На відміну від офіційно заявленого статусу виключно приватизаційного менеджера збиткових підприємств державного сектору – Фонд державного майна України використовувався, використовується і, вочевидь, буде використовуватись не як інструмент розвитку – а як кланове знаряддя захоплення суспільного майна. Питання стоїть лише в тому, який саме клан на даному етапі використовує цей ефективний інструмент перетворення народного майна на особисте...

Як журналіст за фахом – люблю українську політику. Напишеш, бува, замітки на актуальну тему, з точки зору, наприклад, інтересів держави... А через рік або п'ять, а то й десять – береш, одні прізвища на інші змінюєш – і публікуй собі! Все актуально! Нічого не змінилось! Багаті багатіють, бідні – бідніють, а чиновники – продаються. Файно! Хоч щось, розумієте, є в цьому світі стабільне, на що можна спертися і вчора, і сьогодні, і завтра. Погано лишень, що ця місцева риса, цей наш, так би мовити, цивілізаційний тренд, складає лише одне: тотальна продажність...

Незважаючи на виплекану політичну зашореність, – непогано сказав днями товариш Симоненко панові Шустеру на черговому заході телевізійного політичного шоу "Свобода слова". "Ви ж, – каже, – не порівнюйте ситуацію, коли відбирали у небагатьох, і віддавали народові – з ситуацією, коли відбирають у народу, і віддають небагатьом. Зовсім різні речі"!

Не дуже правда, що віддавали народу. Але те, що доходи з об'єктів системно йшли не лише на "оборонку", а й на соціальні потреби – правда. Нині ж вже й невідомо, з яких таких доходів формувати витратну систему бюджету. Бо з таким масштабом і з такою відвертою нахабністю "дєрібану" суспільної власності, як оце в останні часи – народ наш зіштовхувався хіба що під час захоплення стародавнього ще Києва татаро-монголами. З тією відмінністю, що татаро-монголи були тоді явно "чужі", а нинішні – майже всі рідненькі, "свої". Що і створює фатальну відмінність: якщо воїни "Золотої Орди" були хоч якось зацікавлені в економічному аспекті захоплення – тобто в полонених, як виробничій силі, то цих – цікавить хіба що звільнення земельного простору під будівництво чергової офісної "свічки"...

Багатодієва клоунада зі звільненням з посади голови Фонду державного майна України (ФДМУ) соціалістки Валентини Семенюк (вибачайте, Семенюк-Самсоненко!), призначенням на її місце Андрія Портнова з БЮТ з подачі прем'єра, поновлення товаришки Валентини на роботі після прямого втручання у ситуацію доброго нашого Президента (звісно, лише заради захисту конституційних прав протизаконно звільненої людини, не інакше!), і заява уряду про те, що ФДМУ повинен бути перетворений на міністерство – не принесло нічого, окрім чергової розради для навколополітичних гаволовів. Практично, цією короткою, але карколомною "катавасією" було ще раз продемонстровано – головне: для влади важить не те, як і що ФДМУ робить (бо про "що", практично, і мови не заходило) – а кому безпосередньо підпорядкований його (ФДМУ), як тепер висловлюються, "очільник".

Для тих, хто очікував розгромних "викриттів" у сфері приватизації на момент чергової зміни влади – варто нагадати, як "здавав важелі" колишній голова Фонду держмайна – "регіонал" Михайло Чечетов (нині – цілком успішний засідатель Верховної Ради нового скликання). Адже у своєму фінальному виступі замість виправдань на звинувачення мало не у державній зраді – він лише ввічливо подякував колегам за співробітництво... Підтвердивши: ФДМУ є не більше, ніж елемент загальної системи олігархічного управління, а від конкретної персони голови Фонду не так уже й багато залежить.

