості землі, без її відновлення природними засобами й шляхами, виснажує ґрунти, змінює ландшафт і мікроклімат у таких місцевостях.

Постає закономірне питання: як бути з огляду на всі ці ризики? Сільське господарство, земля загалом перебувають у такому стані, що без зовнішніх інвестицій важко зрушити справи на краще: величезні території радіоактивно забруднені, ядохімікатно перенасичені, спустошені бездумною вирубкою зелених насаджень. До цього слід додати масове пересихання річок, що провокує опустелювання значних площ. Якщо Західна Україна потерпає від щорічних повеней, що знищують десятки тисяч гектарів родючих земель, то Схід, Південь і вже частина Центру України знемагають від щорічних посух. Де колись вирощували жито, сьогодні забули який воно вигляд має. Гречку і часник купуємо в Китаї, м’ясо і молочні продукти - в європейських сусідів, шкіру і вовняні товари завозимо з Туреччини.

Настав час зупинитися. Подумати. Що сталося з нашим народом, чому він став неспроможним сам себе прогодувати? Що йому було обіцяно й не повернуто? Що в нього відібрано й втрачено, а чи на підході до втрати? Адже як добре записано у 13 статті нашої Конституції, "земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу". Маючи такі багатства, чому ж цей власник сьогодні поневіряється й частенько бідує?

Очевидно, що проблема коріниться в державній політиці, суспільних відносинах. Багатовікова історія українського народу переконує: розвиток нашого суспільства завжди був тісно пов’язаний із землею. І тут, як правило, діяв двоєдиний процес: якщо при вирішенні земельних питань правильно враховували закони природи й інтереси суспільства, завжди мали шанс на успіх. Якщо ж, проводячи суспільні трансформації, брали до уваги безцінну якість української землі, як невід’ємного компоненту національної ментальності, успіх був гарантований.

Отже, перш, ніж розпочинати земельні реформи, слід ретельно врахувати, яке суспільство маємо на час реформ, які його цінності й основні запити. І, вирішуючи долю суспільства, мусимо пам'ятати, що воно в головному залежне від фактору землі, від характеру власності на землю, від домінуючих земельних відносин у країні.

Українське суспільство – це не сума індивідів, які проживають на території держави Україна. Це самостійна структура, яка живе і розвивається за власними законами, формуючим фактором для яких серед іншого є й земля. Маємо багато прикладів з нашої історії, коли за потреби українського суспільства видавалися вузькоіндивідуальні домагання особистостей, то вони завжди закінчували поразками. Поразками, оскільки була незрозумілою або ж не враховувалася власне  природа українського суспільства.

Сьогодні економісти, соціологи, інші дослідники стверджують, що якщо його розвиток не ділити на етапи, формації чи періоди, а брати глобально всю історію розвитку, то можна виділити два види людського суспільства. Визначаються вони лише базовими критеріями, оскільки "в чистому вигляді" їх майже не буває, а "домішки" елементів іншого присутні в кожному з них. Інколи кажуть і про третій вид, який поєднує компоненти-критерії перших двох, але жодний із них не є домінуючим, однак таких суспільств на тривалих етапах розвитку не буває. Суспільства з відносно рівним набором базових компонентів з обох видів досить швидко деградують саме через прагнення кожного з них стати домінуючим.

Суспільства першого виду розвиваються на основі редистрибутивної економіки, тобто економіки перерозподілу. Для неї характерно: комунальні виробничі відносини, з яких виживає кожен, якщо виживуть усі; рух матеріальних цінностей і послуг опосередковується центром, він же визначає права з виробництва, розподілу і використанню таких цінностей, встановлює умови проведення таких операцій. Основою такої економіки виступає умовна централізовано-верховна власність, а метою є не прибуток господарюючих суб’єктів, а збалансованість розвитку всіх її сегментів для забезпечення оптимально необхідним усіх. Головною проблемою для такої економіки є пошук резервів зниження витрат на виробництво, як і зростання мотивацій, які мають бути взаємоузгоджені для кожного із структурних підрозділів виробництва.

Для суспільств другого виду розвитку властива ринкова економіка, обмін, купівля-продаж на основі приватної власності; прибуток – головна мотивація для виробництва, а конкуренція – головний засіб вияву найсильнішого у виробництві, обміні та розподілі.

