Паралелі між повоєнною Італією та Україною наводили завжди: що не рік – то новий уряд. Щоправда, лише за новим політичним алгоритмом правил гри (пропорційні вибори-коаліція-уряд) такі аналогії стали виправданими, бо відставки італійського уряду завжди супроводжувалися достроковими парламентськими виборами, в нас – саме до початку запровадження політичної реформи відставка Кабміну (а частіше – лише Прем’єра) обумовлювалася незадоволенням колишніх президентів діями чергового керівника виконавчої влади: або він був малоактивним, щоб наполегливо проводити президентський курс (як у реальному секторі економіки, так і в протягуванні через Раду потрібних гаранту законів), або навпаки – занадто впливовим, і це містило у собі загрозу створення таким активістом реальної конкуренції чинному главі держави на чергових президентських виборах. Власне, із задекларованим переходом на парламентсько-президентську форму правління у 2006 році, конкуренція за владу між головними її носіями нікуди не зникла, а як бачимо, навпаки – навіть загострилася. Більш того, навіть не об’єктивно прихований у змінах до Конституції дуалізм влади в нинішній кризі менш винний, ніж суб’єктивне бажання лідерів Майдану бути (чи у недалекій перспективі стати) першою особою у державі. Тому конфлікти між Президентом і Прем’єром останнім часом і розгорталися в міру наближення президентських виборів. Це було справжнє змагання інтриг і коментарів дій партнера-суперника та й суспільство (принаймні, експертне середовище) з азартом гадало: хто ж кого обійде на черговому витку протистояння? Тому акордне голосування фракцій вчорашніх непримиренних ворогів з БЮТ і Партії регіонів у перший вересневий пленарний день роботи нової сесії Верховної Ради засвідчило, що Юлія Володимирівна перевела рутинне протистояння в активну фазу. І ось минула декада після заяви фракції НУ-НС про вихід з коаліції: у вівторок голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк офіційно сповістив, що коаліції більше немає, а наступного дня і сам подав у відставку. Звичайно, доки її розглядатиме регламентний комітет парламенту, він і далі буде виконувати обов’язки спікера. Голова Верховної Ради 4-го скликання та лідер нинішньої парламентської фракції Володимир Литвин назвав вчинок свого колеги Яценюка кроком послідовного політика, попутно зауваживши, що нині такі риси не дуже притаманні нашим політикам. Немов продовжуючи тему, депутат від ПР Ганна Герман у парламентських кулуарах закликала всіх очільників колишньої коаліції наслідувати вчинок Яценюка, натякнувши на те, що й Юлія Тимошенко теж мусить подати у відставку. Враховуючи той факт, що зранку на депутатській «розминці» ще одна депутатка з фракції Партії регіонів Ірина Акімова піддала нищівній критиці презентований днем раніше Прем’єром проект Державного бюджету на наступний рік, – вочевидь, не все гаразд і в архітекторів створення конституційної більшості між БЮТ і ПР. Хоча цілком можливо, що ця зовнішня ворожість слугує двом причинам. Перша – приспати пильність Президента, який протягом цілого місяця ще плекатиме надії на відновлення демократичної коаліції за участю ще й депутатів з фракції «Блок Литвина», а друга – у разі ситуативного антипрезидентського об’єднання у коаліції продемонструвати своїм виборцям поєднання принциповості в головному з гнучкістю в деталях.

Неважко здогадатися, що найближчого місяця за подіями (вірніше – коментарями, заявами, спростуваннями) у політиці будуть відставати не тільки тижневики, але й щоденна преса. Натомість он-лайн стрічки Інтернет-ресурсів будуть поповнюватися повідомленнями, які перечитимуть одне одному. Приміром, не встиг ще висохнути підпис Арсенія Петровича під заявою про відставку, як у мережі з’явилося повідомлення про прагнення когось з донецьких бачити його у прем’єрському кріслі…

А на початку тижня певне пожвавлення в політичне життя внесла інформація про перемови між БЮТ і Блоком Литвина про долучення останніх до демократичної коаліції. Володимир Михайлович не став спростовувати цієї інформації, проте назвав недільне спілкування лише консультаціями. Того ж дня його заступник у Народній Партії Олег Зарубінський також зауважив, що фракція «Блоку Литвина» не розглядає інших депутатів крізь приціл гвинтівки, бо за кожною з фракцій стоять виборці, зі своїми поглядами, позиціями, уподобаннями, тому для плідної роботи законодавчого органу влади потрібно шукати компроміс, аби вирішити справді насущні проблеми простих людей, яким ця гризня на горі вже занадто набридла. У середу ж Володимир Литвин, спілкуючись з журналістами, сказав: «Ми чітко висловили свою позицію, що ми готові йти у коаліцію за умов відсутності ультиматумів, за умов чіткої визначеності, що буде робитися. Ми готові працювати в коаліції, але ми не готові сьогодні діяти в принципі того, щоб виконувати виключно ультиматуми. Цілком очевидно, що ті пропозиції ультимативного характеру, які йдуть з "Нашої України", роблять взагалі безперспективною постановку питання щодо коаліції».

