Відому метафору Володимира Соловйова про панслов’янизм нині можна перефразувати так: «Патерналізм – хоч іноземне слово, проте мені так тішить слух». І справді, в умовах загальної політичної кризи, коли європейські ідеали про розподіл повноважень гілок влади у нас натикаються на небажання кожної з них поступатися хоч часточкою своїх функцій; коли ще не зміцнілі на вітчизняному грунті інструменти демократії та елементи громадянського суспільства існують автономно від влади; нарешті, коли очищувальний пафос Майдану змінився суцільним розчаруванням і суворою прозою виживання більшості народу на тлі неправедного збагачення меншості, – у масовій свідомості все більше відчувається сподівання на доброго царя (гетьмана чи президента), який приборкає злодіїв-бояр (козачу старшину чи міністрів й олігархів) і вселить у душі підданих впевненість у завтрашньому дні. Отже, невідповідність політичних інститутів, які є в Україні, тому ідеалу, якого прагне суспільство, і запит на «відновлення справедливості» актуалізують питання «наведення порядку», для чого потрібна «сильна рука».

Проведені соціологічні дослідження переконливо свідчать, що в масовій свідомості категорії «порядок», «стабільність» стоять значно вище, ніж поняття «демократія», «права людини». Однак у генетичній пам’яті наших земляків залишилися спогади про репресії 20-50-х років, голодомор, переселення народів, тому навряд чи у людей відчувається масова туга за тоталітаризмом. Крім того, досвід життя при демократії, хай навіть і недосконалій, призводить до одночасного бажання наших співвітчизників утримати високий рівень соціального захисту паралельно з потребою в елементарних громадянських свободах, від яких українське суспільство вже не зможе відмовитися. Водночас дослідники впевнені, що ймовірний авторитарний режим в Україні матиме значні проблеми з легітимізацією. Населення охоче підтримає репресивні санкції проти олігархів, однак не сприйме тиранії (мається на увазі тиранії відносно до всіх громадян).

І тут варто повернутися до походження явища. Патерналізм, як відомо, походить з традиційної системи родинних відносин, де батько (pater, – лат.) домінує над дітьми й іншими членами сім'ї, які визнають його владу і, по суті, набувають статусу його підлеглих. На рівні суспільних відносин держава веде політику не тільки опіки, а й контролю громадян, вимагаючи від них замість наданих соціальних благ відмови від тих або інших свобод. Як пише дослідник цього явища соціолог Андрій Зоткін: «Патерналістське втручання розуміє під собою, що той, хто керує (у нашому випадку – держава) може ухвалювати мудріші рішення, ніж ті, хто знаходиться під його опікою. Часто втручання здійснюється всупереч волі об'єктів, оскільки патерналізм має на увазі примусовість. В умовах високого рівня патерналізму, як влада батька-патріарха, так і влада держави має всі можливості знайти риси авторитаризму». Його колега з центру імені Разумкова Людмила Шангіна цілком справедливо зауважує, що в нас «Патерналізм, перш за все, продукує влада – уряд і президент. Ці настрої тут же знаходять відгук і отримують своє посилення в певних верствах населення, насамперед – серед пенсіонерів, службовців і найманих робітників. Сьогодні порівняно з 80-ми роками ціна праці занижена втричі, а компенсується це різного роду соціальними виплатами, які і є продукуванням патерналістських настроїв. Люди користуються соціальними пільгами, а їхні уряди і президенти виглядають як турботливі благодійники. За будь-яку наймізернішу надбавку або доплату вони щиро вдячні добродійникові. І ставлять портрет, наприклад, Тимошенко, на етажерці, у верхньому ряду, між членами родини. Владі просто вигідно, щоб люди залежали від неї. Така політика триває 17 років, і не видно їй кінця. Ці нотки звучали в програмах усіх урядів, і нинішній - не виняток».

