«Людина, яка отримує гроші за те, що вона нічого не робить, називається пенсіонером. Кожен з нас, звичайно, якщо пощастить, рано чи пізно стане пенсіонером…». Саме такими словами розпочинається сюжетна канва стрічки Ельдара Рязанова «Старики-розбійники». Якщо в цій кіноцитаті слово «пенсіонер» замінити «парламентарієм», – то вийде досить красномовна ілюстрація до нинішньої ситуації у Верховній Раді. Щоправда, згідно з даними ЦВК, у нинішньому складі Верховної Ради пощастило не більше 10 відсоткам депутатів, що досягли пенсійного віку, проте заробітна плата за дні простою законодавчого потягу нараховується, мабуть, усім. Та навіть, якби народні обранці набралися рішучості не розписуватися у відповідній відомості, майновий ценз переважної більшості з них дозволяє упродовж усієї каденції перебувати на солідному «пайку» партійно-корпоративних дивідендів. Утім, більшість виборців, які в останній день минулорічного вересня в черговий раз прийшли до виборчих урн, щоб на дострокових виборах обрати новий склад законодавчого органу країни, нині, на початку весни, цікавить, мабуть, інше: чому парламент не діє? Нагадаємо, що формальним приводом для блокування опозицією Верховної Ради став «лист трьох» (Президента, Прем’єра та спікера) до генсека НАТО, де містилися надія про приєднання України до плану дій щодо членства в цьому євроатлантичному альянсі, з огляду на найближчий квітневий самміт організації в Бухаресті. Без сумніву, при його підписанні був допущений звичайний дипломатичний «ляп» (чого вартий лише факт, що про його існування громадськість дізналася з прес-конференції заокеанського сенатора, який вирішив зіграти роль такого собі кур’єра-листоноші до адресата), тим не менше, якщо оцінювати суть документа, то він є цілком закономірним продовженням тих ініціатив влади, які були розпочаті ще до президентства чинного глави держави. Варто також нагадати, що найбільш послідовні кроки до зближення з альянсом (із підписанням відповідних документів) були здійсненні за першого прем’єрства нинішнього лідера Партії регіонів Віктора Януковича. Нині він також прем’єр-міністр, але тіньового уряду. Здавалося, звідки така різниця в оцінці одних і тих же фактів і одних і тих же процесів? Прямо за російською приказкою – «Точка зрения определяется точкою сидения»? Мабуть, не без цього. Але головним чинником, який змінив проєвропейську риторику на протилежну, стали події президентських виборів 2004-го року, коли єдиним шансом провладного кандидата перемогти свого головного конкурента була мобілізація електорату навколо антизахідного вектора. Оскільки не за горами вже наступні президентські вибори, вищезгаданий прокол з листом став досить зручною нагодою продемонструвати перед своїми виборцями, які за час перманентної політичної кризи ( що була ознаменована усілякими компромісами й ситуаційним союзництвом із вчорашніми опонентами) стали дещо деморалізованими, вірність своїм мобілізаційним гаслам. Власне, перед фактором збільшення рейтингу лідера БЮТ і бажання чинного Президента залишитися на своїй посаді на наступний термін, для Віктора Януковича форум Сєверодонецьк-2 став своєрідним оглядом власних сил і лав потенційних союзників, не без усвідомлення того, що останні (комуністи і Вітренкові) здатні відкусити чимало голосів у Партії регіонів. Однак сукупність прямих й дотичних ознак: грудневе призначення Раїси Богатирьової на посаду Секретаря РНБО, демонстративна відсутність на сєверодонецькому заході Ріната Ахметова, інформація про постійні контакти між Секретаріатом Президента та поміркованим крилом «донецьких» може свідчити не тільки про те, що частина традиційних спонсорів «регіоналів» вирішила диверсифікувати свої політико-економічні ризики і не буде робити ставку на Януковича (або скажімо так: не тільки на нього) чи про ситуаційний збіг інтересів, але й створення запасного стратегічного плацдарму для подальшого політичного маневру. І річ тут не лише про горезвісну «ширку» (хоча імовірність переформатування складу правлячої коаліції все ж таки вища за ще одні дострокові парламентські вибори), скільки про можливе створення у перспективі нового політичного об’єднання, ідеологією якого стане об’єднання Сходу і Заходу. Ось як, приміром, прокоментував факт виходу Віктора Балоги і частини депутатів з партії «Наша Україна» в минулому політолог, а нині – депутат від НУ-НС Олесь Доній: «Безумовно, будуть спроби створити механізм підтримки чинного Президента, який би включав у себе вже існуючі партійні проекти (як помаранчевого, так і біло-блакитного таборів), виконавчу вертикаль влади (особливо в регіонах), мас-медіа, фінанси, зіркових політиків, громадські організації. Не варто забувати, що в історії України ще не було прецеденту, щоб на другий термін діючий Президент (як Кравчук, так і Кучма) балотувалися по тому самому електоральному полю». Нині багато політологів аналізують нинішню фазу загальної політичної кризи (найбільш наочним проявом якого є непрацездатний парламент) та вимальовують різні версії подальшого розвитку подій, але визначальним фактором політичного сьогодення в Україні, на думку народного депутата від фракції «Блок Литвина» Олега Зарубінського, - є фактичний старт президентської кампанії, а оскільки парламент є найбільш відкритим і прозорим органом влади, він і став заручником амбіцій політиків, а вся та зовнішня клоунада, яка відбувається у його стінах, - є завісою тих підкилимних переговорів, які відбуваються в інших будівлях. За прогнозами політика, імітація антинатовської принциповості біля парламентської трибуни триватиме до наступного тижня, коли спливе місячний термін непрацездатності парламенту, що дає Президенту формальний привід розпустити Раду. Навряд чи він піде на цей крок, але підвішений стан законодавчого органу і нинішнього складу коаліції, яка менше кварталу тому сформувала уряд, дасть гарантові додаткові козирі в подальших перемовинах із союзниками та конкурентами явними та до часу прихованими. Шкода, що від усіх цих передвиборних маневрів у цілому страждає вітчизняний парламентаризм.