В економічному секторі обидва суспільства можуть (частіше так і буває) поєднувати компоненти свого "опонента", але якщо брати їхні особливості загалом і системно, то різниця стає очевидною: в одному – редистрибутивна економіка, в другому – ринкова; в першому – спільна власність, у другому – приватна; суспільно-службова праця і наймана праця; координація виробництва, обміну, розподілу та конкуренція виробництва, обміну, розподілу; пропорційність винагород і прибуток і т.д.

Базові економічні компоненти кожного із видів суспільства визначають їхні особливості і в політиці, і в ідеології. Для редистрибутивної економіки не придатна ніяка інша ідеологія, окрім тієї, що визнає перевагу загального над індивідуальним - "ми" над "я"; для ринкової економіки перевага "я" над "ми"; перша будується на колективізмі, друга – на індивідуалізмі; перша може запозичити у другої егалітаризм, соціальна стратифікація другої настільки ж формально може сприйняти елементи рівності; для ідеології першого виду суспільства визначальним є порядок у ньому, для другого виду – свобода і т.д.

   Повторюю, кожен із двох видів може запозичити в іншого певні компоненти й елементи, але, по-перше, це завжди нетривалі взаємини. Досить часто вони хворобливі і здійснюються революційно, насильницькими методами. По-друге, навіть у разі революційних змін, якщо вони не відповідають природі цього суспільства, можна з певністю передбачати їхню приреченість на неуспіх та повернення його до характерних і усталених відносин більш властивих для даного виду.

   Можлива також і невідповідність між формально проголошеним та реально наявним. Тут дуже показовим є не тільки наш приклад, а й наших сусідів - Російської Федерації. Для неї, як і для України, більш характерною є (поки що) редистрибутивна економіка, але вона, як і Україна, прискореними темпами проводить реформи щодо переходу до ринкової економіки (і в РФ, і в Україні ця економіка вже є формально переважаючою, але не стала такою в ментальності суспільства, не стала такою по суті, оскільки досить часто ринкові взаємини замінюються ручним управлінням з центру).

   Звичайно, певні зміни в кожному із вказаних сегментів відбуваються і навіть на користь ринкової економіки, але суспільство ще дуже далеке від неї за своєю ментальністю. Це слід особливо чітко розуміти, коли мова йде про запровадження ринкових відносин у земельні відносини. І зрозуміти передусім те, що являє собою нині українське суспільство й чим для нього є сьогодні земля. Залежно від того, яка буде відповідь на це запитання — настільки можливий прогрес чи регрес у його вирішенні. Земля може стати як об’єднуючим фактором нашого суспільства, так може й розірвати його на шматки.

Отже, яким є українське суспільство сьогодні, коли проголошено курс на ринкову економіку, коли реформування її підійшло до землі та земельних ресурсів? Можна сказати так: наскільки наша економіка є одновекторною в напрямі ринку — в теорії і політичних заявах, настільки вона є змішаною у правовій системі і на практиці. Для ментальності нашого суспільства домінуючою залишається редистрибутивна економіка, унітарна система управління і комунітарна загальносуспільна ідеологія з визнанням ринкової економіки за умови, що її інститути мають бути комплементарного (тобто такими, що не суперечать першим компонентам) характеру і заповнювати відповідні ніші в економіко-політичній сфері життя суспільства.

І це можна зрозуміти: генетично наше суспільство формувалося й розвивалося в умовах, коли суспільно значиме переважало над індивідуально значимим. Основою господарювання в Київській Русі були земля, ріки, озера, ліси, які в ментальності народу належали всім, але цих всіх уособлював князь. Право займу на неї одержував той, хто її обробляв. Дослідник історії вирішення земельних питань у Київській Русі М. Владимирський-Буданов писав: «Розвиток права власності на землю з об’єктивного боку йде таким порядком: спершу утверджується приватне право на ділянки, які оброблювалися, однак луки-пасовиська залишаються у спільному володінні громад або родів. Ліси і води належать спершу або державі, або ж громадянам і родам і пізніше інших видів земельного майна стають предметом володіння приватних осіб... Підставою для права на землю при оволодінні (займанні) є праця, яку застосовують для обробки землі. Громада чи рід або вільно брали землю, яку ніхто не займав, або завойовували її в іноплемінників і ворогів. Але така земля в економічному сенсі не мала ніякої ціни, допоки вона не оброблена. Труд покладав на неї печатку приватної належності». За таким само принципом труд давав право на власність і на нерухоме майно. За «Руською правдою», тварина в сітці, бджоли в бортах, позначені приватними знаками, стають приватною власністю.

