Виступ В.М.ЛИТВИНА на урочистих зборах з нагоди 90-річчя Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького 17 лютого 2011 року. Газета «Голос України» 18 лютого 2011 року

СІЯЧАМ РОЗУМНОГО, ДОБРОГО, ВІЧНОГО

Шановний ректоре та поважна університетська сім'я!

90-річчя Черкаського національного університету імені Б.Хмельницького, виплеканого душею і розумом поколінь його творців, має особливе забарвлення і загальнодержавний вимір.

Віддаючи належне сіячам розумного, доброго, вічного, маємо виняткову нагоду для постановки питання щодо ролі інтелекту та місця університетів як його основних виробництв і носіїв у сьогоденні й майбутньому української нації. Закономірно і символічно говорити про це саме на Черкащині – в «серці України». У серці, ритм якого визначили на століття Тарас Шевченко і Богдан Хмельницький.

Принагідно, з огляду на дискусії у вітчизняному політикумі, зазначу: їх приклад неспростовно доводить: героїв народу не призначають, героїв народ визначає. Визначає тих, хто вивищував дух, акумулював і втілював людську волю, діяв з відчуттям загальної історичної ходи, консолідував, а не розсварював народ. Тих, хто й сьогодні не викликає заперечень, а залишається актуальним у своїй взірцевості служіння вітчизні.

Шановне зібрання!

Символічна стратегічна лінія – Черкащина – Україна – Європа – вимагає від нас усвідомлення того, що плануючи завдання університету – ми плануємо своє майбутнє.

Світ вже стоїть на порозі великих революційних перемін. Якими вони будуть, – залежить від усіх, у тому числі й від нас. Вони будуть страшні, або сприятливі для людства. Зрозуміло одне: явно ненормальний соціальний, економічний, політичний і гуманітарний стан не може існувати тривалий час.

Світ вийшов із глобальної економічної кризи без реальних рецептів з попередження її повторення. Більше того, він вступив в епоху глобальної нестабільності.

Невизначеність, помножена на протистояння, різновекторність суспільних настроїв і прагнення політиків грати на них, справляє вражаючий деморалізуючий ефект на суспільство. Формує, як правило, покоління злиденних. В міру того, як економіка демонструє нестабільність в її хиткому зростанні, підвищується політична температура, що провокує внутрішні конфлікти. Вони, як бачимо, останнім часом набувають ланцюгового характеру.

Усе це відбувається на фоні найбільшого зміщення багатства, влади й престижу з часів промислової революції. Якщо пароплави й залізниці, які забезпечили цю революцію XIX століття, зробили світ меншим, то проникнення в космос, інформаційні технології і швидке, якщо не сказати миттєве розповсюдження інформації стиснули його до межі. Власне географія і відстань багато в чому втратили своє первісне значення. Рівно ж як армії і навіть правителі.

Взаємопов’язаність і взаємозалежність світу буде вибудовуватися насамперед на економіці знань, що у свою чергу диктуватиме фундаментальну увагу до освіти, науки, інновацій, відновлювальних джерел енергії. Саме під таким кутом зору наступні 30-40 років будуть найважливішими в історії людства.

Ми не можемо пристосувати світ під себе. Але й не завжди повинні пристосовуватися під світ. Наше завдання – стати врівень зі світом. І це буде ознакою успішної країни. Пам’ятаймо: в житті важливе не відставання, а спроможність наздогнати. Держави, як і людина, вимірюються реакцією на поразку. І ми не можемо, не повинні такий тривалий період перебувати на фактично нульовому циклі державності.

Індустріальна епоха вимагала ґрунтовних знань. Вимагала покращення загального стану освіти. Здобуття освіти служило перепусткою до вищого суспільного стану.

Інформаційно-технологічна доба, в якій ми живемо, диктує необхідність ставитися до освіти як до масової індустрії. Як до ключової основи існування сучасної держави, її стратегічної безпеки. Альтернатива цьому – хронічна і безнадійна відсталість, належність до країн третього світу.

