І все ж таки… Чому не відчувається свята демократії й утвердження права в царині експертів та в широких верствах української громади? І справа не лише у беззаперечності підстав для проведення дострокових виборів. «Нема того ентузізізму!» – як безпристрасно констатував колись з іншого приводу персонаж Аркадія Райкіна. Психологічні плоди подібних умонастроїв – зовсім не ірраціональні, а проросли з тих сходів, що протягом останніх років висівали на політичній ниві її сівачі – ключові фігури українського політикуму. Спробу відділити зерно від полови – чи то – вершки від корінців нещодавно здійснили на цілому ряді круглих столів і тематичних прес-конференцій вітчизняні політологи, які через кастовість наших політиків та відгородженість їх від громади і невміння останніх дослухатися до незаангажованої думки, на жаль, виступають не стільки селекціонерами від широкої української громади, скільки найнятими обліковцями процесів політичної вегетації. Мабуть, тому на просторах нашої сучасної політики так багато будяків і мутантів.

Давно помічено, що на період «місячника любові до народу» – як влучно охарактеризував період виборчих кампаній Володимир Литвин, – усі партії починають помітно лівіти. Виразники того чи іншого суспільного прошарку, зокрема й інтересів власників великих активів стають адептами виключно представників найманої праці й пенсіонерів. Ситуація, до речі, – зовсім не нова. У 1917 році наш земляк видатний сатирик Аркадій Аверченко, перефразовуючи відоме гасло есерів, зіронізував – «У боротьбі здобудеш ти своє ліво!» Оцінюючи подібну ситуацію, під час одного з круглих столів політолог Олексій Гарань завважив, що «Поєднання ліберального й комуністичного підходу в одній голові є ознакою шизофренії». Однак варто зауважити, що подібні симптоми у хворої людини відбуваються поза її волею, тоді як наші політики у своїй повсякденній практиці – поєднувати несумісне – діють цілком свідомо й без відчуття будь-якого внутрішнього дискомфорту для себе. Тобто, якщо продовжувати аналогії між політичними й біологічними процесами, то ліпше казати про своєрідну мімікрію, характерну для такої симпатичної тваринки, як хамелеон. Звично, у царині суспільного життя різка зміна політичних уподобань виглядає неприродно і підлягає осуду. Але так відбувається, коли якийсь політик чи певна партійна фракція організаційно переходять в інший політичний табір. Коли ж тимчасово використовують програмні установки чи передвиборні гасла політичних опонентів, то скандали й звинувачення в політичному плагіаті відбуваються досить рідко, здебільшого – коли співпадає не стільки суть, скільки форма презентованої виборцям «дорожньої карти». Скажімо, якщо назва виборчої програми Блоку Юлії Тимошенко – «Український прорив» дослівно співпала із вихідними даними фоліанту лідера промисловців і підприємців Анатолія Кінаха, що побачила світ у 2004 році, коли він мав певні президентські амбіції.