Гармонійне поєднання земель громадських з індивідуальними створило добрі умови для зміцнення державності. Для держави важливішим була сплата податку, ніж присвоювання землі. У 946 році, коли Ольга з сином пішла на древлянську землю, вона заявила жителям Іскоростеня: «Усі ваші міста уже здалися мені й погодилися сплачувати данину, і лани свої обробляють». Княгиня Ольга, мабуть, була перша, хто змінив систему оподаткування в Київській Русі — замінивши данину на місто, громаду, двір податком на плуг як одиницю земельної міри. Реформа була сприйнята як жорстокий захід, правда, швидше тому, що вперше вводилася в древлянській землі й населення сприйняло це як помсту за вбивство князя Ігоря. Вона наближала селянина до землі, але була лише першим кроком до налагодження землеустрою, оскільки не зачіпала ні опису землі, ні її якості чи прибутковості, навіть не звертала увагу на межі землеволодіння, не кажучи вже про їхнє планування.

Княгині Ользі належить й інше нововведення у сфері землеволодінь: вона поширює князівське доменіальне володіння на окремі ділянки землі міст, громад, родів, виділивши спочатку місця князівських стоянок, місця для полювання, лову риби, птахів. Згодом просто встановлюються приватні князівські земельні володіння, які виділяються поряд із землями боярськими, громади, роду і приватних осіб (точніше їх називав М. Владимирський-Буданов: сімей). Із уведенням християнства на Русі виділяються церковні і монастирські володіння землі. «Руська правда» ще не виділяє землю за її якістю, але вже розрізняє її види: земля двору, орна, для полювання і т. п., і передусім називає князівські володіння. У ній (Академічний список) уже йдеться про межі і перетеси (ст. 33 — знаки власності на деревах), княжі борті.

Кожен власник землі мав показати, що він нею користується і розпоряджається. Давність бралася до уваги, але вона не була вирішальним чинником у давньоруському землеволодінні. Як писав М. Владимирський-Буданов, у давньоруському праві вважалося, що «час сам по собі не здатний створювати права; він може лише руйнувати їх; але праця є підставою більш продуктивною». Що стосується володіння землею, то вона розглядалася двояко: як така, хто нею володіє безпосередньо — церква, монастир, громада, сім’я, місто, бояри, і така, на яку поширюється умовна верховна власність князя. Князь, за висловом В. Ключевського є «найманим захисником землі і порядку». У міру посилення великокнязівської влади його умовна верховна власність на землю переходила в безумовну, аж поки великий князь київський Володимир Святославович не уособив всі землі держави на такі, якими він може володіти, користуватися і розпоряджатися на власний розсуд. Однак він же, передавши в управління синам історичні області, започаткував процес, який призвів до остаточного поділу Київської держави між синами великого князя, з переходом до них і права власності на землі відповідних областей. Як свідчать літописи, Ярослав Мудрий уже заповів синам володіти тими частками Руської землі, які вони отримували від батька.

   Ця «земельна реформа» була чи не найбільш невдалою в історії нашої держави, оскільки суттєво ослабила її, чим незабарно скористалися татаро-монгольські поневолювачі. Уже після Любецького 1097 року з’їзду, на якому князі домовилися досить дивно «оберігати» Руську землю — поділити її між спадкоємцями («Навіщо губимо Руську землю, самі між собою влаштовуємо чвари? А половці землю нашу несуть, радіючи цим чварам, тому що між нами йдуть війни. Так об’єднаймось відтепер єдиним серцем і будемо оберігати Руську землю, і хай кожний володіє вітчиною своєю»), земля шматувалася спадкоємцями, аж поки цьому не поклала край татаро-монгольська навала.

