Стаття Голови Верховної Ради України, Голови Народної Партії в газеті "Голос України" від 16 лютого 2011 року

Комплексна пенсійна реформа - перспективна країна

Об'єктивна необхідність системної пенсійної реформи зумовлюється тим, що абсолютна монополія держави  в сфері пенсійного забезпечення не виправдовує себе. Діюча в Україні солідарна система пенсійного забезпечення не відповідає сучасним соціально-економічним реаліям і суперечить основним принципам соціально-орієнтованої держави, ставить під сумнів її перспективу. Усе більш нагальною потребою стає особиста відповідальність кожного індивідуума за власну долю. Недержавне пенсійне забезпечення має стати важливим і невід'ємним компонентом пенсійного забезпечення. При цьому воно має розглядатися як доповнення солідарної системи, а не її альтернатива.

Але одна справа заявити про актуальність пенсійної реформи, а інша – впровадити її. Тут слід бути наполегливим у домаганнях і уважним у вивченні досвіду. Загалом же будь-які реформи можливі за умови їх моральності і коли дії влади є прозорими та відповідальними.

Зовсім не схильний агітувати, щоб ми безоглядно запозичували чужий досвід у цій справі (а ми вміємо кидатися від однієї крайнощі в іншу, аж поки голова обертом не піде). Важливо взяти до уваги перевірені часом напрацювання.

Як відомо, ми віддавали перевагу соціальному забезпеченню. Ще в "Повісті врем’яних літ" зазначається, що Князь Володимир (Святославович) звелів "кожному бідному, убогому і старцю приходити на княжий двір, брати їжу, пиття і гроші з казни". А зважаючи на те, що "немічні і хворі не можуть добратися до мого двору", наказав спорядити вози і, наклавши в них хліба, м’яса, риби, різних плодів, меду в бочках, а в інших квас, розвозити по місту, запитуючи: "Де хворий, убогий чи той, що не може ходити?"

Князь Володимир згодом в 996 р. своїм указом передав фактично функцію соціального забезпечення, а тоді мова йшла про суспільну опіку, догляд – під патронат духовенства. "Але церковний люд, - гласить стаття 16 його указу, - ігумен, піп, диякон, їхні діти, попадя і хто в кліросі, ігуменья, чернець, черниця, проскурниця, прочанин, лечець, вдовиця, прощеник, задушний чоловік, стороник, сліпий, кульгавий. Монастирі, лікарні, гостиниці, прихистки для мандруючих".

Сьогодні майже не дискутується, що "Руська правда" була першим слов’янським правовим актом, в якому йшлося про соціальне забезпечення. Тому не дивно, що Володимир Мономах визначає для своїх дітей як програму дій необхідність надавати княжу допомогу тим, хто її потребує: "Найголовніше – убогих не забувайте, а скільки можете, по змозі годуйте і подайте сироті і вдовиці".

У вирі бурхливих змін на початку ХХ століття зробили спробу відмовитися від будь-яких напрацювань у цій сфері. Як писав Олексій Толстой: "Чини, відзнаки, пенсії, буква ять, бог, власність і право жити як хочеться – скасовувались". Втім життя показало, що до пенсій все-таки слід повернутися. В 1918 році вводяться пенсії для інвалідів Червоної Армії, у 1923 – для старих більшовиків, 1928 р. – пенсії по старості для робітників окремих галузей промисловості (гірничорудна і текстильна, зокрема), 1936 – пенсії по інвалідності взагалі. З 1937 року пенсії по старості поширюються на службовців і міських робочих, у 1947 році вводиться пенсія для підземних робочих і інженерно-технічних працівників вугільної промисловості і будівництва шахт. 14 липня 1956 р. приймається закон СРСР "Про державні пенсії", який значно розширив коло осіб, які отримали право на пенсію. 1964 роком позначено закон СРСР про пенсії членам колгоспів і фактично завершення створення єдиної системи пенсійного забезпечення.

Спочатку колгоспники-пенсіонери отримували 12 крб. на місяць, потім її збільшили до 20, а з 1987 року до 50 крб.

У 1923 р. вводяться персональні пенсії, розмір яких збільшується в 1925, 1956 і 1977 роках.

Найвища звичайна пенсія в СРСР була 120 крб., що складало 75% від середньої заробітної плати в країні.

Разом з тим, окремі категорії пенсіонерів отримували більшу пенсію, зокрема: 140 крб. отримували персональні пенсіонери республіканського значення; 220 – офіцери МВС; 250 – офіцери армії і КДБ; 300 крб. призначалась пенсія секретарю ЦК КПРС; від 300 крб. були генеральські пенсії; 400 крб. пенсії чекали на кандидата в члени Політбюро ЦК КПРС і члена-кореспондента Академії Наук СРСР (як пожиттєва надбавка).

Пенсію в 500 крб. міг отримати член Політбюро ЦК КПРС і академік Академії Наук СРСР (як пожиттєву надбавку).

Найбільшою була пенсія генералів армії і маршалів, яка дорівнювала повному окладу, до якого йому додавалися робочий кабінет, порученців, персональні машини з водіями та ін.