Якщо розмірковувати про адекватність позицій, гасел і вчинків тієї чи іншої політичної сили або окремого політика зокрема, то слід узяти до уваги той беззаперечний факт, що на всю публічну діяльність більшості нинішніх політиків накладається біографія юності й молодості з роздвоєною цензурованою свідомістю. І тут варто пригадати, що процес оновлення суспільної думки в Радянському Союзі після смерті Сталіна розпочався у 1953 році з надрукованої у журналі «Новый мир» статті критика й літературознавця Володимира Померанцева «Про щирість у літературі». Який же тоді ґвалт розпочався, хоч автор просто запропонував елементарне: скоротити відстань між думкою, словом і справою, простіше кажучи, запропонував письменникам, літературним критикам та їхнім партійним кураторам – ідеологам бути чесним перед собою і своїми читачами і хоча би вірити в те, що кажеш чи пишеш. До речі, апеляція до щирості тривала аж до часів гласності: приміром в одному із своїх останніх публічних виступів на ідеологічному пленумі ЦК КПРС Костянтин Черненко запропонував журналістам відмовитися від казенної мови та нещирості. Мовляв, коли радянська людина читає чи чує подібну казенщину –«вона відкладає у бік газету, вимикає радіо й телебачення». Цілком імовірно, що ліберально налаштовані спічрайтери ЦК-вських текстів ще приписали логічне продовження цього ланцюга – «та налаштовує свої радіоприймачі на хвилі ворожих радіостанцій», яке в остаточній редакції виступу було скорочено… Нині ж, у вік суцільних технологій та багатомільйонних накладів брошур Карнегі з психологічними порадами вже на індивідуальному рівні (про мистецтво робити кар’єру шляхом пристосуванства) подібний заклик до щирості виглядає наївним. Приміром, торішню нерегламентовану чинним законодавством екзотичну ідею київського мера – запровадити скрізь детектори брехні для столичних чиновників – більшість сторонніх спостерігачів розглядала не як інструмент, що дозволив би проаналізувати як та чи інша людина дотримується присяги державного службовця на вірність принципам служіння народу й закону, а як своєрідний тест на їхню особисту лояльність до київського «городничого»: а раптом у лави дружньої команди його оточення потрапили приховані прихильники попередника? Але повернемося до виборів цьогорічних. Кажуть, що демократія – це – насамперед – процедури. Однак здається, що при використанні такого суттєвого інструментарію народовладдя – як оновлення влади шляхом періодичного проведення виборів – для більшості політичних гравців суттєвішим є не стільки адекватність закинутих у масову свідомість перевиборних гасел власним статутним і програмним документам, скільки все те ж вміння використати технології, зокрема й маніпуляцію з масовою свідомістю, за допомогою яких найменшими витратами можна досягти максимальної мети. Власне, прагнення влади – цілком природне бажання політиків, а їхнє намагання скоротити бюджет власної кампанії – теж закономірне. Однак ніколи до цього на виборах не було такої атмосфери нещирості. Оцінюючи контекст нинішньої передвиборної кампанії, політолог Костянтин Матвієнко зазначив, що вона відбувається на тлі глобальної брехні, коли всі основні політичні сили, насамперед – автори нинішньої політичної кризи – представлені в парламенті попереднього скликання партії – борються виключно за владу для подальшого бюджетного й земельно-майнового дерибану, а відсутність стратегічного бачення розвитку країни підмінюють популістськими гаслами. Між іншим, висловлю власну гіпотезу щодо постійної присутності під час виборів питань мови та проблематики зовнішнього курсу України. Крім того, що цим можна, як кажуть, – завести публіку, здається мені, топчусь на цій темі, політики хоч на хвильку стають щирими, бо, крім соціокультурної і цивілізаційної самоідентичності, якихось інших ідеологічних переконань, а тим паче бачень перспектив розвитку країни, не мають, потрібно ж їм на тлі власної демагогії для інтелектуальної самоповаги психологічно мати хоча б для себе якісь острівці щирості…Хоча саме тут ми маємо ту ситуацію, коли заради збереження цілісності країни варто було б і наступити на горло власної геополітичної пісні, і відмовитися від експлуатації таких делікатних тем, хоча б з тих міркувань, що нині далеко не все на геополітичній карті Європи та Світу залежить від України. Проте, здається, що до консенсусу політичних еліт у цьому напрямку, попри підписання ними торік Універсалу, – ще далеко. Але повернемося до основної партії будь-якої передвиборної різноголосиці – соціальним обіцянкам. Як вже визначали вище – всі поголовно стають лівими або змінюють свій окрас, хоча цілком природно усвідомити: перед тим, як щось розподілити, потрібно щось і створити, тому без правої – ліберальної альтернативи вітчизняний розвиток теж неможливий.

Щодо вищезгаданої політичної мімікрії, то проаналізувавши протягом останніх трьох парламентських кампаній дистанцію між передвиборними обіцянками політиків і тією позицією, яку вони згодом стверджують на практиці у Верховній Раді, – вже як законотворчі, політолог Віталій Кулик запропонував інше – більш технологічне і відоме визначення – трансформери. Що ж робити суспільству, коли політики постійно їх обдурюють? Дехто з політологів запропонував радикальний підхід: геть усіх нинішніх з політичного пляжу! Можливо, прийдуть кращі. «Іванов вирішив нанести візит до короля. Дізнавшись про це, король зрікся престолу» – записав колись у записнику сатирик Ілля Ільф. На жаль, рівень розвитку громадського суспільства нині такий, що просто нікому нанести візит до короля. Хоча б для того, щоб потім довести всій громаді, що Їхня Величність – гола. Тому більш реалістичною в цьому контексті виглядає пропозиція народників щорічного звіту політичних партій за реалізацію своїх програмних установок і відновлення в якійсь розумній формі мажоритарної системи виборів, коли виборці знали б своїх депутатів. До речі, чотири поспіль засідання політологів «Українського клубу» були присвячені аналізу виборчих списків партій і блоків. Критика лунала в усіх напрямках, хоча головним все-таки є, безумовно, безглузда система масової купівлі котів у мішках. Та чи змінять її коти з нового парламенту – покаже час. Щоправда, серед аналітиків усе більше домінує думка, що криза голосуванням 30 вересня не завершиться.