Більш предметно тема попиту на тверду руку й патерналізм обговорювалась на одному з недавніх круглих столів в «Укрінформі» (зі стенограмою дискусії бажаючі можуть ознайомитися на веб-сайті http://dialogs.org.ua/), де, аналізуючи його причини, аналітик центру «Софія» Олександр Левцун, зокрема, навів наступні чинники:

– перманентна політично криза, яка бере свій початок з 2004 року;

– відсутність конструктивної взаємодії президента, парламенту та уряду;

– криза довіри до В.Ющенка, як Президента України, зневіра в його можливості змінити ситуацію на краще;

– відсутність соціально-ефективної ринкової економіки, правового порядку, корупція, нерозвиненість інституцій громадянського суспільства.

Також експерт навів 4 традиційні передумови, необхідні для встановлення авторитарного режиму:

1.Зростання в масовій свідомості авторитарних установок, як реакція на погіршення умов життя, дезорганізованість та загальну деморалізацію.

2. Неефективність і конфліктність діючої влади у здійснені своїх повноважень при розв'язанні найгостріших суспільних проблем.

3. Наявність харизматичного лідера, який здатен скерувати масове незадоволення на придушення спротиву політичних опонентів.

4. Міжнародна ситуація має бути сприятливою для поширення авторитарних гасел, пов’язаних з демагогічними закликами до консолідації нації у боротьбі з ворогом – як зовнішнім, так і внутрішнім.

На думку Олександра Левцуна, зараз в Україні є майже всі умови для встановлення авторитарного режиму. До речі, коли нещодавно на «Українські правді» був розміщений матеріал про позитивні наслідки 8-річного президентства Путіна, у коментарях один з читачів висловився досить симптоматично: «Без АВТОРИТАРИЗМУ навести порядок у судовій, виконавчій і законодавчій гілках влади неможливо, що підтвердили Цезар, Батий, Хмельницький, Петро І, Сталін, Муссоліні, Гітлер, Путін, Буш. Може, варто в Україні почати відмовлятися від деяких псевдодемократичних цінностей, патякати все, що в голову стукне? 200-300 років на розвиток демократії в нас немає!»

Водночас західні правозахисники переконані, що за демократію потрібно боротися постійно, навіть у тих країнах, де закладені міцні перестороги проти спроб встановлення авторитаризму. Не випадково Гаррі Сінклер Льюїс ще у 30-х роках написав антиутопію «У нас це неможливо». Дещо осучаснили сюжети державного заколоту на початку 60-х американські прозаїки Глетчер Нібел та Чарльз Бейлі у романі «Сім днів у травні».

І все ж варто завершити матеріал на дещо оптимістичній ноті. Вже згаданий соціолог Андрій Зоткін, аналізуючи ймовірність запровадження м’яких варіантів авторитаризму, відзначив: «Найімовірніше, ідеологія солідаризму Ю.Тимошенко, яка також має чітко виражений авторитаристський вектор, теж не приживеться в українському суспільстві, бо в Україні авторитаризм, навіть в умовах патерналістських настроїв, неможливий на довгий період, перш за все, через регіоналізацію українського суспільства і відсутність у нього відповідних соціально-політичних практик, історично сформованих моделей відносин з державою. В українському політичному полі ніколи не було жорстких, уніфікованих до єдиного центру ієрархій, а будь-яка влада завжди сприймалася населенням вороже. Багато фахівців глибоку регіональну диференціацію розцінюють як вразливе місце української державності. Водночас її можна розглядати і як позитив для українського суспільства. Конкурентна боротьба регіональних груп за вищі ешелони влади, їх постійна апеляція «до народу» не дає можливостей тривалого існування абсолютно закритої, відгородженої від суспільства правлячої еліти держави, яка може необмежено зловживати владою. Система стримувань і противаг, яка спостерігається в українській державі, дозволяє визначити її модель як "регіонально-конкурентну". Це є передумовою неможливості формування єдиного центру, який зможе знайти авторитарну владу, підкреслимо, навіть в умовах високого рівня патерналістських настроїв і очікувань у масовій психології».