Щоб перевести Україну з ХХ у ХХI століття, саме університети повинні виступити форпостами адаптації всього нашого життя до нових реалій. Насамперед в освітній сфері. Звичайно, скептики можуть закинути – у рейтингу університетів світу кращий результат серед українських вишів показав Львівський національний університет ім.І.Франка – 1443 місце, 1576 позиція за Київським національним університетом ім.Тараса Шевченка, 1608 – Національним університетом «Києво-Могилянська академія».

Вважаю, що треба не зациклюватися на тому, що було і що є, а орієнтуватися на те, що повинно бути. І відповідно виробити прогресивну, виправдану, здорову і зорієнтовану на особистісний та загальний успіх освітню політику. Зокрема, зверненість до реформування вищої школи повинна мати продуманий і відповідальний характер, відкривати нові можливості для розвитку її фундаментальних основ.

Для цього насамперед університети, як зосередження традицій і інтелекту, мають пропонувати владі продумані реформаційні підходи, звільнившись від провінційної боязкості. Виступати у ролі колективних організаторів освіти, які по-новому дивляться на роль знань в суспільному розвитку. Яскраво виражені лідерські якості університетів – необхідна передумова динамічної, але продуманої реформації освіти і фактично всього нашого життя.

У практичному плані університети мають демонструвати, що таке сучасна якісна освіта. А це освіта, яка формує запит на знання, формує розум, що розвивається. Вони повинні дати країні якраз таке нове покоління інтелектуалів – енциклопедично освічених, свободолюбивих і моральних. І що дуже важливо – демонструвати цінність сьогодення: знання урівнюють людей, знання вивищують людину. І взагалі ми повинні виходити з того, що в демократичній країні немає патентів на благородне походження. Культивувати ідеї рівності і справедливості – зобов’язуюча місія університетів.

Більше того, на цьому потрібно постійно акцентувати суспільну увагу. Бо, з одного боку, прагнення до обраності у будь-який спосіб все ще залишається надзвичайно стійкою рисою поведінки певної частини людей. З другого – престиж освіти ще не став домінуючим чинником у нашій системі життєвих цінностей та установок.

Показовою у цьому плані є думка наших співвітчизників з приводу того, що потрібно людині для досягнення високого соціального становища у нас та в країнах Заходу. На високий інтелект та здібності орієнтовані 30% опитаних для України і 56% - для Заходу, вміння обходити закон – відповідно 33 і 5, походження із сім'ї з високим соціальним статусом – 38 і 24, впливових родичів – 51 і 13, багатих батьків – 37 та 16, хорошу освіту – відповідно 26% опитаних для України та 49% - для Заходу.

Висновок очевидний: підвищення престижу освіти, а відповідно рівня України має стати нашою загальною справою. І зокрема й особливо – місією університетів.

При цьому важливо усвідомлювати, що доступність до найрізноманітніших джерел інформації вирівнює і самі можливості для отримання освіти. Відповідно зростатиме конкуренція між вузами. Відповідно створюються умови для нівелювання поділу між традиційними класичними і провінційними університетами. І це унікальний шанс для Черкаського національного університету подолати провінційну заземленість, розширити свої горизонти, вийти на нову освітньо-наукову та суспільну орбіту.

Шановна університетська громадо!

Епоха великих перемін, що диктуються часом – це великий іспит для кожної нації. Це – перевірка її на спроможність забезпечити нове життя. Перед необхідністю витворити його через системні реформи поставлена і Україна.

Сьогодні вона перенапружена і нагадує велике тіло, у яке потрібно вдихнути нове життя, вселити віру й енергію успіху, подолавши задушливий вплив «етики ринку» періоду первісного накопичення капіталу. Складність української ситуації посилюється тим, що ми повинні одразу атакувати усі проблеми. До того ж реформи повинні базуватися на моральній основі, бути зрозумілими для суспільного загалу і знаходити підтримку людей.

А у нас поки що надмір політичного протистояння і відсутнє широке порозуміння з приводу того, що і як робити. І чи робити взагалі. Тобто достатньо політичного жару. Тоді як ми потребуємо світла.