В останні місяці свого правління ФДМУ пан Чечетов працював на нову тоді владу не з меншим запалом, ніж на стару. Ситуація із Семенюк-Самсоненко ускладнюється хіба що тим, що нині кланів, які захопили практично рівноважні центри управління – більше. Так що якихось несподіванок від звіту перед Радою нинішньої голови Фонду, окрім переліку суто-технічних вдосконалень на кшталт запровадження реєстру підведених під приватизацію підприємств, – очікувати не варто. Адже попри будь-яку партійну риторику українське чиновництво розуміє патріотизм виключно як вірність правлячому кабінетові, а не якійсь там програмі національного розвитку. Що поробиш: по-перше – феодалізм (адже панівних точок впливу в нас нині не більше, ніж за часів абсолютистської франції). А по-друге – жодної реальної програми розвитку як при "донецьких" не було, так і при "помаранчевих" годі шукати. Не сприймати ж, дійсно, за програму розвитку – набір не підтверджених нічим гасел "для народу, а не для політики" від Кабміну Тимошенко?..

Тому й показові запитання, на кшталт "Чому це до першого етапу приватизаційного конкурсу на завод такий-то було допущено не всіх бажаючих, а виключно із прізвищем Іванов і таких, що мають річний обсяг постачання сировини у розмірі в три тисячі двісті п'ять з половиною тонн?" – ще за часів Чечетова викликали у депутатів, що знаються на будові механізмів української влади – лише сумні посмішки.

Складніше було з "цифір'ю". Як тоді, так і зараз виявилося, що ФДМУ катастрофічно недонаповнював бюджет, а якщо і "донаповнював" – то за рахунок таких веселих акцій, як продаж надприбуткової галузі виробництва, наприклад, труб – чи то своєму "підолігарху", чи закордонному мільярдерові. Питання, чому це за рахунок загальнонародного майна повинен наповнюватися бюджет поточного року, і що ми будемо робити при такій політиці в році наступному і надалі, – чомусь ніколи не порушувалося.

Варто нагадати, що у вступній промові під час затвердження на посаді Валентина Петрівна довела до депутатського корпусу думку цілком логічну: як неможливо бути "трохи вагітною" – так неможливо бути і "трохи злочинцем". “Реприватизація, – сказала вона, – не має бути разовою акцією і не повинна включати "узяту зі стелі" кількість компаній”. (Нагадаю, що Президент тоді хотів реприватизувати 30, а уряд – 300 підприємств, але до кулуарів швидко назбігалися особи, що фінансували відповідні виборчі кампанії, і швидко пояснили, звідкіля бралися гроші. І все закінчилося не 30 і не 300, а одним-єдиним, хоч і величезним, заводом, 6 мільярдів, за який тут-таки й просочились у влади крізь пальці, та швиденькою відставкою уряду...) “Реприватизація, – вела далі Семенюк, – повинна бути: а) процесом; б) перманентним процесом; в) процесом всеохоплюючим, який сягає ще "ваучерної" приватизації початку 90-х...”

По двох повних роках правління нового голови залишилося риторично запитати: "І де ж воно?" А ще – з урахуванням перспективи перетворення на міністерство – спостерігати, як Фонд доконечно перевертається з державного агентства, яке допомагає ринковій трансформації, – на постійну деталь державного фіскального механізму.

Мало хто вже й пам'ятає, що ФДМУ створювався виключно як тимчасовий, "буферний" орган, розрахований на короткий приватизаційний період (на початку незалежності вважалося, що цей період може бути коротким!) і покликаний виконувати лише два відносно нескладні завдання: 1) організовувати й юридично супроводжувати відкриті та загальнодоступні конкурси приватизації; 2) "готувати" ті державні підприємства, які за фактом вже є банкрутами, до таких конкурсів. І лише в самому крайньому випадку – "перехоплювати" окремі функції управління підприємством на короткий термін до моменту переходу власності до "ефективних управлінців".