З метою визначення розміру данини, татари вводять опис землі, за ними свої описи проводять князі, які запроваджують для цього спеціальні книги. Ця реформа не мала впливу на розвиток землеробства в країні, оскільки знищила мотивацію селянина для підвищення продуктивності землеробської праці.

У процесі підкорення українських земель Литвою і Польщею змінюються умови землекористування. До уваги береться не просто розмір землеволодіння, але й якість землі, кількість осіб, які її експлуатували, одноосібне володіння чи володіння товариствами тощо. Натомість практика землевпорядкування була нерозвинутою, що призводило до величезного черезсмужжя; оскільки фактору давності володіння надавалося велике значення, а землі й угіддя нерідко захоплювалися за власною ініціативою. Це призводило до того, що землеволодіння змішувалися, чвари були звичайною справою, як і судові розгляди із земельних питань.

До приєднання України до Росії основними в землеволодінні були землі духовенства, шляхти, українських старшин, феодальна одноосібна власність селян і козаків. Порядок землевпровадження був не гірший, ніж у сусідніх країнах: земля не просто описувалася в спеціальних реєстрових книгах, куди заносились дані про її власника, зазначався розмір земельної ділянки, в який спосіб вона обробляється, визначалася її якість, продуктивність, прибутковість, упорядкованість. Кожний власник мав знати план і межу землеволодіння.

Приєднання України до Росії внесло суттєві зміни в систему землекористування. Спочатку була запроваджена державна феодальна власність на землю (військові села), потім ліквідовано гетьмансько-старшинський устрій, далі — поширення в Україні загальноросійського законодавства, що закінчилося впровадженням кріпацтва з відповідним йому порядком землеволодіння.

За цей період проведено не одну реформу, які, як правило, негативно впливали на земельні відносини. Петро І зруйнував помісне землеволодіння, запровадив подушний податок (чим знищив облік якості землі) та задумав проведення загального межування. Натомість справи до кінця не довів, але вніс розбрат між землевласниками, суперечки яких нерідко завершувалися вбивствами; конфлікти переповнювали суди, де вони роками не могли вирішитися.

В Україні цей безлад не мав аж таких наслідків, оскільки певний час гетьмани самостійно вирішували земельні питання, а, отже, могли більш оперативно втрутитися в їх розв’язання. Проведене в 1729—1731 рр. Генеральне слідство про маєтності встановило шість категорій земель: 1) рангові маєтності; 2) маєтності надані за заслуги; 3) маєтності ратушні; 4) вільні військові села; 5) спірні маєтності; 6) монастирські. З 1728 р. українським гетьманам забороняється роздавати землю у приватну власність, як і втручатися в процес набуття землі в Україні російським дворянством (малися на увазі всі піддані царя і, як показала ревізія 1741 р., у 9 полках Гетьманщини тільки грузинські землевласники володіли 4695 дворами).

Катерина ІІ знімає заборону на набуття землі іноземцями з земельного фонду Гетьманщини і Земель Вольностей Війська Запорозького, що привело до того, що вже за гетьманування Кирила Розумовського (1750—1764) вільний земельний фонд практично вичерпався.

Натомість можна зазначити, що в Україні за період кінця XVІІІ — середини ХІХ століть значно зросла культура землевпорядкування. Землеволодіння реєструвалися за категоріями (державні, поміщицькі, монастирські та ін.), по кожній маєтності, селу, повіту складалися межові книги, плани землеволодіння їх місцезнаходження, кількість, додавалися алфавітні реєстри з характеристикою землі, перспективами її обробітку, якості орної землі, кількості загальних і черезсмужних володінь і т. п.

Проте такі новації не могли змінити загального стану землеволодіння в Україні. Поширення кріпацтва на її територію особливо негативно зустрів український селянин. Він втратив мотивацію для обробітку землі. Країна з житниці Європи перетворилася на голодний край.