За таких умов університети не можуть і не повинні замикатися в межах свого традиційного освітньо-наукового поля. А мають долучитися до облагородження суспільства, до роботи над тим, щоб держава ставала ефективною для людей.

У кожного з нас є власне внутрішнє єство, внутрішній голос, які визначають наше моральне поле. А хто буде таким колективним голосом?

Влада з її постійними розбірками, церква – з її розколами, творча інтелігенція, яка засідає у різних політичних штабах або замкнулася в собі, політики, які лишень спроможні мобілізувати своїх прихильників на війну? Ні! І ще раз – ні!

Це мають бути університети як постійна величина. Від них має йти світло. Вони мають виступати у ролі апостолів свободи і демократії. Вони мають повністю стати на службу народу, ініціювати налагодження загальноукраїнського діалогу, незважаючи на відсутність стремління до порозуміння. Незважаючи на те, що ми все ще залишаємося на етапі традиційно класового суспільства. І що на нас тисне тягар минулого. І що конфлікт відносно суспільної моралі і національної стратегії зводиться до політики грошей.

Порозуміння не може відбутися на основі домовленостей еліт через розподіл сфер впливу. Порозуміння має відбутися на рівні народу.

Наше спільне завдання – вкоротити розхристаність і вседозволеність, очистити політику, вселити в державне життя мораль, відновити норми порядності й справедливості. Зробити так, щоб енергія України нарешті вступила в реальний союз з культурою. Зробити так, щоб ми почали діяти в загальноукраїнському масштабі з позицій конструктивізму.

У такій ситуації вважаю за необхідне окремо сказати про роль університетів в історичній освіті та науці. Ця тема завжди зберігає свою актуальність. А особливе звучання отримує на крутозламах країни. Як тільки держава і суспільство переживають переломний момент, одразу починаються пошуки аналогій в минулому, виявляться неабиякий інтерес до культурних пластів.

Мабуть така закономірність навіюється Еклізіастом, який стверджував: немає нічого нового під сонцем. Це нове вже було від віків, що були перед нами.

Утім, повернення до історії – це добре і потрібно. За умови, що воно продиктовано необхідністю нових знань, а не кон’юнктурним моментом. І не має характеру примусу чи наміру контролювати історичну свідомість через нав’язування єдино правильного погляду на історію.

Вважаю також однозначно агресивною позицією, яка зводиться до такого: все, що було до нас, погано. І всі, хто прийшов на зміну нам – погані.

Ще у XVIII столітті історик Г.Ф.Міллер влучно окреслив складну місію історіографа: щоб бути неупередженим, треба бути без віри, без вітчизни, без правителя. А це, звісно, неможливо. Але можливо і треба мати  чесну історію.

Високодостойне зібрання!

Я твердо переконаний: Україні потрібен Черкаський національний університет імені Б.Хмельницького! Назавжди!

Складаю щиру подяку усім, хто творив і генерує сьогодні його славу.

Звертаюся до студентів та аспірантів університету:

- вірте у свої сили та можливості;

- відкрийте свій розум для знань і щодня, щогодини творіть себе;

- дійте за принципом: я – лідер, я матиму життєвий успіх через знання, я буду гордістю своїх батьків і країни.

І ви досягнете усього цього!

У 80-х роках ХХ століття на основі експериментів вчені дійшли висновку: між моментом усвідомлення людиною, що вона готова щось зробити, і моментом, коли вона прийняла рішення це зробити, є чималий проміжок часу. Тобто готовність випереджає усвідомлене рішення (див.: «Дзеркало тижня», 2008, 8 листопада).

Ми ж з вами живемо уже у ХХI столітті і не можемо дозволити собі такої розкоші.

Ми повинні і будемо працювати усвідомлено, якісно і з урахуванням прискореного розвитку світу.

Працювати для України, для українського народу.

Я – вірю у вас, вірю в університет!

Газета «Голос України», 18 лютого 2011 року