Навіть за такої статистики, якщо ці пенсії порівняти з тими, що їх отримують деякі пенсіонери сьогодні, то результат буде явно не на користь колишніх членів Політбюро ЦК КПРС.

Принагідно зазначу, що тодішній член Політбюро ЦК КПРС – пенсіонер мав трудовий стаж в 50-60 років, а стаж окремих наших «визначних пенсіонерів» ледь можна втиснути у 20-25 років.

Радянська держава розвинула соціальне забезпечення до максимально можливих, а з економічної точки зору, вже неможливих розмірів. Неможливих тому що те, що держава впроваджувала в цій сфері, вона економічно була не здатна забезпечити.

Керуючись доктриною, що "в СРСР  побудовано розвинуте соціалістичне суспільство", а "розвинуте соціалістичне суспільство – закономірний етап на шляху до комунізму", а отже "це – суспільство, законом життя якого є турбота всіх про благо кожного" (щоб ці положення сприймалися більш переконливо їх записали прямо в Конституцію СРСР), держава понад можливе прагнула довести цю турботу на практиці.

Щоб знизити економічний тиск на державу таких програм, вона шукала різні способи пригальмувати чи відкласти їх впровадження. Майже 50 років потрібно було, щоб формально перейти до єдиної пенсійної системи. Адже більшість отримувала пенсію суто символічну, мізерну (як-то було в ситуації з колгоспниками), для решти застосовувались різні обмеження: врахування спеціальності, статті, умов праці, кліматичних зон і т.д. і т.п. Запроваджувались особливі пенсійні списки, умови виходу на пенсію та ін.

Але навіть при цьому в державі з часом склалися два основних види соціального забезпечення: 1) майже повне утримання своїх громадян (система будинків пристарілих, інвалідів, дитячих спеціалізованих шкіл-інтернатів і т.п.); 2) державна допомога громадянам, які за віком, станом здоров’я, матеріальним станом чи з інших причин відходили від активного трудового життя чи родини, яких збільшувались і вони виявлялись у скрутній ситуації. Останні могли працювати, але не могли заробити стільки,  щоб задовольняти свої невибагливі матеріальні потреби. Для них держава передбачала певні пільги, окремі види соціальних і медичних послуг, допомоги, компенсації чи просто виділення предметів першої необхідності (продукти, одяг та ін.).

Державна допомога громадянам надавалась у двох формах: 1) грошова (пенсії, різні види грошової допомоги та ін.) і 2) натуральна (санаторно-курортне лікування, виділення квартир, утримання в пансіонатах і інтернатах, забезпечення ліками, надання предметів першої необхідності та ін.).

Спираючись на такий досвід, маємо свідомо підійти до того, яке місце і яку роль повинна відігравати пенсія у нових умовах і якою покликана бути соціальна політика держави. При цьому належить зробити висновок із того гіркого досвіду, який набули за 20 років незалежності. Адже починали незалежність з боротьби з пільгами і привілеями. І добилися зростання масштабів таких пільг і привілеїв, що на кілька порядків вищі, ніж то було в СРСР.

Пенсійна реформа повинно мати одним із своїх завдань усунення цієї ганебної практики.

З історії організації пенсійної справи в нашій країні видно, що ця сфера відноситься до найскладніших вузлів організації суспільного життя. Відтак українське суспільство повинно мати глибоко обґрунтовану концепцію побудови пенсійної системи, на основі якої можна було б найповніше реалізувати як принципи соціальної справедливості, так і стимулювати чинники економічного прогресу країни. І зовсім не обов’язково знову проходити усі етапи, за якими формувалася радянська пенсійна система.

Констатуємо, що за роки незалежності  чимало зроблено для осмислення суті і шляхів розв'язання пенсійної проблеми. Прийнято «Основи законодавства  України  про загальнообов'язкове  державне соціальне страхування», а також Закони України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії», «Про недержавне пенсійне забезпечення», у яких була зафіксовано завдання  сформувати якісно нову модель національної пенсійної системи. На базі цих нормативно-правових документів були визначені головні цілі, пріоритети та першочергові завдання створення національної пенсійної системи.

Законодавець чітко окреслив риси, структуру та основні напрями пенсійної системи, яка мала включати три рівні: 1) реформовану державну розподільчу систему; 2) обов'язкові заощадження населення у пенсійних фондах, тобто накопичувальну систему; 3) добровільні накопичувальні заощадження населення. Отже, національна пенсійна система  мала складатися із державного та недержавного пенсійного забезпечення. Насправді ж  все обмежилося тим, що держава виступила й залишається  головним і єдиним гарантом пенсійного забезпечення. З часом така даність почала виявляти значний масив недоліків.

Сьогодні рівень пенсійного забезпечення не повністю пов'язаний  безпосередньо з виробничим стажем, трудовим внеском у суспільний продукт та обсягом сплачених пенсійних внесків. Певна частина населення фактично не сплачує страхових внесків, хоча водночас має право на одержання пенсій з Пенсійного фонду. Функціонуюча система допускає перерозподіл частини коштів Пенсійного фонду на користь пенсіонерів з числа пільгових категорій працівників. Унаслідок недосконалого механізму нарахування пенсій спостерігається суттєва поляризація в їх розмірах. 