ВІКТОР СІНЧЕНКО: «НА РЕЙТИНГ ПАРТІЇ ТАКОЖ ВПЛИВАЄ СУМАРНИЙ АВТОРИТЕТ ЇЇ ЛІДЕРІВ СЕРЕД ЛЮДЕЙ»

У січні цього року Київська обласна організація Народної Партії відзначала своє десятиріччя. За десять років партійного будівництва місцеві організації НП були створені практично в кожному районі і в десяти потужних містах регіону. Всього ж 18 тисяч народників об'єднані в 855 первинних партійних осередків. Не менш цікаві й якісні характеристики партійного прошарку: у представницьких органах державної влади та місцевого самоврядування інтереси партії представляють 6 депутатів обласної, 133 – обранців до районних та міських рад та майже півтори тисячі депутатів сільських та селищних рад. Керівниками 169 територіальних громад області обрано голів селищних і сільських рад з партійним квитком члена Народної Партії. Всі ці роки обласну організацію Народної Партії очолює заслужений працівник сільського господарства, кавалер ордена Князя Ярослава Мудрого V-IV ступенів та чисельних медалей Віктор Сінченко. Сьогодні Віктор Миколайович – наш співрозмовник.

– Вікторе Миколайовичу, насамперед хотілося б ознайомити наших читачів з

Віктор Сінченко

регіональним контекстом вашої роботи, адже на нього безумовно впливає місцева специфіка.

– Київщина – це столична область без власного обласного центру. Звичайно, відповідні адміністративні установи та приміщення область має, але всі вони знаходяться на території столиці, яка має особливий статус. У столиці розташовані не тільки всі адміністративні органи центральної влади, а й центральні офіси всіх політичних партій країни. Їхати з Хрещатика хоча б до крайньої точки регіону не так далеко, отже, все це значно підвищує рівень партійно-політичної конкуренції в області, порівняно з іншими регіонами. Одним з найсуттєвіших факторів повсякденного буття жителів області є той факт, що багато наших земляків мешкає у сільській місцевості чи в районних центрах, а працювати їздить до Києва.

– Які проблеми найбільш відчутно помітні на Київщині, і яким чином Народна Партія, не перебуваючи при владі, намагається їх розв'язати?

– Це і проблематика створення привабливих робочих місць у містах, райцентрах, селищах і селах, щоб люди в пошуках гідного заробітку не обов'язково їхали до столиці. І найбільш конфліктна – земельна проблема, з врахуванням вартості нерухомості в приміській зоні і проблематика функціонування агропромислового комплексу в контексті того парадоксу, що агровиробництво – не найрентабільніша сфера нашої економіки.

Тепер щодо влади. У Верховній Раді України п'ятого скликання справді не було фракції народників, оскільки ви, мабуть, знаєте, – депутатський корпус місцевих рад у народників – чи не найпотужніший. Має своє представництво партія і в більшості обласних парламентів, зокрема – на Київщині.

До фракції Народної Партії в облраді, яку я має честь очолювати, входить шість депутатів. Нібито і небагато, проте якісний склад фракції досить помітно відрізняється на загальному тлі депутатського корпусу. Це такі поважні люди, як Герої України, ректор НАУ Дмитро Мельничук та директор агрокомбінату "Пуща Водиця" Олексій Прилипко, головний лікар обласної лікарні № 2 Володимир Єлагін, колишній губернатор Полтавщини та керівник "Укрлізингу" Євген Томін, нарешті мій заступник по фракції Микола Пташник, який був віце-спікером обласного парламенту попередньої каденції.

– Що конкретно вдалося очолюваній Вами фракції в обласній раді здійснити для захисту інтересів своїх земляків?

– Для цього потрібно просто дізнатися – як саме голосувала наша фракція, щоб переконатися, що ми завжди виступаємо на боці інтересів наших земляків, чинного законодавства і здорового глузду. Причому, оскільки ми вільні від політичного протистояння на рівні центральних органів влади, можемо собі дозволити таку розкіш, як голосування за велінням совісті, незважаючи на політичні конфігурації, які ситуаційно утворюються за наслідками розгляду того чи іншого рішення. Приміром, коли на сесіях розглядалися земельно-майнові питання і з'ясувалося, що правляча фракція БЮТ намагається прибрати до рук обласної ради комунальні об'єкти спільної власності, які своїми міськими ділянками в райцентрах певною мірою знаходилися у підпорядкуванні місцевого самоврядування, ми з допомогою інших фракцій та мерів міст обласного підпорядкування зняли це питання з розгляду сесії.

– Але ви не лише керівник партійної фракції в облраді, а й очолюєте обласну парторганізацію. Які районні партійні організації народників найбільш бойові в повсякденному відстоюванні партійної лінії?