Справді, ідеологічна послідовність у відстоюванні своєї позиції щодо національної безпеки держави – річ похвальна. Але якщо позицію щодо засудження Росії за агресивні дії в Грузії поділяє менше третини виборців, то чи варто вперто наполягати на приведенні до присяги під ці прапори і гасла інших потенційних партнерів? Нагадаємо, що в нас і досі не прийнято Закон «Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України», а це дає підстави для монополії патріотизму. Подальше політичне протистояння буде лише розколювати країну, а це для національної безпеки – більш загрозливий фактор, ніж зовнішній. За прикладом далеко йти не потрібно: варто було радикалам від «Свободи» Олега Тягнибока оприлюднити свій намір – провести всеукраїнський референдум з метою ліквідації Кримської автономії, як законодавчий орган останньої звернувся до українського парламенту з ініціативою визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії… Але можливо, просто в нас розпочалася обкатка новітніх гасел для наступних виборів – як парламентських, так і президентських…

У справі порятунку парламентської більшості обидві фракції, що її створили, віддали перевагу імітації бурхливої діяльності. Публічні звернення однієї до одної не змогли підмінити собою необхідності проведення переговорів та політичних консультацій. З боку це виглядало, наче двоє шахістів починають блефувати як затяті картярі, хоча розклад сил на дошці виглядав промовисто. Але вирішальним «голосом «НУ-НС» став Віктор Ющенко, тоді як формальний лідер блоку В’ячеслав Кириленко грає роль споуксмена, що озвучує підготовлені на Банковій меседжі. На молодого політика часом боляче дивитися: він старанно зберігає гарну міну за поганої гри, але добре розуміє критичний характер ситуації.

Сподівається проскочити між крапельками кризи Арсеній Яценюк. Його намагання побудувати власний політичний проект та відмова інкорпоруватися до складу «Нашої України» має довести потенційним інвесторам його кар’єри, що попит на молодих політиків існує. До того ж в країні існує надлишок заздалегідь зареєстрованих партій, кожну з яких можна розгортати у боєздатну силу. Звичайно – за наявності матеріальних ресурсів та політичної волі. Вочевидь, подібні наміри з власної політичної самореалізації має і Раїса Богатирьова – останні заяви секретаря РНБО звучать образливо для її колишнього партійного шефа Віктора Януковича. Втім, успіх «нового східного проекту» навіть за фінансової підтримки Ріната Ахметова, з яким Раїса Василівна не приховує дружніх стосунків, далеко не очевидні – для рекультивації електорального поля Донбасу у власних інтересах потрібно докласти немало зусиль.

Роль рятувальника коаліції спробували в останній день її існування приміряти на Володимира Литвина. Той не відкидав факту проведення політичних консультацій з Юлією Тимошенко, але не обіцяв жодної конкретики. Власне, литвинівцям куди більше сенсу є боротися за недопущення підвищення прохідного бар’єру, що створить загрозу демократичному розвитку країни, ніж грати роль дружки на чужому весіллі. До речі, якщо розмови про підняття планки потрапляння до парламенту до 10% можна назвати психологічною атакою, то інша ініціатива вельми цікава. Новоспечений перший віце-спікер від Партії регіонів Олександр Лавринович та бютівець Андрій Портнов пропонують змінити виборче законодавство таким чином, щоб переможець парламентських перегонів у другому їх колі отримував 226 мандатів. Зрозуміло, що БЮТ виступає при цьому за запровадження імперативного мандата. Спроба двох політичних сил, що утворили ситуативну коаліцію, розподілити владу в державі «по-братерськи» викликають занепокоєння, адже об’єктивних передумов для формування двопартійної системи в Україні не існує. Та й обіцянки Тимошенко не мати нічого спільного з Партією регіонів ще не забулися.

Віктор Янукович, ніби й не переховувався протягом літніх канікул від журналістської уваги, з парламентської трибуни бадьоро оголосив, що «коаліція приїхала». Але замість зловтіхи лідерові Партії регіонів має сенс подумати над збільшенням власної електоральної бази. Звісно, якщо він не хоче зосередитися на виконанні ролі зручного спаринг-партнера для більш енергійних та вправних політиків першого ешелону. Відхід Богатирьової, до речі, може лише розпочати низку проблем для політика з териконовим рейтингом. Поразка Януковича на майбутніх президентських виборах може поставити хрест на його політичній кар’єрі. Мабуть, обережність та думки про майбутнє Віктора Федоровича і стали на заваді швидкому зближенню Партії регіонів та БЮТ.

Тим часом Юлія Тимошенко демонструє дещо награну бадьорість духу, характеризуючи розпад коаліції як «бурю у склянці». Прем’єр-міністр намагається якнайшвидше виконати свою програму-мінімум – проштовхнути через парламент проект Державного бюджету на 2009 рік. Щоправда, лідеру БЮТ важко сподіватися на лояльність «регіоналів» та комуністів, адже цей проект основного фінансового документа має стати підґрунтям для президентської кампанії Тимошенко. Нині складна політична ситуація примушує Юлію Володимирівну постійно маневрувати, оскільки остаточно ціль її політичної активності не визначена.

Певна політична визначеність нині є хіба що у Віктора Ющенка. Президент вирішив піти ва-банк, взявши курс на дострокові парламентські вибори, що можуть дозволити йому переформатувати свою групу підтримки в парламенті. Наразі не відомі домашні заготовки Банкової, проте очевидно, що її стратеги добре розуміють, що альтернатив для Ющенка небагато. Із ініційованої ним через прагнення водночас приборкати БЮТ та знайти спільну мову з «регіоналами» політичної кризи Президент може вийти або зі значно збільшеним рейтингом, або політичним трупом. Інші варіанти безжалісно відкидає логіка подій.