Зрештою, діюча солідарна пенсійна система надто залежна від демографічної ситуації. В Україні вік виходу громадян на пенсію є одним з найнижчих у світі. Відповідно частка пенсіонерів у структурі населення істотно перевищує  цей показник більшості європейських (і не тільки) країн. На думку експертів, без подовження працездатного віку навіть ліквідація безробіття, скасування пільг та повна сплата  пенсійних внесків не вирішать фінансових проблем солідарної пенсійної системи. Однак дана необхідність не є ключовим лейтмотивом назрілої пенсійної реформи.

Демографічна ситуація із збільшенням питомої ваги пенсіонерів притаманна не лише Україні. Вона типова для більшості розвинених країн. Проте досі в історії не відзначалося такого стану, щоб кількість людей, які досягли традиційного пенсійного віку, перевищувала чисельність молодих людей. А саме таку картину спостерігаємо сьогодні в деяких країнах Європи.

Існує велика вірогідність того, що до такого стану прийдуть всі економічно розвинені спільноти ще до середини XXI ст. Це змушує їх, по-перше, продовжувати працездатний вік населення.

А, по-друге, спонукає до більш продуманого проведення імміграційної політики, ніж це робилося до сьогодні. Як показують дані останніх років, іммігранти впливають не лише на демографічну політику високо розвинених країн, а й допомагають їм вирішувати проблеми робочої сили, зростання ролі наукового потенціалу, впровадження найновіших наукових технологій у виробництво та ін.

Віддача від іммігранта в країні проживання буде тим більшою, чим більшою буде його правова захищеність і в не меншій мірі пенсійна забезпеченість його та його сім’ї. За даними ООН, за останні роки найбільш привабливими для іммігрантів були США, Західна Європа, Росія і Україна. В США проживає 20%  всіх іммігрантів світу – понад 38 млн. людей, в Росії 6% – понад 12 млн., в Німеччині – 5,3% – понад 10 млн., і в Україні 3,6% – близько 7 млн. людей.

Проте зазначені країни роблять більш-менш керованим процес імміграції. У нас же він відбувається майже стихійно.

США і Західна Європа тримають першість за кількістю імміграції до них вчених. Добре матеріальне забезпечення та належні пенсійні умови ваблять сюди кращі наукові сили. І не слід дивуватися що більшість їх лауреатів Нобелівської премії – це іммігранти чи діти іммігрантів.

Досить ефективно використовує іммігрантів як робочу силу та й тих же вчених з країн СНД Росія. Тут є в них можливість не тільки отримувати непогану заробітну плату, а й пристойну пенсію – в усякому разі значно більшу, ніж на батьківщині.

У нас же іммігрант – людина випадкова, а тому про пенсійне забезпечення йому швидше за все варто забути. У наукових і учбових закладах їх взагалі одиниці.

Якщо ж заходить питання про пенсії для них, у нас відразу прокидається адміністративно-чиновницька «принциповість» і нещасний іммігрант отримує десятки запитань та попереджень: як він і чому опинився в Україні, чи є з його країною угода про пенсійне забезпечення, де він буде проживати, припинивши трудову діяльність і т.д. і т.п.

Розуміючи свою тимчасовість в Україні, іммігрант намагається використати цей час за максимальними мірками: здобуває освіту, підліковується, накопичує збереження (нерідко незаконним шляхом), встановлює контакти з країнами – США, Європи чи Росією. І підтягнувши себе до європейських стандартів, покидає Україну. Чи хтось підраховував, скільки ми витрачаємо на цю їхню «перепідготовку» і скільки втрачаємо через їх подальшу міграцію?

Мабуть, цих коштів вистачило б, щоб вивести з кризи власне Пенсійний фонд.

Прийнято посилатися переважно на Швецію, коли мова заходить про взірець життєвих стандартів. Але при цьому мало хто зауважує, що імміграція висококваліфікованих наукових кадрів в цю країну не йде в жодні порівняння з Україною. Ми в основному є постачальником потужних наукових кадрів для інших країн. А в нас такі фахівці залишаються лише через прикрий збіг обставин, в кращому випадку причиною є шлюб. Чи не тому ситуація краща з імміграцією в Швецію науковців-професіоналів, що там вони отримують належні умови праці і пенсію після трьох років проживання в країні. Зрозуміло, що за цей період вони просто мало що можуть перерахувати з своєї заробітної плати на індивідуальний пенсійний рахунок, а тому держава взяла на себе зобов’язання виплачувати їм гарантійну пенсію.

Не закликаю до запозичення лише шведського досвіду пенсійного забезпечення, хоча розумію, що отримувати таку пенсію як у Швеції для наших людей надто віддалена мрія. Вважаю за необхідне лише підкреслити, що без врахування досвіду інших країн, ризикуємо затягнути процес пенсійного реформування. Або просто забалакати проблему.

