Тема безпритульних дітей в Україні завжди актуальна і навряд чи вичерпає себе, допоки тисячі неповнолітніх живуть на вулицях. Відповідні служби їх «виловлюють» з міських тепломереж та підвалів, здають у дитячі будинки, а вони знову тікають до вже звичного для них життя – жебрацтва, крадіжок, клею, наркотиків, алкоголю, проституції.

Окрім цих занять, маленькі «вуличні» українці нічого не знають, їх існування (бо навряд це можна назвати життям) обмежене в цьому замкнутому колі, в якому вони опинилися з вини батьків, державної системи соціального захисту та загалом суспільства.

Завжди поспішаючи у справах, заклопотані своїми проблемами, ми не помічаємо на вулицях безпритульних дітей. А їх можна побачити всюди, лише варто вилізти зі своєї «шкарлупи», озирнутися, і в око відразу впадуть обшарпаний і брудний одяг, целофанові пакети з-під використаного клею, погляд загнаної і зголоднілої тваринки, і багато негативу по відношенню до вас, до оточуючих та й до всього світу. Бо це в ньому безпритульні зіткнулися з жорстокістю, несправедливістю і насильством. Саме цей світ зробив їх такими - позбавивши дитинства, піклування, любові, викинувши на вулицю виживати за дорослими правилами. Тому й немає у погляді безпритульних дитячої безпосередності, а лише ненависть, заздрість і сум. Якщо випаде нагода, спробуйте, зазирніть їм у очі. Чи зможете, хоча б хвилину затримати погляд? Навряд. Просто не витримаєте.

Звідки беруться безпритульні діти? Причин безліч: жорстокість батьків, занадто авторитарне виховання чи нерозуміння, небажання займатися дитиною чи складна соціально-економічна ситуація в країні. Та найголовніша причина – байдужість до цього явища на всіх рівнях. У нашій країні приблизно кожна десята дитина страждає від сексуального насильства, - таку статистику наводять правозахисники. Найстрашніше, що максимальне покарання, яке може бути застосовано за такі дії – 5 років позбавлення волі. (Якщо ми порівняємо з іншими злочинами Кримінального кодексу, то за крадіжку, наприклад, можна отримати 12 років ув’язнення). За статеві зносини з дітьми, розбещення неповнолітніх, купівлю секс-послуг від дитини, користування та зберігання дитячої порнографії торік в Україні порушили 33 тисячі адміністративних і всього 686 кримінальних справ. Законом передбачено різний ступінь покарання. Якщо порушено кримінальну справу, то батьків, як правило, засуджують до двох років ув’язнення. Якщо ж адміністративну - штраф. Держава оцінює дитячі сльози та страждання у 51(!) гривню. Ця статистика показує лише трагедії дітей, які звернулися за допомогою, або по тій чи іншій причині привернули увагу дорослих до своїх проблем. Незначну частину злочинів було викрито, але це лише декілька відсотків від загальної їх кількості. Щороку в Україні кількість фактів сімейного насильства збільшується, за оприлюдненими даними до 40% дітей час від часу страждають від побиття, приниження та зґвалтування. Середній вік жертви – 10-13 років. Лише торік понад 6 тисяч дітей забрали до притулків з неблагополучних сімей. Притягти до відповідальності батька чи матір, які розпускали руки, не так легко, правоохоронці не поспішають втручатися в сімейні чвари. Адже довести, що дитина постраждала від рук батька, а не сама впала і забилася, непросто. Тому, якщо дільничний інспектор у порушенні справи відмовить, апеляції вже навряд чи допоможуть.

Зона «поза увагою»

Та чи доцільно говорити про викриття злочинів насильства в сім’ї, коли навіть про кількість дітей, які не отримують елементарного – освіти, в Міністерстві освіти і науки не знають. За наших чиновників такі підрахунки здійснюють міжнародні організації. В грудні минулого року центр новин ООН розмістив інформацію про доповідь ЮНЕСКО, присвячену огляду ситуації з освітою у світі. У доповіді зазначалося, що найкращі показники щодо забезпечення доступу до освіти та її якість у Норвегії, Великобританії, Словенії, Швеції та Італії. Водночас низка країн СНД далека від успіху, - Росія, Україна і Туреччина «лідирують» за кількістю дітей молодшого шкільного віку, що опинилися поза системою освіти. У кожній з цих країн налічується понад 300 тис. таких дітей. Через тиждень публікації цієї інформації Секретаріат Президента України заявив, що не погоджується з розрахунками ООН. Згідно з даними Міністерства освіти і науки та Державного комітету статистики України, станом на 1 вересня 2006 року, кількість дітей від 6 до 18 років, які не здобувають повну загальну середню освіту, становить 46 тисяч 395 осіб. Іншу цифру подає Департамент комунікацій влади і громадськості секретаріату Кабінету Міністрів України – офіційно в нашій країні живе 130 тисяч безпритульних дітей (хоча їх кількість насправді набагато більша). Мабуть, не потрібно ще раз пояснювати, що жоден з 130 тисяч безпритульних не ходить до школи. А ще додати дітей, які живуть у віддалених селах, з батьками п’яницями чи наркоманами, малозабезпечених сім’ях. Причин для того, щоб не відвідувати навчальний заклад у таких неповнолітніх безліч – починаючи від того, що їх рідні замість школи відсилають жебракувати або навмисне залишають їх дома няньчити молодших сестер та братів, і закінчуючи тим, що деякі діти не можуть ходити до школи, особливо в холодні пори року, через те, що вони просто не мають чого одягти… Важко повірити, але в ХХІ столітті таке може бути.  