Реформа 19 лютого 1861 р. вплинула на зміну природи землекористування: селянське господарство переставало носити натуральний характер і набувало товарних рис. Реформа ставила своїм завданням не лише звільнення селянина з кріпацтва (Олександр ІІ розумів необхідність перетворень, коли говорив: «Краще змінити кріпосне право зверху, ніж дочекатися того часу, коли воно почне змінюватися знизу»), а головне — добитися кращого землевпорядкування, стимулювати підвищення ефективності сільського господарства. В цьому плані передбачалося вирішити триєдине завдання: 1) власне сільськогосподарське (позбавлення негативних умов землекористування: посмужність наділів, відсутність прямих меж землеволодінь і т. п.); 2) фінансове (визначення прибутковості землі для встановлення податку на неї, враховуючи окремі категорії володінь: одноосібне селянина, поміщика чи установи; загальне з виділенням долі кожної особи; громади; при користуванні чужим наділом землі: право проїзду, випасу худоби, лову риби і т. п.) і 3) юридичне (оформлення правових актів на всі земельні володіння в країні).

Реформа дозволила встановити, що до початку ХХ століття в країні було більше всього державних земель, далі — надільні землі і, нарешті, приватні володіння. Серед власників більше всього землі мали дворяни і далі, по ранжиру зменшення, кількість десятин на загальну кількість власників: селяни, купці, міщани, інші стани, духовні особи, іноземці.

Проте переважну більшість проблем ця земельна реформа не змогла вирішити, але створила нові. Селяни не змогли розрахуватися за землю, і їхні діти та внуки сплачували борги, не знаючи за що. Ціна за землю встановлювалась надміру висока, без урахування її родючості. Кредит для оплати за землю видавався без згоди її нового власника, при цьому держава залишила за собою право змінювати умови кредиту. До повної сплати за землю селянин мав щорічно виплачувати оброк чи відпрацьовувати в перекладі на грошовий еквівалент на суму значно вищу, ніж він мав сплачувати за рік, і т. д. Як результат, невдалі землевласники почали продавати землю, що призвело до розпаду громади — основного соціального об’єднання на селі, масового відпливу сільського населення до міста. Там, де неможливо було продати землю, її переставали обробляти (в 1907 р. були відмінені викупні платежі за землю), наступала деградація землі.

Столипінська реформа 1906—1910 рр. лише частково вирішила земельне питання. Головна її мета — розвал громади і сприяння одноосібному землеволодінню — була вирішена частково: до початку 1916 р. лише 27% селянських сімей вийшли з громади і це, незважаючи на те, що Земельний банк (заснований в 1882 р.), різко змінив у 1906 р. політику кредитування, зменшивши кредити селянським товариствам до 19% і збільшивши їх для одноосібників до 73%. Закон 1910 р. фактично примушував селян виходити з громади, але селяни відмовлялися його виконувати (менше третини селян-власників землі в рамках громади погодилися вийти з неї).

Столипінська реформа не була завершена через Світову війну і Жовтневу революцію.

Декрет про землю 1917 р. проголосив, що «право приватної власності на землю скасовується назавжди; землю не можна ні продавати, ні купувати, ні здавати в оренду або заставу, ні в будь-який інший спосіб відчужувати». Шляхи реалізації Декрету про землю визначав Закон про соціалізацію землі 1918 р., який скасовував право власності на землю, а дозволяв лише користуватися землею («лише тим, хто оброблює її власною працею» — ст. 3) і розпоряджатися землею («під контролем повітової, губернської, обласної і федеральної Радянської влади» — ст. 5).

Розподіл земель для користування і розпорядження тривав до 1920 р. з метою насичення землею малоземельних і безземельних селянських господарств, до 1927 р. — з метою формування сільськогосподарських артілей і товариств, але курс на колективізацію сільського господарства (з грудня 1927 р.) поклав край добровільному кооперуванню навколо землі (засобів виробництва, худоби і т. п.). У 1933 р. в Україні вже було 69,5% колгоспів, а через півтора року, в середині 1935 р., — 91% . У 1935 р. вийшла постанова РНК СРСР «Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (пожиттєве) користування землею», яка остаточно ліквідувала в Україні селянське землекористування.

Декларація про державний суверенітет України, ухвалена Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року, проголосила: «Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони... є власністю її народу». Такий же порядок, як уже зазначалося, закріпила Конституція України 1996 року в статті 13, але в ній додано: «Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону». І особливо важливою є стаття 14: «Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону».