P.S. Ані у вівторок, ані в середу, парламент так і не зміг розпочати своє пленарне засідання. І якщо на перших стадіях парламентської кризи фракція “Блок Литвина” висувала пропозиції з переліком компромісних кроків щодо розблокування парламенту, то схожий документ, що фракція прийняла днями, має вже імперативне забарвлення.

 ВИМОГИ

депутатської фракції “Блок Литвина”про припинення використання Верховної Ради як знаряддя у політичних розбірках української влади

 Тривале безглузде блокування діяльності Верховної Ради України все більш виразно засвідчує: депутатський корпус цинічно використовують як завісу, що прикриває тіньові перемовини та тіньові узгодження з питань перерозподілу влади. Таким чином, реалізується план доведення обстановки в країні до повного абсурду.

Численні пропозиції фракції “Блок Литвина” для знаходження порозуміння і розблокування роботи Верховної Ради наштовхуються на небажання будь-яких конкретних дій. Більше того, викликають політичні ревнощі.

У зв’язку з цим ми категорично вимагаємо розпочати засідання Верховної Ради України без будь-яких умов, а лише на основі Конституції України та Регламенту Верховної Ради України.

Вимагаємо від Голови Верховної Ради безумовного виконання своїх обов’язків відповідно до статей 88 Конституції України та 73-ї Регламенту Верховної Ради України.

Зважаючи на те, що задекларованим приводом блокування Верховної Ради є проблема взаємин України з НАТО, а також на відсутність погодженого рішення з цього питання, вимагаємо зняти цю проблему шляхом розгляду всіх зареєстрованих проектів постанов з обов’язковим особистим голосуванням кожного народного депутата.

Вважаємо, що прийняття чи неприйняття жодного з рішень не повинно слугувати підставою для чергового блокування Верховної Ради.

Подальша бездіяльність Верховної Ради, особливо і над усе з огляду на необхідність невідкладного та дієвого реагування законодавців на кричущі соціальні проблеми, які все більше обсідають людей, межуватиме зі злочином перед українським народом.

Прийнято на засіданні фракції 3 березня 2008 року

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН

 ЧОГО БІДНИЙ? БО ДУРНИЙ?

Коли наші депутати улесливо заявляють про те, що наш народ дуже розумний, то це простий і примітивний трюк для чергового обману і заспокоєння нервів своїх виборців. Адже після такої “солодкої пігулки” якось вже й незручно стає за своє агресивно-наступальне ставлення до нашої “еліти”. Прийом простий, як двері, а спрацьовує чітко і надійно, немов би швейцарський годинник.

Засумніватися в своїх розумових здібностях я набрався сміливості тому, що якби я і подібні мені співгромадяни були й справді розумнішими за наших політиків, то й жили б не гірше них. А поки що політики дурять нас від виборів до виборів, дурять як тільки хочуть, а ми вже 17-й (!) рік ніяк не можемо вибрати достойних, чесних громадян, які б хоч трохи пам’ятали про нас після виборів.

Звичайно, легше всього спересердя кинути кашкетом об землю і послати цей “бардак” за адресою, широко розповсюдженою в Радянському Союзі. Та від цього легше не стає. Нашим “керманичам” тільки того й треба, щоб ми вийшли з активної гри і, немов зомбі, робили те що вони накажуть.