Сліди такого "історичного" розуміння місії Фонду можна знайти не лише в його статутних документах – але навіть на Інтернет-сайті Фонду (http://www.spfu.gov.ua/ukr/history.php), де, зокрема, було сказано:

"Основні завдання Фонду полягають у наступному:

– захист майнових прав України на її території та за кордоном;

– здійснення прав розпорядження майном державних підприємств у процесі їх приватизації, створення спільних підприємств;

– здійснення повноважень щодо організації та проведення приватизації майна підприємств, яке перебуває у загальнодержавній власності;

– сприяння процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників".

(Зауважте, що про продаж земельних ділянок, як оце нині, там нічого не було сказано!)

Лише тим, що ФДМУ повинен був "вмерти" по закінченні основної "хвилі" приватизації – можна пояснити і відсутність стабільної нормативно-правової бази його діяльності. Адже факт: ФДМУ, що продав невідомо куди левову частку державного майна цілої країни (а сама Валентина Петрівна свідчить нині, що суспільного майна в державі залишилося лише 21 відсоток!), і який нині збирається "розтарабанити" залишки – вже 15 років (тобто з часів УРСР!), діє згідно з "тимчасовим положенням про ФДМУ", яке саме по собі є лише додатком (!) до постанови Кабінету Міністрів УРСР № 158 "Питання Фонду державного майна Української РСР"... Ото вже ж сказано: нема нічого постійнішого, ніж наше тимчасове...

За ці роки "ефективні власники" виявилися не такими вже й "ефективними", по-більшості намагаючись замість модернізації та збільшення робочих місць "вичавити" з приватизованих підприємств усе, на що була здатна радянська технічна база. А прибуток від неї поповнював і поповнює зовсім не український бюджет. "Ваучеризація" – взагалі перевернулася на знущання над логікою, адже частка майна, що приходиться на кожного з громадян України за всі роки праці – становить аж... еквівалент приблизно 20 сучасних гривень... "Ну, це, знаєте, не зовсім справжнє, це радше таке тренування роботи з цінними паперами", – відбріхувались кравчуківські ще чиновники, через підставні фірми скуповуючи тисячі ваучерів за безцінь і отримуючи за ці копійки контроль над найпотужнішими підприємствами країни...

У цих (читай "реальних") умовах ФДМУ не міг не змінитися як механізм. Перелік "солодких частин" української економіки є не безмежним, нормально порядкувати на цій землі жоден з наших урядів ще не зумів – а без наркотичних ін'єкцій з боку Фонду бюджет України давно не в змозі існувати. "Прибуток" (а насправді – разова виручка!) від діяльності ФДМУ щорічно включається до проекту державного бюджету так само, як і прибуток, від будь-якої виробничої галузі. Звідси фонд і обзавівся не притаманними йому за початковим планом функціями. Наприклад, – за аналогією з радянських часів Держпланом – у директивному (а зовсім не конкурсному!) порядку управлінням ресурсами національної економіки або підміни менеджменту держпідприємств. Так, на ФДМУ нині "переключено" права оренди території всіх (!) державних підприємств, що в позаминулому році викликало справжній колапс для виставкових і спортивних споруд, які юридично саме через оренду і ведуть власну діяльність.

Але головне навіть не це. А те, що за 15 років дбайливої "селекції", фонд, який, за ідеєю, повинен був перетворити збанкрутілі і нікому не потрібні державні підприємства на "розквітлі сади" комерції, – перетворився на пряму свою протилежність. Замість відновлення економіки – фонд почав її продавати. Розпродавши "нецікаве" за ціною хіба що земельних ділянок – він переключився на пошук і виведення із суспільного вжитку найбільш "цікавих" для місцевих і закордонних "інвесторів" об'єктів – тих, які стабільно працюють і дають максимально можливий прибуток. Тих, які формували і формують бюджет... І "інвестори", звичайно, ласо кинулися у змагання за останні об'єкти української власності. І навіть, уперше за всю історію розпродування оптом і вроздріб української держави, – почали грати не на зменшення, а на підвищення ставок... Та інвестують вони так само не економіку країни – а лише власні, і без того вже бездонні, кишені.