До того ж складається враження, що нам зарубіжний досвід не дуже й то потрібний. Інакше чим пояснити, що Україна не ратифікувала жодної «пенсійної» конвенції МОП. Маю на увазі тільки ті конвенції, які безпосередньо стосуються пенсій (опосередковано можна вивести на питання пенсій і деякі інші конвенції), зокрема:

– Конвенція 48 (Конвенція про встановлення системи міжнародного співробітництва зі збереженням прав, що випливають зі страхування по інвалідності, старості й на випадок втрати годувальника родини, 1935 р.);

– Конвенція 102 (Конвенція про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952 р.);

– Конвенція 118 (Конвенція про рівноправність громадян країни та іноземців і осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення, 1962 р.);

– Конвенція 157 (Конвенція про встановлення міжнародної системи збереження прав у сфері соціального забезпечення, 1982 р.).

Варто також згадати Конвенцію 121 (Конвенція 1964 р. про допомогу у випадках виробничого травматизму, таблиця І переглянута в 1980 р.), Конвенцію 128 (Конвенцію 1967 р. про допомогу по інвалідності, по старості і по втраті годувальника), Конвенцію 130 (Конвенція 1969 р. про медичну допомогу і допомогу по хворобі), Конвенцію 168 (Конвенція 1988 р. про сприяння зайнятості і захист від безробіття), Конвенцію 183 (Конвенція 2000 р. про охорону материнства) та ін.

Не стверджую, що маємо ратифікувати всі і одразу такі конвенції. Але роботу в цьому плані слід розпочинати. Ми повинні долучатися до міжнародних стандартів в галузі пенсійного забезпечення. І відповідні рекомендації у першу чергу мають надходити від уряду.

У радянський період негативне ставлення до таких конвенцій пояснювалось їх буржуазною обмеженістю і не здатністю вирішити гострі проблеми забезпечення по старості, інвалідності чи через втрату годувальника.

Але в Україні вже 20 років будується капіталізм. Однак, як видно з цього прикладу, на основі радянської ідеології.

Економіка ринкового типу за своєю природою виключає опертя на єдину форму власності, централізоване ціноутворення, примусову підтримку  важкої промисловості, на випуск морально застарілих товарів широкого вжитку, ігнорування зростаючого попиту працюючого населення. Неможливість пролонгації патерналістських функцій держави з кожним роком стає усе більш очевидною. Ринкові принципи економіки та недержавні форми власності диктують гостру необхідність звільнятися від псевдосоціальних стереотипів, закладених ще радянською (планово-розподільчою) системою. Адже надмірно високі ставки пенсійних внесків спричиняють додаткове навантаження на економіку. На часі потреба активного залучення недержавного (корпоративного) сектору до системи пенсійного забезпечення.

Гостра потреба кардинальної модернізації національної економіки як ніколи актуалізує необхідність більш реалістичного підходу до формування та реалізації соціальної політики. Зокрема, до  підтримки тих верств населення, які її найбільш потребують. Зріла політика соціального розвитку передбачає насамперед відмову від такого ганебного факту, як бідність працюючої родини. Нині у нас діє дестимулююча економічна модель: зарплата – радянська, а ціни – ринкові. Правда і продуктивність праці залишилася на рівні минулого століття. Ця очевидність неприховано суперечить цивілізаційним критеріям соціальної справедливості.

Чи не тому багато наших співвітчизників, прагнучи забезпечити свою сім'ю і віддалене майбутнє, шукають кращої долі у близькому й далекому зарубіжжі? Як правило, це найбільш активні і кваліфіковані люди. Від цього Україна зазнає вагомих втрат. Сьогодні це явище має стати предметом особливої уваги і відповідних державних дій.

Отже, просто невідкладним є стратегічне завдання  щодо кардинального реформування національної пенсійної системи. Реформування на засадах, перевірених досвідом інших країн та адаптованих до українських умов. Треба налаштовуватися на тривалу копітку роботу з комплексної, поетапної модернізації пенсійного забезпечення своїх громадян.

У жодному разі не можна допустити ставлення до пенсійної реформи як до модної кампанії. Відповідно головна мета парламентських слухань 16 лютого 2011 року – на основі широкої дискусії виробити добротні рекомендації щодо створення в Україні справедливої, соціально налаштованої,  ефективної і найсучаснішої системи пенсійного забезпечення, яка б гарантувала максимально цивілізований захист наших співвітчизників.

Сутність назрілих змін у вітчизняній пенсійній системі. Людська цивілізація ще не виробила пенсійної системи, яка б абсолютно задовольняла кожного члена соціуму. Більшість ринково усталених держав постійно модернізують національні пенсійні системи.

Пенсійне реформування вимагає ретельної підготовчої роботи, системного законодавчого супроводження, постійного узгодження розмаїття аспектів нової пенсійної системи, запуску низки фінансово-економічних механізмів, що визначають (матеріалізують) її ефективність. Тому впровадженню сучасної системи пенсійного забезпечення має передувати ґрунтовна роз'яснювальна робота з боку експертів, які займаються науковими розробками у даній сфері, фахівців Пенсійного фонду та законотворців. Досвід країн, які досягли успіхів у своєчасній модернізації пенсійних систем, дозволяє вважати аморальною ситуацію, коли не запроваджено і не здійснюється відверте і правдиве інформаційне супроводження нововведень до пенсійного законодавства.