Земельний кодекс України підтвердив основні конституційні положення щодо землі й нормативно розвинув право на приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (стаття 25 та ін.). Іноземним громадянам та особам без громадянства надається можливість мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.

Усього за роки незалежності з 24 серпня 1991 р. у державі було прийнято 37 законів України, 64 постанови Верховної Ради України, 178 указів Президента України, 24 розпорядження Президента України, 84 постанови Кабінету Міністрів України, 758 нормативних актів органів виконавчої влади з економічних, екологічних, організаційних, правових і соціальних питань земельних відносин. Але разом з тим і сьогодні в країні немає чітко вибудованої правової бази в земельних відносинах. Більше того, величезний масив нормативних актів різних ієрархічних рівнів свідчить про стихійний, непослідовний підхід у розв’язанні земельних питань. За великим рахунком, ми в правовій сфері лише повторили різновекторність бажань і домагань, яка існує сьогодні щодо землі в українській політиці й ідеології.

Для адміністрації Президента України Л. Кравчука основоположним у земельному питанні було підвищення сільгоспвиробництва й на цій основі вирівнювання продовольчої ситуації та недопущення суспільної напруги. В період правління Л. Кучми більш актуальним вважалося вирішення питання про передачу землі спочатку в колективну власність заради відродження в селянина почуття господаря землі. Як результат, селяни не зрозуміли, чого хоче від них влада. У відповідь на провокаційні пропозиції (часто від тих, хто раніше ніколи не обтяжував себе перейманням тяжкості селянської праці) відродити в селян почуття господарів землі останні (або ж їхні діти) подалися у місто, де поповнили ряди безробітних. Серед тих, хто залишився, 65% — люди пенсійного віку. Оскільки вони вже не мали змоги самі обробляти землю, то здали свої паї в оренду латифундистам, поповнивши тим самим загін безправних найманців.

Президент України В. Янукович задекларував, що «проведення земельної реформи сьогодні є одним із найважливіших питань у політиці держави. Ми повинні вивести аграрно-промисловий комплекс на якісно новий рівень розвитку, зробити його конкурентоспроможним та ефективним. Треба, щоб на землі був ефективний господар, були правила користування землею, і власники їх виконували».

Отже, питання земельної реформи набуває ще більшої актуальності й, очевидно, має вирішуватися без зволікань. Залишається лише визначитися, якою має бути ця реформа. Історія знає реформи, які ділили землі й племена Київської Русі, призвівши не тільки до втрати землі, а й власної свободи. Знає земельні реформи, коли їх за нас проводили литовські, польські, татарські чи російські магнати, за якими українцям, як голодному кусень, перепадав клаптик землі, на якій він мав відробляти повинність. Знає земельні реформи, які виснажували землю, нищили трударів. Цю землю вивозили в інші країни й заводнювали непотрібними рукотворними морями.

Земля вкотре вистояла, але сьогодні вона, як ніколи, вимагає цивілізованого ставлення до себе. Коли ж беремося за проведення земельної реформи, а, очевидно, що в нас таки нема іншого вибору, маємо чітко уявляти, якою буде тактична, стратегічна та кінцева мета. Люди повинні отримати від держави чітку програму дій щодо земельних перетворень, мати можливість з нею ознайомитись, обговорити, внести своє бачення у вирішення проблеми. Слід чітко усвідомити, що земельна реформа ніколи не була й не може бути суто земельним питанням. Це питання життєдіяльності нашого суспільства. Ми можемо його вирішити так, що консолідуємо українську спільноту й зробимо ще один крок на шляху до громадянського суспільства, а можемо злегковажити та зруйнувати й ту хитку нинішню злагоду.