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН

КОНСТИТУЦІЙНА ЛИХОМАНКА: ПЕРША СТАДІЯ

Не встигла прийти весна, як в українському політикумі загострилася хвороба реформування Конституції. Не минає і дня щоб не лунали гучні заяви з цього приводу найвищих українських посадовців, хоча для пересічного „маленького українця”, ця тема у рейтингу долання щоденних проблем стоїть на „надцятому” місці.

Нещодавно газета „Дзеркало тижня” зібрала й опублікувала думки про конституційне реформування найосновніших політичних гравців українського парламенту – В’ячеслава Кириленка (НУ-НС), Юлії Тимошенко (БЮТ), Володимира Литвина (Блок Литвина) та Адама Мартинюка (КПУ), Віктор Янукович в опитуванні брати участь відмовився пославшись на небажання брати участь у колективному обговоренні...

Думки, як і очікувалися, лунали різні й після цього ще не раз озвучувалися головними героями в різних обставинах. І вже всім зрозуміло, що найбільше протиріччя виникає між Прем’єром та Президентом, яких не Бог, а Кучма з Медведчуком нагородили майже однаковими повноваженнями, які, так або інакше, спричиняють між ними неминучий конфлікт. А ті зміни до Конституції, які похапцем приймалися під час Помаранчевої революції, в обмін на третій тур голосування на президентських виборах, завели у глухий кут і поставили під приціл саме існування місцевого самоврядування.

Отже, найреволюційніше нині лунає пропозиція Прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, озвучена нею з найвищих європейських трибун про те, що Верховна Рада України підтримає зміни до Конституції, які передбачатимуть перетворення України на парламентську республіку.

Про це Тимошенко заявила, виступаючи на конференції «УКРАЇНА-ЄС: назустріч спільним викликам».

«Шанс пройти через парламент має тільки парламентська форма правління», – сказала прем'єр, додавши, що, на її думку, президентська форма правління не отримає підтримки українських депутатів.

Глава уряду України зазначила, що конституційна реформа в Україні назріла, оскільки на сьогоднішній день фактично існують дві виконавчі гілки влади: одну очолює Президент, іншу – Прем'єр-міністр.

Натомість голова фракції НУ-НС В’ячеслав Кириленко переконаний, що створена Президентом Національна конституційна рада (з якої вийшла Партія регіонів) стане ефективним інструментом політреформи. Також пан Кириленко повністю за всенародний конституційний референдум. Він упевнений, що прийняти новий Основний Закон чинний склад ВР не в змозі.

До того ж Кириленко – категоричний противник дострокових президентських і парламентських виборів після проведення конституційної реформи.

Розбіжності наявні вже в тому, що заочні дебати на шпальтах „ДТ” засвідчили: Симоненко – за чистий парламентаризм, який передбачає ліквідацію президентства. Литвин – за парламентсько-президентську республіку, яка передбачає відмову від усевладдя глави держави. І прогнозує, що таку модель у стані підтримати Рада. Тимошенко вважає, що «або посаду президента, або посаду прем’єра треба скасувати». Але при цьому застерігає, що в парламенті, найімовірніше, пройде саме парламентська модель. А Кириленко — за сильну президентську владу. Відмова від цієї моделі, на його думку, може призвести до втрати суверенітету.

Володимир Литвин вважає, що стабільна нестабільність, у якій Україна перебуває вже не менше двох десятків років, стала для влади звичною сферою існування. І, схоже, що іншої вони не знають та й знати не хочуть. А тому, попри все, несамовито облаштовують країну під себе і для себе. Більше повноважень — ширше захоплення їхньої «косарки», яка перекошує державну власність у приватну й корпоративну. Природно, під проникливі розмови про потреби суспільства і держави, патріотизм і демократію.