Це насамперед стосується перспектив діяльності недержавних пенсійних фондів, покликаних відігравати все вагомішу роль. Належить відверто інформувати суспільство як про можливі позитивні надбання недержавного пенсійного забезпечення, так і про можливі ризики та реальні загрози, які нестиме в собі цей масштабний проект. Люди мають знати, що  система недержавного пенсійного забезпечення: а) не гарантує повного захисту  від значних інфляційних коливань, а значить містить загрозу відповідних втрат пенсійних заощаджень; б) повністю не виключає ризику взагалі втратити заощадження у випадку невдалого інвестування і відсутності державних гарантій приватних пенсій; в) не сприяє зменшенню майнової поляризації, оскільки 100-відсоткова персоніфікація пенсійних внесків забезпечує високооплачуваним категоріям зайнятого населення вищі пенсії, а низькооплачуваним працівникам – відповідно нижчі.

Таким чином, з огляду на безумовні ризики, пов'язані  з подальшим управлінням недержавними пенсійним фондами та розміщеними в них коштами, запровадження нової системи пенсійного забезпечення в Україні повинно максимально підкріплюватися неухильним дотримання чинного законодавства та усталених міжнародних стандартів. Йдеться про безпеку інвестування, що передбачає: диверсифікацію розміщення коштів пенсійних фондів, незалежний аудит та експертизу довірчого управління, розвитку ринку цінних паперів, дотримання їх високої ліквідності тощо.

Нехтування з боку держави контрольними та наглядовим функціями щодо діяльності недержавних пенсійних фондів означає уможливлення  фінансових зловживань та здійснення тіньових оборудок, загрожує загостренням  соціальних та суспільних колізій, може скомпрометувати саму ідею оновлення пенсійної системи в країні.

Зрозуміло, що держава не має бути відповідальною за виплату пенсій з недержавних фондів, але вона зобов’язана нести повну відповідальність за умови діяльності цих фондів. Законодавчо-нормативна база має бути такою, щоб гарантувати їх належне функціонування, запобігання зловживанням, фінансовим махінаціям і банкрутству.

У цьому сенсі надзвичайно важливо, щоб чітко були виписані повноваження і відповідальність органів управління пенсійними фондами, неухильна й невідворотна відповідальність їх посадових осіб за наслідки діяльності, якщо вона виявиться надмірно ризиковою, а тим більше негативною. Тут неприпустиме найменше розмивання відповідальності.

Зараз також надзвичайно важливо відчути більшу дієвість (а не чиновницьку забюрократизованість) Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг, яка покликана регулювати  недержавні пенсійні фонди, страхові компанії (у частині  пенсійного страхування), і діяльність банків (у частині розміщення пенсійних депозитів), кредитних спілок.  На жаль, цей орган практично не реагує на те, що  нині діючі Недержавні пенсійні фонди (НПФ) створювалися за різними принципами. А між тим система недержавного пенсійного забезпечення  має базуватися й функціонувати на таких базових засадах: чітка процедура персоніфікації пенсійних коштів; обов'язкова  капіталізація  заощаджень; оптимальна диверсифікація  об'єктів інвестування наявних коштів; жорсткий державний контроль за результатами фінансової діяльності НПФ.

Важливу роль буде відігравати вибір схеми пенсійного забезпечення, яка визначає порядок сплати і розмір пенсійних внесків, власність на накопичені кошти за умови їх інвестування. На часі вивчення можливості й доцільності застосування посиленого варіанту соціальної ролі НПФ, коли сплачені пенсійні внески мають юридично визнаватися власністю громадян і відповідно виплата яких повинна гарантуватися сім'ям у разі передчасної смерті їх платника.

В Україні налічується 18,3 млн. працюючих та 13,7 млн. пенсіонерів. Тобто на 88 пенсіонерів припадає 100 осіб, що сплачують пенсійні внески. Також, так би мовити, на балансі держави знаходиться 1,5 млн. непрацюючих інвалідів. Безробітних за офіційною статистикою – півмільйона, а реально значно більше. Уже сьогодні пенсіонери в Україні становлять 30% населення, а кількість платників збору на загальнообов’язкове пенсійне страхування (що завжди є меншою за кількість працюючого населення) – 31%. І надалі це співвідношення змінюватиметься не на користь працюючих. Незважаючи на те, що середні пенсії українців зовсім невеликі, потреби держави на їх виплату порівняно з іншими витратами є непомірними, якщо виходити з наявних фінансових можливостей.

Така ситуація з формуванням загальнонаціонального Пенсійного фонду породила хронічну проблему – його зростаючого дефіциту, який з року в рік покривається за рахунок Державного бюджету. Дефіцит Пенсійного фонду - це не просто брак коштів. Уряд примушує законослухняних платників податків двічі фінансувати виплати непрацюючим громадянам. Уперше – коли сплачуються усі види пенсійних зборів та нарахувань на зарплату. Вдруге – через механізм фінансування дефіциту Пенсійного фонду.

Чинна солідарна (власне, державна) система дозволяє Пенсійному фонду здійснювати виплати на рівні не більше 40 відсотків від середньої по країні зарплати. Якщо ж порівнювати загальний обсяг пенсійних виплат з обсягом всієї заробітної плати, тобто додати до офіційної зарплати ту, яку люди отримують "у конвертах" (стосовно чого є досить коректні підрахунки Мінекономіки), то тоді це співвідношення сягатиме лише 20-25%.