ФДМУ був, є і залишається лише індикатором ставлення української влади до економіки. Як в аспекті розв’язання нагальних проблем, так і в аспекті стратегічному.

Бюджетний механізм, під який "заточується" не лише діяльність ФДМУ, а й взагалі вся економічна діяльність – трактується лише як механізм фіскально-витратний. Відсіль – і вся систематика урядової діяльності: від кидання двох "зелених папірців" громадянам, доведеним до такого морального й фінансового стану, що за 1000 гривень здатні задавити сусіда по черзі до каси "Ощадбанку" – до "перехоплення" важелів керування на низовому рівні.

Умовно кажучи, весь бюджетний процес є представленим так, що є статті витрат – і є набір осіб (від юридичних до фізичних), якими ці статті можна перекрити. Методи й механізми значення не мають; має сенс лише позиція "тут і зараз", і те, "заткнуті" основні наявні бюджетні "дірки" чи ні, і наскільки щільно. А той аспект, що з року в рік ганчірка економічних "латок" розлазиться дужче й дужче – абсолютно нікого не хвилює.

Звичайно, якби державний бюджет розглядався під якимись іншими кутами зору – то й обіцянки вищого керівництва можна було б сприймати якось серйозно. Наприклад, державний бюджет міг би мислитись (і створюватись) як єдино-можливе за наших реальних умов джерело фінансування проектів і програм розвитку (зокрема – і внутрішніх). Або – як фінансовий інститут модернізації масштабу країни (згадаємо тут для прикладу хоча б обсяги державних інвестицій США та Європи у сферу інформаційні технології через сферу військових замовлень!). Чи, кінець-кінцем – як конкурс гарантовано забезпечених фінансуванням інноваційних проектів, які дозволяли б не тупо "позатикати дірки" на поточний сезон – а привести до ситуації, коли замість зяючих "дірок" вималювався б такий собі державний прибуток...

Та – марно... Бюджет України слугував, слугує і, вочевидь, ще буде слугувати зовсім іншим цілям, які значно ближчі до особистих кишень правлячої "еліти".

А щодо вас, читачу... Ви отримали 1000 гривень замість тією суми, яку клоуни вкрали з ваших рахунків ще на початку нашої буремної незалежності?

Файно. Тож хліб є, а тепер – видовища. Дивіться на клоунів!

Бо оце і є для вас і вашого покоління – єдиний результат "приватизації"...

ФЕДІР ШИРОКОВ

ГРА КІНЦІВКАМИ

«А он всё бьёт – здоровый черт –
Ему бы в МВД,
Ведь бокс – не драка, это – спорт
Отважных и т.д…»
(Владимир Высоцкий
«Сентиментальный боксер»)

Коли наприкінці січня міністр ВС дав на РНБО «чоловічого ляпасу» меру української столиці, дехто спрогнозував: так поступово лідер «Народної самооборони» буде втілювати у життя своє гасло річної давнини: пам’ятаєте ті фірмові плакати НС із метафоричним рефреном: «Вбити дракона»? Останній зимовий місяць року теж пройшов під знаком боротьби кінцівок: ще не встигла прокуратура з’ясувати - на який відсоток Юрій Луценко зумів реалізувати свій задум і якою власне частиною свого тіла він доклався до тіла київського городничого, нарешті, - як саме отримана травма позначиться на функціонуванні столичного мегаполіса, а тут новий скандал визрів: підлеглий Луценка – один з керманичів спецпідрозділу «Кобра», обігнавши якусь іномарку показав водієві та його пасажиру, що залишилися позаду, середнього пальця. Обмін люб’язностями не став би надбанням громадськості, якби пасажир (а їм виявився Голова Верховної Ради –Арсеній Яценюк) не пожалівся за таку не зовсім куртуазну поведінку його підлеглих куратору “силовиків” – Верховному Головнокомандувачу – Президентові України Віктору Ющенку. За іншою версією подій обгін здійснив саме спікер, а служивий полковник хотів лише привітати керівника законодавчого органу влади, та не встиг трансформувати комбінацію зі своїх пальців у затвердженим Статутом жест військової шани.