Мусимо пам’ятати, що маємо справу з фактором, на якому зав’язана переважна більшість проблем нашого суспільства: економічних (насамперед, підвищення життєвого рівня населення), екологічних (і тут слід говорити не лише про негативний вплив Чорнобильської трагедії), політичних (земля вже давно перестала бути лише сферою господарювання; сьогодні в кого достатньо родючої землі, той має можливість незалежно планувати своє майбутнє; за землю як продовольчий, енергетичний ресурс ведеться боротьба і «надкилимна», і «підкилимна»), ідеологічних (тут можна сказати: не треба шукати загальнонаціональної об’єднуючої ідеї — повернімося розумом і серцем до нашої землі, порівняймо її з землями інших народів; зважимо, що є земля і її надра для сходу і заходу країни, півночі і півдня України й на цій основі знайдемо об’єднуючий стрижень нашого народу). Власне, земля є вирішальним фактором консолідації і розвитку громадянського суспільства. Перефразовуючи відомий вислів, скажу так: земельні питання слід вирішувати чистими руками, люблячим серцем, мудрою головою, твердою волею, душею патріота. Нас менше всього має цікавити, як заживемо після земельної реформи — маємо думати, як після неї житимуть наші внуки і правнуки, чи стане вона для них рідною матір’ю, чи не будуть вони тікати від неї в інші краї, як зараз масово роблять наші співвітчизники.

Отже, мусимо визначитися — нам потрібна земельна реформа як шлях до побудови громадянського суспільства, а чи спонука до розбрату; посутній крок до покращення довкілля, приведення суспільних відносин у гармонію із природою, а чи продовження її варварського нищення, у чому домоглися незавидного «поступу». Ми хочемо створити сучасний агробізнес із привабливим міжнародним і національним інвестуванням, а чи сформувати чергову ковбаню, що поглине національні кошти й безповоротно відштовхне іноземні.

Мусимо, нарешті, підходити до вирішення таких питань виважено, осмислено, прагматично, раз і назавжди облишивши заяложений популізм про «найкращі у світі чорноземи». Добре знаємо, що за певної політики й на «найкращих у світі чорноземах» життя може тягнутися від голодомору до голодомору.

Наша земля — наш безпрограшний козир у геополітичному плануванні. І саме тому свої стратегічні активи слід усіляко оберігати й примножувати в якості, а не розтринькувати чи паплюжити.

Маємо чітко визначитись: з чого починати, які шляхи подолати, якою є кінцева мета реформ. Як уже показав наш власний досвід, одночасно хапатися за інвентаризацію землі (до того ж без належної підготовки), за роздержавлення і приватизацію (без продумано підготовленої правової бази), за виділення земельних паїв (часток) і видання сертифікатів (у гірших проявах махновщини), як і за впровадження орендної застави та проголошення права і мораторію на це право, на купівлю-продаж землі — то є швидше галасливі шаманські танці під барабанний бій.

Уже проголошувалися гасла на кшталт: «Земля селянам!», після чого земля виявилась у латифундистів, а селяни — у місті. А, може, просто: не тільки селянам, а й тим, хто знає, вміє, хоче обробляти землю й забезпечувати свій народ продовольством?!

Реформу слід проводити так, щоб кращі фахівці, професіонали з села і міста потяглися до землі. Нам не потрібні гасла про переселення з міст у села. Нам потрібне таке село, що здатне прогодувати себе, місто та мати прибуток від закордону. Отже, реформа має передбачити підготовку і перепідготовку спеціалістів вищої кваліфікації у сфері агробізнесу. Час, коли ми брали кількістю (людей у полі, орної землі, примітивної техніки і т. п.), уже минув. Час переходити до якості, й бажано, щоб вона не відставала від кращих закордонних зразків.           

Сучасні міжнародні стандарти: мінімум працюючих — максимальна продуктивність (урожайність), максимум органіки — мінімум згубної хімії, зменшення орних земель — збільшення законсервованих для використання в майбутньому, поступовий перехід до біопалива як замінника нафти і газу та ін. Отже, нам потрібна відповідна наука і її ефективне втручання у розв’язання сільськогосподарських проблем. Земельна реформа має спонукати піднесення ефективності сільськогосподарських наук до рівня сьогоденних потреб українського суспільства.

Окрім того, маємо пам’ятати, що сотні тисяч українців працюють на полях Польщі, Італії, Франції, Іспанії, в десятках інших країн (як виявилося, наших людей використовують на сільськогосподарських роботах Таїланду, Малайзії та т. п., з агрокультурою яких вони лише там знайомляться). У ході проведення земельних реформ не повинно бути осторонь питання про стимулювання повернення нашого працівника на Батьківщину.