Надходження ж до Пенсійного фонду залежать: по-перше, від кількості працюючих; по-друге, від рівня їхньої заробітної плати, фактичний рівень якої є вкрай низьким (рівень погодинної оплати дорівнює 5,64 грн. – 6,04 грн.); по-третє, від ступеню детінізації економічних відносин, у рамках яких здійснюється "конвертна форма" оплати праці. Зараз частка пенсійних видатків в Україні перевищує 16% ВВП, в той час як цей показник в економічно розвинених країнах світу є набагато меншим.

Хоча пенсійний податок в Україні є досить відчутним для платників, державному Пенсійному фонду постійно бракує власних грошей для виконання пенсійних зобов’язань. Дефіцит Пенсійного фонду у 2010 році склав 34,4 млрд. гривень. Перманентні дефіцити Фонду покриваються трансфертами з бюджету, забираючи бюджетні ресурси від фінансування сфер охорони здоров’я, культури, освіти, оборони. Уже очевидно, що за відсутності невідкладних кардинальних змін така ситуація лише загострюватиметься і є надзвичайно чутливою в соціальному вимірі.

Регулярна фінансова підтримка Пенсійного фонду за рахунок Державного бюджету породжує дилему – або оплачувати працю лікарів та вчителів разом з утриманням державних службовців, військових і міліціонерів, або ж платити пенсії. Одночасно робити те й інше держава незабаром буде неспроможною – просто не вистачить наявних фінансових ресурсів.

У Державному бюджеті на 2011 рік передбачено скорочення дефіциту Пенсійного фонду до 17,8 млрд. грн. Трансферт з державного бюджету Пенсійному фонду зменшується на 6,5 млрд. грн. і складе 58,3 млрд. грн. Це також один із факторів, що актуалізує здійснення пенсійної реформи.

Передбачається, що упродовж цього року почнуться реальні зміни в пенсійній системі, завдяки чому бездефіцитність Пенсійного фонду держави наступить уже в 2012 році. Однак є всі підстави вважати, що це з часом (на жаль, не в 2012 р.) справді стане можливим за умови, якщо нині чинну солідарну систему невідкладно підкріпити запровадженням накопичувальної системи пенсійного страхування та недержавними формами пенсійного забезпечення.

Основними причинами повільного розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення є: законодавча неврегульованість окремих питань; низький рівень довіри населення до недержавного пенсійного забезпечення; недостатня зацікавленість роботодавців у фінансуванні недержавних пенсійних програм для працівників; обмежений вибір фінансових інструментів, придатних для інвестування в них пенсійних коштів; низький рівень дохідності пенсійних активів; низька фінансова спроможність громадян для участі у системі недержавного пенсійного забезпечення; недостатній рівень роз'яснювальної роботи щодо змісту та перспектив системи накопичувального пенсійного забезпечення в суспільстві.

Оскільки обсяг суспільного багатства на кожен момент є об’єктивно даним, то кожна держава має в поточному порядку вирішувати проблему поділу цього багатства на потреби старшого і молодшого поколінь – встановлюючи ставки відрахування від заробітку чи власних доходів працюючих до солідарного пенсійного фонду і розмір прожиткового мінімуму, на забезпечення якого призначається трудова солідарна пенсія. Це завдання є настільки важливим і складним для виконання, що солідарна пенсійна система не повинна обтяжуватися жодними іншими зобов’язаннями.

Винятком може бути лише система державної соціальної допомоги – грошового утримання, яке держава виділяє для забезпечення осіб, що не мають з поважних причин можливості брати участь у суспільно корисній діяльності і не можуть здійснювати внески до солідарної пенсійної системи. Ця допомога також носить назву «пенсії» і може здійснюватися тим же Пенсійним фондом. Однак її соціально-економічна природа і джерела принципово відрізняються від засад, на яких базується система трудових солідарних пенсій. Досить того, що ця допомога не є адекватною платою держави за участь у суспільно-корисній діяльності, а виступає як державна благодійність, причому здійснюється за рахунок трудової частини суспільства і має погоджуватися з нею за усіма параметрами. Характерно, що встановлена законодавством мінімальна пенсія жодним чином не пов’язана з конкретними заробітками будь-якої категорії громадян.

Приступаючи до кардинальної модернізації національної пенсійної системи, необхідно непопулярні рішення збалансувати з прийнятими у свій час нормами чинних законів та відповідними рішеннями Конституційного Суду. У першу чергу це стосується соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни.

Так, в одному з рішень КС вказав на необхідність зважити на те, що відповідно до ст. 2 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» права та пільги цієї категорії громадян та членів їхніх сімей, встановлені раніше законодавством України і законами колишнього Союзу РСР, не можуть бути скасовані без їх рівноцінної заміни, а нормативні акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги ветеранів війни, передбачені цим Законом, є недійсними. Дане рішення КС має безумовний характер і воно не може бути скасоване Законом України «Про державний бюджет» або іншими актами.