Якби на місці аутсайдера цих автоперегонів був хтось з людей зрілого віку, - він би не придав значення хитросплетенню пальців правоохоронця, бо в минули часи популярнішою образою вважався лікоть, перерізаний іншою рукою навпіл - той самий, яким з часів останніх позачергових парламентських виборів і досі невідомо кому саме загрожує на агітаційних плакатах, що залишилися на вулицях столиці від попередніх виборів, кандидат від Блоку «Кучма» Олександр Волков. Та ось на біду одного з керівників «Кобри» спікер парламенту Арсеній Яценюк – представник нової генерації, ясна річ на дозвіллі спостерігає не тільки за жестами рефері під час поєдинків афроамериканців у НБА, але, напевно, знає семантику жестів тінейджерів з голлівудських молодіжних комедій.

Оскільки традиційні депутатські стусани навколо парламентської трибуни, останнім часом змінилися у приміщенні під куполом святковими повітряними кульками, активність депутатів перемістилася поза межі Будинку на Грушевського. Як завжди, не обійшлося без Шуфрича. Коли він зі своїми новими однопартійцями прийшов виручати з-під міліцейсько-медичної варти свого союзника по колишній правлячий коаліції – екс-міністра транспорту Миколу Рудьковського, працівники служби Державної охорони випадково поклали авто на його ногу. Якби причиною травми став вітчизняний «Запорожець», то інцидент, можливо, й не потребував би втручання медиків. Та ось народні обранці надають перевагу важким джипам іноземного виробництва. Виявилося, що хазяїном горезвісного джипу був нардеп від фракції Партії регіонів - Владислав Лук’янов, той самий, який наприкінці минулого року був помічений у крадіжці картки для голосування у вже згаданого Яценюка.

Як вже повідомлялося у пресі, спостерігаючи за цими «Іграми справжніх столичних чоловіків на свіжому повітрі», “силовики” на Закарпатті, мабуть, вирішили влаштувати в одному з питних закладів командно-штабні навчання під гаслом «А – нумо, хлопці». І невідомо, чия б взяла: команди «Беркуту», чи місцевого ДАІ, якби рознімати учасників конфлікту не взялися хлопці з бейсбольними битами з числа тих, чия зовнішність ідеально підпадає під прикмети учасників формувань організованої злочинності.

 І все ж, якщо відштовхнутися від відомих рядків Володимира Висоцького, що виведені в епіграф цього матеріалу, і від аматорів рукоприкладства перейти до професіоналів, звичайно найприємнішим фактом останнього часу у цій царині стала перемога Володимира Кличка над Султаном Ібрагімовим у матчі за чемпіонське звання. Після газового приниження від росіян вона хоч на деякий час може психологічно компенсувати нашим землякам наслідки невдалих перемовин з «Газпромом». Однак повернемося до аматорів силового з’ясування стосунків – до держслужбовців. Звичайно, у кожного з них своє розуміння честі й етики. Оскільки дуелі відійшли у минуле, все ж таки варто державним мужам хоча б іноді брати приклад з одного з персонажів повісті покійного Сергія Довлатова «Іноземка»: «Дмитро був дбайливий, розумний, коректний. Він ненавидів безлад. Кожен ранок він вів записи в блокноті. Там були рубрики - обдумати, зробити, подзвонити. Інколи він записував: "Не привітатися з Віталієм Луценком". Або: "У відповідь на хамство Алешковича спокійно промовчати".

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН
«Народна» №9 (133) від 01 березня 2008 року