Пишу цей матеріал під гучні заяви Віктора Януковича звернутися до народу і погрози вивести народ на вулицю в знак протесту проти вступу до НАТО. Ще раніше про це заявляли його вірні соратники по боротьбі з капіталістичним агресором – комуністи. В принципі й ми – пересічні громадяни – можемо вийти з прапорами і дудками на Майдан. І зовсім не тому, що проти НАТО чи навпаки, а тому, що організатори такого шоу платитимуть кожному по 50, а то й більше гривень в день – такі гроші сьогодні пересічному громадянину важко заробити чесною працею.

Про надуманість проблеми НАТО, за яку вхопилась опозиція, немов потопаючий за соломину, дуже яскраво підтвердила заява чільників цієї організації, які чітко і ясно дали зрозуміти Україні, що поки наша країна за рядом ознак ще навіть теоретично не готова приєднатися до плану ПДЧ. Якщо й після цього регіонали блокуватимуть трибуну, то абсурдність їхніх дій перевершить всі межі здорового глузду.

Однак в руках опозиції залишається ще одна надумана, але випробувана зачіпка - так звані утиски російської мови і дискримінація росіян. Для того, щоб краще зрозуміти цю проблему, наведу порівняльну таблицю, в якій наглядно видно, як задовольняються запити росіян в Україні і українців в Російській федарації в гуманітарній сфері.

 Як бачимо, з усього гуманітарного набору українці мають аж 1(!) бібліотеку, яка фінансується з московського муніципального бюджету і навколо якої було стільки політичних спекуляцій.

Але головне навіть не це. З досвіду останніх років можна побачити, чим завершуються гучно проголошені під час передвиборних кампаній акції щодо двомовності та утисків російської мови. Так – звичайним пшиком. Тому що конкуруючим елітам, за великим рахунком, до дідька: НАТО чи не НАТО, російська чи українська мови. Засліплені маніакальною ідеєю безмежного збагачення, вони ладні й чорту вклонятися, аби вкотре ошукати електорат і дорватися до влади, яка так міцно асоціюється в них з безконтрольним «дерибаном».

МИКОЛА ЧУПРІН

 МАРШ ЗГОДНИХ

Саме так можна назвати вибори президента, які 2 березня відбулися у сусідній Росії, і які на відміну від опозиційних, завжди придушених Маршів незгодних, призвели до цілком закономірного і очікуваного результату – за єдиного кандидата від влади Дмитра Медведєва проголосувало понад 70 відсотків росіян при явці 69 відсотків. І хоча офіційні результати оголосять 7 березня, тобто, коли газета вже вийде у світ, провладний кандидат, висуванець „Единой России” і „помазаник” Володимира Путіна, вже офіційно приймає вітання і поздоровлення від своїх майбутніх зарубіжних та вітчизняних колег.

Від України Дмитра Медведєва привітали Президент України Віктор Ющенко, лідер партії Регіонів Віктор Янукович, та ще, можливо, ряд інших осіб, але це не повідомлялося широкому загалу. Звичайно, у суворій пропутінській Росії не може бути місця таким теплим і дружнім привітанням, як це було під час прес-конференції лідерки БЮТ Юлії Тимошенко у ніч дострокових парламентських виборів, коли в прямому ефірі їй подзвонив Президент Грузії Михайло Саакашвілі. Але зате й не вийде такої анекдотичної ситуації коли Володимир Путін двічі вітав з президентством Віктора Януковича у розпал Помаранчевої революції.

Проте це лише на перший погляд може здатися, що в Росії панує залізобетонна стабілізація та „единодушие”. Насправді передректи те, що насправді може очікувати Росію за два-три роки не може ніхто. За прогнозами зарубіжних експертів росіяни сьогодні, дійсно, багатші, ніж коли б то не було. Середньорічні темпи економічного зростання, що перевищують за останні вісім років 6,5 відсотка, призвели до істотного збільшення реальних доходів і споживацьких витрат населення. Безробіття знизилося з 12 до 6 відсотків, рівень бідності, згідно з деякими розрахунками, зменшився з 40 до 14 відсотків. Тому більшість росіян з теплотою згадуватиме епоху Путіна, адже саме з останніми роками поступального розвитку країни, пов'язано поліпшення особистого добробуту і надію на вирішення соціальних проблем. До того ж проведена Путіним політика централізації влади дала певні результати: в Росії проведена пенсійна реформа, введений єдиний соціальний податок, створені передумови для функціонування ринку земель сільськогосподарського призначення, проведена (частково) монетаризація пільг — тобто в наших північних сусідів так чи інакше реалізувалося те, навколо чого в Україні ще ведуться політичні дискусії.