Рішення КС додатково підтверджуються положеннями Постанови Верховної Ради України «Про стан виконання законодавства України щодо соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни і відзначення 60-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 років» від 15.03.05 року №2469 -15. Так, у п.1 цієї Постанови роботу Кабінету Міністрів України з виконання законодавства щодо соціального, медичного та пенсійного забезпечення ветеранів війни визнано недостатньою, а у п.3 сформульовано вимогу про забезпечення реалізації у повному обсязі законодавства щодо статусу і соціального захисту ветеранів війни шляхом внесення необхідних змін до нормативно-правових актів, які суперечать Конституції і законам України.

Своєчасною вбачається позиція Кабінету Міністрів України щодо термінів проведення та конкретного супроводження пенсійної реформи. Як заявив Прем’єр-міністр: «2011 рік буде витрачено, щоб підготувати нашу пенсійну систему до накопичувальних фондів, і вже починаючи з 2012 року, перші 3 мільярди надійдуть до накопичувальних фондів. Потім практично в геометричній прогресії ці фонди ростимуть, вже 2013 рік – це буде 6,5 мільярда, 2014 рік це буде вже 9,8 мільярда, 2015 – це будуть вже серйозні накопичувальні фонди, які дозволять формувати дуже серйозну додаткову пенсію для наших людей».

При здійсненні комплексної пенсійної реформи важливо розуміти те, у чому вже давно переконався світ: жодна країна не може забезпечити своїм громадянам високий рівень пенсії у рамках солідарної системи. Ця система, за якою працююче покоління обов’язковими відрахуваннями від своїх поточних доходів утримує тих, хто досяг певного віку і неспроможний продовжувати трудову діяльність, наприкінці ХХ століття скрізь втратила свою дієвість і в більшості країн зазнала суттєвого реформування.

Сьогодні в них середній пенсійний вік у відповідності з рекомендаціями МОП складає 65 років. Проте віднедавна країни ЄС приймають рішення про його підвищення до 67-и, з тим, щоб загальний трудовий стаж складав не менше 41 року (досі було 40).

 У Франції, наприклад, ініціативи Саркозі підвищити пенсійний вік до 62-х років зустріли масовими страйками (на вулиці вийшли близько 3 млн. чол.). При цьому демографічна статистика у Франції не така вже і песимістична (у порівнянні, звісно). Зокрема, до 2050 року на одного пенсіонера буде припадати 1,2 представника активного трудового населення. Тоді як у 1960 році таке співвідношення складало 1 до 4.

Державна влада у більшості європейських країн не допустила справу до кризового стану, майже скрізь пенсійне забезпечення суттєво реформувалося. Солідарна система у чистому вигляді збереглася лише в Україні, Росії, Білорусі та Узбекистані. При цьому в РФ накопичувальна складова вже створюється кілька років, а в Білорусі не такою гострою є демографічна ситуація.

Цивілізована Європа ще у 80-х роках минулого століття зрозуміла, що солідарна система перестала забезпечувати гідний рівень життя пенсіонерів. Тільки в рамках трирівневої системи можна збалансувати потреби в цілому суспільства та кожної людини. Йдеться про триєдину  систему  пенсійного забезпечення.

Перший блок – це державна обов'язкова система соціального забезпечення. Вона повинна гарантувати кожному члену суспільства, який досяг пенсійного віку, виплати у розмірі 20-25% від середньої зарплати в країні (але не менше 75% прожиткового мінімуму). Джерелом виплат мають стати обов'язкові пенсійні внески, податок на зарплату.

Другою складовою національної пенсійної системи має бути система обов'язкових персоніфікованих накопичень кожного громадянина. Ці кошти мусять відраховувати на кожного працюючого як роботодавці, так і самі працюючі за умови надання суттєвих податкових пільг з боку держави. Цей компонент має забезпечувати пенсіонерові ще 30-40% надходжень до майбутньої пенсії.

І третя складова достойного життя на пенсії – персоніфіковані добровільні накопичення платників податків, стимульовані серйозними податковими пільгами. Разом із першими двома компонентами вони дають пенсію у розмірі від 70 і більше відсотків середньої по країні зарплати.

Таким чином, зобов'язання держави виплачувати певний розмір щомісячної пенсії перед кожним громадянином має поставати не після досягнення ним пенсійного віку, а поступово формуватися з перших днів його трудової діяльності. Вже з перших місяців, коли громадянин починає працювати і робити внески до Пенсійного фонду, повинні виникати і підстави для нарахування йому певного розміру пенсії – зрозуміло, що в перші місяці і навіть роки – досить символічної. Однак рано чи пізно настане момент, коли фактично відпрацьований час з опорою на обсяг нагромаджених внесків, точно облікованих достатньо налагодженою системою Пенсійного фонду, дозволить нарахувати вже зароблену пенсію у вимірі, що перевищують мінімальний розмір у солідарній системі.

Рекомендації реформувати систему пенсійного забезпечення таким чином не раз висловлювали і ЄС, і МВФ, і Міжнародна організація праці. Більшість європейських країн уже реформували або завершують реформи своїх пенсійних систем. У таких країнах, як Швейцарія, Нідерланди, США акумульовані у недержавних пенсійних фондах гроші уже давно перевищили обсяги ВВП цих країн і зростають щороку на 15-20%.