Тож логічно подумавши, можна дійти висновку, що підрахунки ООН (300 тисяч) все-таки правдивіші за виведені цифри наших чиновників у 46 тисяч. Запитаєте чому така величезна похибка? Об’єктивність, правдивість і сприйняття існуючої проблеми – ось критерії, які не притаманні держслужбовцям на всіх щаблях української влади. Працює стара схема, коли відхилення у вже існуючих наперед написаних звітах просто замовчуються, приховуються, не береться до уваги. А кому й навіщо потрібні зайві проблеми?

І поки хтось у своїх кабінетах хворіє на «байдужу сліпоту», кожна п’ята дитина вулиці ВІЛ-інфікована, у кожного другого безпритульного туберкульоз та венеричні захворювання. Це стає серйозною проблемою і загрозою для України, адже ці діти не можуть розчинитися в повітрі і безслідно зникнути – вони виходять зі своїх схованок і грабують, вбивають, ґвалтують. Роблять це, насамперед, щоб вижити, і, можливо, щоб сказати суспільству: «МИ ІСНУЄМО!!!». Зізнаймося собі – кого цікавить чим займаються ці діти, як вони живуть, і чи довго вони живуть взагалі?..

Миттєвість із життя

Чекаючи на маршрутку на околиці Києва, де знаходять собі притулок бомжі й діти вулиці, де вирує їх життя, не зупиняючись ні на мить і поглинаючи все нові й нові долі, випадково побачила підлітка, який тулився до зупинки, захищаючись від морозного вітру. Можливо, він давно вже не мав домівки, але поняття «безпритульний» ще не зовсім в’їлося в нього. Тому, мабуть, й погодився поспілкуватися. Розповів, що два роки тому втік з дому, бо не зміг зжитися з черговим вітчимом, двічі після того втікав з дитячих будинків. Казав, що не жалкує через те, що опинився на вулиці, що має тут друзів, прихисток у підвалі. Ще говорили про життя, про його мрії – в майбутньому хлопчина мріє стати гарним шофером і возити якусь відому зірку чи політика. За п’ять хвилин він, здається, переповів усе своє життя. Але по великому рахунку з чого те життя складалося? Такі діти майже не мають минулого, вони просто намагаються забути все і плекати та підтримувати в собі величезну невмирущу надію на майбутнє, своє майбутнє. Обов’язково з дітьми, з власним житлом, з роботою. Та їхні надії так і залишаються надіями, понівечені наркотиками, токсичними речовинами, хворобами і байдужістю оточуючих.

Розмова з одним із багатотисячної армії безпритульних залишилася надовго в думках, але не як реальність, а скоріше як спогади про переглянутий занадто жорстокий фільм. Свідомість не сприймала, не вірилося, що всі ми живемо в такому світі, де 6-10-річні діти повинні боротися за життя, за місце в суспільстві, яке так старанно намагається виштовхнути зі свого благополучного, облаштованого, затишного і такого правильного світу. Але цей світ за жодних умов не можна назвати ідеальним, чуйним, справедливим, людяним, бо він одночасно поєднує каналізації, в яких живуть голодні і хворі діти і шикарно обставлені палаци заможних українців; покинутих на призволяще старих, немічних людей і блиск діамантів та вишуканих суконь перших дам країни; вихованок інтернатів, які заробляють собі на життя на так званих «окружних» і дорогущі машини чиновників, виготовлені на замовлення.

Хто в цьому винен – держава, влада, чи в цьому слід шукати вину кожного з нас? Але чим можуть допомогти пересічні українці, які ледь самі виживають серед високих цін, завищених тарифів і невеличких зарплат? А от люди, в яких на банківських рахунках знаходяться мільйони цілком у змозі врятувати хоча б невеличку частину дитячих життів. Та проблема в тому, що українські олігархи, щодня їздячи на своїх авто з броньованим склом, не бачать безнадійних поглядів безпритульних, їм ніколи не доводиться відчувати клубок у горлі, коли в метро, стоячи на колінах жебракує трирічна дитина. Та що їм дитина? Перед ними вся Україна стоїть на колінах.

Людмила Лебідь
«Народна» №1 (125) від 12 січня 2008 р.