Проте й громадянське суспільство апріорі не може стояти осторонь того, що стосується безпосередньої життєдіяльності суспільства. Тому й проводяться ледь не щодня конференції, обговорення, „круглі столи” з питань конституційної реформи для того, щоб хоч якось донести голос мас до тих, хто на них лише посилається.

Лабораторія законодавчих ініціатив за участі та сприяння Генерального Директорату політичних справ Ради Європи, Європейської Комісії та Фонду Конрада Аденауера провели конференцію “Конституційна реформа та консолідована демократія: роль громадянського суспільства, влади та опозиції”. Метою заходу було визначення за участі політиків, представників провідних аналітичних центрів, науковців та іноземних фахівців таких меж конституційної реформи, механізмів внесення змін до Конституції, які б давали відповіді на основні виклики сьогодення, відповідали загальносуспільним інтересам і забезпечували консолідацію суспільства.

Відкриваючи конференцію, Голова Ради Лабораторії законодавчих ініціатив Ігор Когут наголосив на тому, що конституційна реформа та конституційний процес в Україні на сьогодні є однією з тем, які найбільше обговорюються у вітчизняній політиці та серед політично активних громадян і має всі шанси стати лейтмотивом усього 2008 року. Втім, незважаючи на надзвичайну суспільну важливість даного процесу, українське громадянське суспільство, на думку Ігоря Когута, не є репрезентованим у структурах, які визначають напрямок перебігу конституційного процесу. Для того, щоб виправити ситуацію, був створений Громадянський конституційний комітет, покликаний не лише долучити суспільство до конституційної реформи, а й репрезентувати позицію громадян задля того, щоб політичні актори враховували відповідні суспільні настрої.

Думки на цьому зібрані лунали різні – представники європейських структур Керівник відділу НУО та громадянського суспільства Секретаріату Ради Європи Юта Гюцков та директор Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні Ніко Ланге, заступник секретаря Венеціанської комісії Томас Маркерт наголосили на тому, що конституційна реформа в Україні не є очевидною необхідністю. Крім того, значно поліпшити ситуацію політичного управління можуть досі не проведені реформи: юридична, адміністративна, реформа системи прокуратури. Вже з завершенням цих реформ доцільно буде переходити до конституційних змін.

Також Ніко Ланге наголосив на тому, що при розробці конституційних змін вкрай важливим є наявність незалежних видань, які б детально пояснили громадянам сутність змін Основного Закону, що готуються. Таких видань на даний момент в Україні бракує.

Українські політики представили весь спектр думок, від повного сприйняття голови Центральної виборчої комісії України Володимира Шаповала, до підозр голови Правління Центру політико-правових реформ Ігоря Коліушка, що ключові гравці політичного процесу прагнуть не стільки виправити проблемні моменти конституції, скільки перерозподілити владні повноваження на свою користь.

Народний депутат України Олесь Доній у своєму виступі звернув увагу на те, що будь-яка серйозна реформа Конституції в Україні призведе до значної суспільно-політичної конфронтації.

Народний депутат України Юрій Мірошниченко зазначив, що об’єктивна ситуація в суспільстві не дозволяє здійснити конституційну реформу виключно шляхом референдуму. Те саме стосується і внесення змін до Конституції України в парламенті. Тож прийняти конституційні зміни, на його думку, до президентських виборів неможливо. 

Думки, як бачимо, такі ж строкаті, як і сам український політикум. Та чи зможуть ці весняні конституційні пагінці дати пишний цвіт – покаже час і мудрість самих законодавців.

ОЛЬГА ГОРОДНЯ

ВЕЛИКОПІСНЕ ЖИТТЯ: НА ОЛІМПІ, ЗДАЄТЬСЯ, БРАКУЄ КИСНЮ

На великих висотах усім альпіністам бракує кисню, тому навіть елементарні рухи не такі, як на долині. На політичному олімпі українські політики також демонструють повний набір наявних у них симптомів кисневого голодування, що позначається на політичних рухах, як у центрі, так і в регіонах.