Головне завдання пенсійної системи країни, як свідчить світовий досвід, – створити умови для забезпечення людей достойним доходом у старості відповідно до особистого внеску кожного. При цьому система не має бути тягарем для розвитку держави, тобто не повинна створювати надмірний тиск на державні фінанси, працюючих громадян і бізнес. Крім того, сучасно побудована пенсійна система може і має бути основним джерелом довгострокових фінансових ресурсів країни.

Саме завдяки застосуванню накопичувального принципу виплати пенсій проблема пенсійного віку не набуває гостроти у європейських країнах. Коли громадянин вважає, що нагромадив уже достатній обсяг коштів на накопичувальному рахунку, він може вийти на пенсію достроково – з розумінням того, що тепер вже його заощадження не зростатимуть, а навпаки будуть зменшуватися шляхом отримання щомісячних виплат.

Важливо зауважити, що світова практика апробувала декілька варіантів ефективного пенсійного забезпечення працюючого населення. Так, досить перспективними є так звані «корпоративні програми пенсійного забезпечення», у яких закладена паритетна пенсійна основа. Такі програми передбачають, що працівник, відраховуючи кошти із заробітної плати на індивідуальний пенсійний рахунок, водночас отримує на свій рахунок (за рахунок фонду оплати праці) додаткові суми від роботодавця. Таким чином, принцип паритетності як основа формування пенсійного фонду працівника - це досить реальний варіант особистого пенсійного страхування майбутнього фінансового забезпечення в старості.

Слід визнати, що вітчизняні топ-менеджери великих підприємств (а тим більше їхні власники) просто не знають, які пенсійні програми апробовані в ринково розвинутих системах та які вигоди можна отримати за умови запуску тієї чи іншої моделі корпоративного пенсійного забезпечення, яким чином їх підтримує законодавство, зокрема податкова система. Водночас стає все зрозумілішим, що корпоративні пенсії потребують стимулювання з боку держави насамперед через законодавство.

Перевагою корпоративної моделі пенсійного забезпечення є те, що остання базується на накопичувально-інвестиційному принципі, тобто накопичені кошти корпоративного пенсійного фонду вигідно і надійно інвестуються. Українське законодавство мало б дозволити вкладати кошти корпоративних пенсійних фондів в акції підприємств, тобто у фінансові інструменти зі змінною прибутковістю. Це стимулювало б власників підприємств до активної участі у розвитку недержавних форм пенсійного забезпечення.

Перехід на дольову участь співробітників і працедавців у накопиченні індивідуального пенсійного фонду – є досить перспективним варіантом пенсійного реформування в Україні. Проте реально підійти до вирішення даного завдання можна лише за умови переходу до трирівневої пенсійної системи з потужною обов’язковою накопичувальною складовою, що потребує політичної волі й часу, у тому числі для популяризації серед людей сучасних (на заміну звичних, але застарілих) моделей та механізмів фінансового забезпечення пенсії.

Кардинальна реформа пенсійної системи давно вже стукає в усі двері вітчизняного державотворення. Сьогодні таку очевидність розуміють усі політичні сили. В цьому немає сумнівів. Однак важливо при цьому усвідомити одне "але". Неприпустимим є перетворення сукупності пенсійних проблем  на об'єкт політичних спекуляцій, на гасло, зовнішня привабливість якого маскує необхідність і потребу наполегливої, високо фахової роботи. Насамперед Верховної Ради, кожного депутата, уряду.

Нова парадигма вирішення соціальних проблем має уникати політичних крайнощів. Від успіху в розробці та практичному запровадженні пенсійної реформи залежать як міжнародний імідж України і перспективи євроінтеграції, так і довіра українського народу до влади. А також те, якою буде Українська держава.

Конкретним кроком у напрямку реформування пенсійної системи має стати застосування насамперед загальнообов’язкової накопичувальної системи пенсійного страхування. У разі її введення гроші будуть надходити не загалом до Пенсійного фонду, а на персональні накопичувальні рахунки працюючих громадян. Як свідчать розрахунки, бюджет Пенсійного фонду не відчуватиме втрат у разі поступового охоплення громадян другим рівнем накопичувальної пенсійної системи. Йдеться про варіант, коли обов’язкові платежі до другого рівня в рік запровадження системи здійснюватимуться лише на користь осіб, яким виповниться 35 років.

Наступного року коло платників можна розширити за рахунок осіб чергової вікової групи - аж до цілковитого охоплення всього зайнятого населення. Швидкість цього процесу повинна відповідати економічним можливостям держави, тоді жодних проблем з пенсіями для сьогоднішніх пенсіонерів не виникатиме.

Отже, лише реформаційними заходами держава в стані донести до свідомості громадян і постійно зміцнювати впевненість у тому, що основну частину свого добробуту в старості людина має забезпечувати протягом усього трудового життя. Одночасно варто створити передумови для того, щоб громадянин отримав можливість власними діями сприяти покращенню свого забезпечення після виходу на пенсію.

Комплексна модель побудови пенсійної системи відкриває можливість повніше об'єднати зусилля всіх суб'єктів та учасників пенсійного процесу, посилити зв'язок розміру пенсійних виплат з доходами громадян, використати пенсійну систему як чинник позитивного впливу на виробництво, піднести до цивілізаційного рівня стандарти соціального забезпечення наших співвітчизників.

Володимир Литвин