Проте справжня спадщина Путіна лежить у сфері політики. Коли він став у 2000 році президентом, Росія була далеко не ліберальною демократією. Політичні партії були слабкі, влада закону була більш схожа на мрію, ніж на повсякденну практику, а президент володів дуже великими повноваженнями в порівнянні з парламентом. Проте, починаючи з 2000 року, Путін методично усував решту бар'єрів, що обмежували владу Кремля; він ослабив майже всі демократичні інститути, не підсиливши при цьому жодного. Ті партії, які у своїй діяльності не орієнтуються на Кремль, сьогодні можна знайти на політичному маргінесі. А ті прихильники незалежних політичних діячів, які могли й надавали їм фінансову підтримку, в переляці втекли з сфери політики. Арешт і тюремне ув’язнення в 2003 році найбагатшої у минулому людини Росії Михайла Ходорковського послугували для них наочним прикладом того, в що виливаються спроби робити вплив на політику, що суперечить намірам Кремля. На сьогоднішній момент усі важелі реальної влади контролює Путін. Йому підконтрольні російські спецслужби, російський парламент і російські ЗМІ.

Ось з таким спадком на „царський престол” вступає Дмитро Медведєв і з-під покрову упевненості виступає невпевненість: ніхто не впевнений в тому, яким чином між Медведєвим-президентом і Путіним-прем’єром будуть розділені повноваження, як складеться економічне майбутнє Росії - і навіть яким чином вона затверджуватиме свій статус, насамперед в Європі.

Навіть російські незалежні соціологи (виявляється ще є такі) стверджують, що Медведєв не зовсім клон Путіна. Найважливіше полягає в тому, що він ніколи не працював у КДБ і в його організації-спадкоємиці ФСБ. До того ж за Медведєва можлива „відлига” – на зразок хрущовської – і новий російський президент намагатиметься забезпечити незалежність судової влади. Можливо, слабшатиме контроль за засобами масової інформації, у тому числі і центральними. Зрозуміло, і риторика нового президента буде менш жорсткою і войовничою. Говорять, що в Кремлі може бути лише один цар і не можна виключити, що Медведєв спробує все-таки перетягнути ковдру влади на себе, адже, яку б роль не намагався грати Путін, ставши прем'єром, все одно в Росії основні повноваження зосереджені в руках глави держави. Навряд чи молодий, амбітний Медведєв змириться з функцією якогось номінального президента.

Звичайно „вибори без вибору” по-різному сприймаються у світі, і жодна країна не повинна випадати із загальної міжнародної системи, тим більше, що йдеться про європейську країну, якою є Росія, й така поведінка Москви викликала у відповідь реакцію Заходу, і відносини Росії з країнами Західної Європи ускладнилися. Втім, відносини загострилися не тільки через якийсь відхід Росії від демократичних принципів, але й через глобальну конкуренцію. Багато кого дійсно лякає, не влаштовує зміцнення Росії.

У полярному світі, на який сьогодні майже поділилася наша планета, всі шукають правих та винних, але істина, як завжди, лежить посередині й це може продемонструвати свіжоспечений анекдот:

Два чехи в Празі дивляться репортаж з Іраку: американці зачищають місцевість, гори трупів…

—Послухайте, пане, як нам сильно повезло!

— Що ми в НАТО і Євросоюзі?

— Ні. Що в 1968 році СРСР ще не був демократичною державою.

А що ж дасть Україні ця зміна російської влади?

Коментуючи результати російських президентських виборів, директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов вважає, що новий російський курс щодо України буде полягати в реалізації доктрини ліберального імперіалізму.

За словами експерта, це означатиме, що Росія більше не зазіхатиме на українську територію. Натомість Москва буде активно сприяти встановленню контролю російського бізнесу за українською промисловістю та банківсько-фінансовою системою через участь росіян в українській великій приватизації та пільговому інвестуванні, вважає він.

"Культурна експансія", вважає він, полягатиме в просування ідеології захисту прав та інтересів тих, кого в Москві називають "російськомовним населенням".

Дійсно, оцінювати хід виборів у Росії, їх прозорість та демократичність – робота виключно для експертів. Щодо українського політикуму, то тут слід оцінювати існуючі реалії і зосереджуватися не на оцінках у площині демократичності – авторитаризму, а виходити, передусім, з національних інтересів. Для України, за великим рахунком, має бути однаково, яке прізвище в глави сусідньої держави і яка там реальна форма правління чи організація волевиявлення громадян. Це – внутрішня справа Росії. А для нас головне – налагодження результативних контактів з усіма владними інституціями Росії для максимальної користі для нашої держави.

ОЛЬГА ГОРОДНЯ
«Народна» №10 (134) від 08 березня 2008 року