Віктор Ющенко, наприклад, цілком очікувано лише для коментаторів, впав у глибокий конституціоналізм. Гора, на вершині якої він перебуває, йому перестала подобатися, і він перейнявся бажанням змінити її на краще просто під собою. Якого саме атрибута підкорювача політичного олімпу бракує Віктору Ющенкові, у його команді очевидно не знають. Кооптовані до Конституційної ради представники Партії регіонів не наважилися усі гуртом зайти до зали, де обговорювався план перебудови Основного Закону, – делегували одного Олександра Лавриновича, та й той минулого тижня вийшов звідти, оголосивши, що члени ради мають намір цілком переписати чинну Конституцію.

Спостерігаючи за цими не так раціональними, як симптоматичними діями, Володимир Литвин зробив несподіваний висновок для «Дзеркала тижня»: вже це скликання парламенту здатне ухвалити нову Конституцію за стандартною процедурою. Щоправда, з однією умовою – у разі переформатування коаліції з участю Партії регіонів і повернення останньої до влади. Не виключив Володимир Литвин і можливості проведення дострокових парламентських і президентських виборів після ухвалення нового Основного Закону. Мовляв, а до чого тут Конституція?!

Юлія Тимошенко на тяжко здобутій посаді прем`єра почувається також цілком незатишно. Маючи найкращі шанси знову зайняти крісло прем`єра у разі перевиборів парламенту, вона, проте, дратується з того, що має, демонструючи при цьому рідкісний дар перечіплюватися саме через те каміння, що всі інші учасники політичного олімпу елементарно оминають. Особливо її злостять посередники з російським «Газпромом» та столичний мер Леонід Черновецький, хоч ні газом, ні столицею вона сама, звісно, займатися ніколи не буде.

Сизифові потуги прем’єрки, утім, усіх влаштовують, бо вона при цьому принаймні не має часу дбати про дешеве м`ясо, як під час своєї першої каденції на посаді прем`єра. Автолюбителі, тим часом, із жахом очікують, що Юлія Володимирівна нарешті помітить, що пальне коштує понад один долар за літр, і, обурена, що «неможливо платити за пальне так дорого!», миттю доведе цю ціну до рівня 2 долари за літр.

Віктор Янукович як лідер опозиції, також не може дратуватися з чогось іншого, крім того, що має. Насамперед – зі спікера Арсенія Яценюка, котрий дав згоду на повторне виконання Плану дій зі вступу до НАТО, що його вже одного разу сумлінно обіцяли виконувати за часів Президента Леоніда Кучми. Лідер парламентської опозиції пообіцяв навіть повторити минулорічні синьо-білі майдани, розуміючи, що цього року, він однаково не може позбутися посади прем’єра, якої не має.

Решта депутатів, крім Віктора Януковича, перспективою повторення млявих мітингів не втішилися. Тому парламент знову запрацював. На чолі зі спікером Арсенієм Яценюком, – таким молодим, що, всім здається, що він і народився на політичному олімпі, а тому розріджене політичне повітря Печерських пагорбів йому загалом зашкодити не може.

Несподівана поміркованість таких ззовні непримиренних опонентів не могла не насторожити зацікавлених спостерігачів. У заяві голови однойменної фракції Володимира Литвина зазначено, що «в умовах здійснення управління в ручному режимі, як тепер, можливі серйозні порушення основ демократії». А тому, мовляв, нема чого позбавляти недоторканності чиновників «по-братськи», тобто лише депутатів. Краще по-чесному – всі одинадцять тисяч недоторканних українців позбавити цього привілею.

Глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар, стверджуючи, що, насправді, тільки закон Божий може бути один для всіх, закликав минулого тижня вірних до Великопісної боротьби з хабарництвом. Заява Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства УГКЦ з цього приводу завершується вічним і невідворотнім: "… визволи нас від лукавого!".

ІВАН ПЕТРОВИЧ,
черговий оглядач «Народної»
«Народна» №11 (135) від 15 березня 2008 року