Нарешті, про законодавче забезпечення земельної реформи. Одним законом у цій справі не обійтись. Слід розглянути систему взаємоузгоджених актів, які б виводили земельну реформу на вирішення як сільськогосподарських, так і проблем набагато ширшого спектра — економічних, політичних, екологічних, ідеологічних. Втім, підготовка закону «Про ринок земель» засвідчує — у цьому сенсі проблеми є і проблеми найсерйознішого штибу.

 Назву лише деякі аспекти, які, на мій погляд, потребують свого невідкладного вирішення вже сьогодні:

1) Задекларовані наміри в частині обігу земель сільськогосподарського призначення значною мірою не відповідають стандартам земельного законодавства передових країн Європи, Америки і Австралії. Вони не упереджують спекуляцію сільськогосподарськими земельними ділянками, не захищають інтереси селянства, не сприяють його осілості та розвитку сільських поселень, а питання продовольчої безпеки, соціальної стабільності у підготовлених законопроектах не фігурують навіть серед похідних.

 2) У законах слід оптимально узгодити права і обов’язки суб’єктів землекористування, пропорційно визначитися в дозволах, зобов’язаннях і заборонах (там, де це потрібно) з набуття землі у власність і дозволеному її використанні. Слід також передбачити граничні площі землеволодінь, геометрію їх розташування для кожного власника, допустимої кількості володінь у певній адміністративно-територіальній одиниці.

3) Варто визначитися з цільовим призначенням земельних ресурсів, порядком його зміни чи заборони зміни; введення відповідних санкцій за зміну цільового призначення землі, її відчуження в непередбачений термін і спосіб, за несплату податку чи ігнорування експортних оцінок.

4) Особливу увагу слід звернути на законодавче забезпечення використання земельних ділянок на засадах оренди: термін договору оренди, можливість і строки викупу орендованої землі, об’єм площі орендованої землі, місце реєстрації орендаря і місце сплачування ним податків, можливість передавати орендовану землю і для яких цілей (отримання кредитів, наприклад).

5) Законодавчо необхідно визначитися щодо факторів і умов припинення права на землю як власність, об’єкт користування чи розпорядження і наслідків такого припинення; доречно законодавчо розробити механізм соціального захисту населення як-от: гарантування пільгового кредитування, пріоритетність працевлаштування фахівців і членів місцевих територіальних громад, громадян України.

6) Доцільно законодавчо вирішити питання державного спеціалізованого регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення, визначити статус, функції та повноваження відповідних установ; розробити правові засоби боротьби з «латифундизацією землі», проникненням у сільське господарство інвестиційних «пірамід», тіньових схем привласнення землі, корупції у відносинах землекористування.

7) Особливо ретельної розробки потребує законодавство по боротьбі з зовнішньої «колонізацією» української землі, яке має чітко визначити як межу можливої купівлі, оренди і т. п., так і дозволи, зобов’язання і заборони в частині використання іноземної робочої сили, переорієнтації сівозмін і виробництва сільськогосподарських культур в напрямі, вигідному іноземному інвестору, власнику, користувачеві чи розпоряднику, упередження техногенного перевантаження чи використання генномодофікованих організмів і хімічних засобів, виснаження ґрунтів.

8) Маємо законодавчо передбачити упередження суспільних ризиків запровадження в Україні ринку земель сільськогосподарського призначення, зокрема таких, як:

а) формування в Україні аграрного укладу олігархічного типу;

б) обмеження державного контролю над певними територіями;

в) деформація організаційної структури сільського господарства;

г) посилення проблем на сільському ринку праці;

д) незахищеність селян як потенційних продавців земельних ділянок;

е) погіршення забезпечення населення вітчизняним продовольством;

є) прискорення обезлюднення сільської місцевості;

ж) посилення руйнування сільської поселенської мережі, інфраструктури та ін.

Парламентські слухання повинні ще раз підкреслити виняткову важливість обговорюваної проблеми, допомогти вийти на оптимальні шляхи здійснення земельної реформи, застерегти від помилок та прорахунків.

У цьому доленосному питанні ми не маємо права на помилку. 

Голова Верховної Ради України

Володимир ЛИТВИН

«Голос України», 23 березня 2011 року