– Важко виділити кращі районні й міські парторганізації, але все ж назву міську й районну організації Переяслава-Хмельницького, міські парторганізації народників з Борисполя й Броварів, районні – з Білої Церкви, Обухова, Сквири, Кагарлика, Володарки, Богуслава. До речі, хочу зазначити як позитив у нашій роботі те, що за всіма депутатами обласної фракції закріплено по 5-6 районів області, а за депутатами районних і міських рад – по декілька первинних організацій. Зазначу, що на тлі земельного "безпрєдєла", що відчувався в Бориспільському районі, ми підтримали ініціативу депутатів Бориспільської райради від Блоку Литвина, які разом з депутатами інших фракцій кілька разів висловили недовіру місцевому голові райдержадміністрації. На сьогодні його звільнено з займаної посади.

– Але глава адміністрації – особа, що призначається, і по суті є чиновником – "временщиком". Але, як бути в іншій ситуації, коли недовіру висловлюють легітимно обраному сільському голові, причому за контрастом, – саме за те, що він не намагався не допустити розбазарювання земель громади. Маю на увазі зовсім свіжу історію, коли депутати Сайківської сільської ради Кагарлицького району на своїй сесії висловили недовіру сільському голові, члену Народної Партії Олександру Шестопалову, хоча за законом відсторонити його від роботи може лише сама територіальна громада, яка торік уже втретє підтримала свого голову на виборах. Мабуть, дієвість партійної організації та її авторитет визначається не лише тим, як вона відстоює у влади інтереси своїх земляків, а й здатністю захистити своїх активістів…

– Мені відома ця історія. Наскільки я знаю, сільський голова вже звернувся з протестом до районного прокурора. Звичайно, обласна парторганізація буде тримати під контролем хід розв'язання цього конфлікту.

– Наступна група питань, хочемо ми того чи ні, – обумовлена темою майбутніх позачергових парламентських виборів, які відбудуться в останню неділю вересня. Чи відчуваєте ви, як керівник обласної організації, підтримку народникам з боку виборців?

– Така підтримка відчувається. Її можна було спостерігати і під час зустрічей лідера блоку Володимира Литвина з жителями області. Особливо знаходить відгук серед людей позиція нашого лідера про захист землі, а також цілком продумані й реалістичні, а не популістські соціальні ініціативи нашого виборчого блоку.

– Вікторе Миколайовичу, якщо попросити окремих виборців уявити для себе узагальнений образ члена Народної Партії, він напише портрет такого собі управлінця середнього рівня. Чи працюєте ви над залученням свіжих сил у лави партії, і що робить партія для поліпшення власного іміджу в очах людей?

– Звичайно, працюємо. Водночас хотілося б наголосити, що на рейтинг партії також впливає сумарний авторитет її лідерів серед людей. Так, у наших лавах, справді, багато досвідчених управлінців, у тому числі з досвідом радянської пори. Але, згадаємо і недавню історію, коли взимку 2005 року від влади було відсторонено майже 18 тисяч досвідчених менеджерів і держслужбовців переважно середньої ланки, а на зміну їм прийшли "молоді вовки" в костюмах від Версаче – кому від цього стало легше? Суспільству? Навряд. Тим паче, згодом з'ясувалося, що рівень корупції при них став на порядок вищий, а кількість покарань за зловживання службовим становищем – навпаки скоротилася. Тому, порадив би виборцям орієнтуватися не лише на революційність фраз того чи іншого партійного лідера, чи як на ньому "сидить костюмчик", а й на те, що корисного він зробив для людей за період своєї роботи.

– Соціологи стверджують, що значна частина виборців деморалізована нинішньою політичною кризою і просто не знає за кого віддати свій голос. Якби вам, особисто, вдалося зібрати увесь цей розчарований у політиці електорат в одній аудиторії, які б ви навели аргументи на користь того, що голосувати потрібно саме за Блок Литвина?

– Я порадив би кожному з виборців усвідомити два елементарні факти. Перший: відповідальність за нинішню кризу поділяють практично всі п'ять фракцій Верховної Ради п'ятого скликання. Отже, голосувати за них, з надією на подальше виправлення, – заняття занадто ризиковане. З іншого боку, шанси стати альтернативою підходу – має лише Блок Литвина, до того ж кожен має усвідомити, що кращого спікера, ніж Литвин зараз просто немає, достатньо згадати хоча б його позицію взимку 2004 року, коли країна перебувала на порозі громадянської війни. І нарешті щодо конструктиву: хай кожен порівняє реалістичність наших програм і пропозицій із нинішніми змаганнями за перемогу в праві бути занесеним у книгу рекордів Гіннеса в номінації "політичний популізм"…

– Чи аналізували ви причини, чому народникам не вистачило запасу міцності, аби подолати виборчий бар'єр, навіть за умов навмисного корегування результатів народного волевиявлення, і що ви плануєте робити, аби під час підрахунку голосів 30 вересня запобігти черговій спробі фальсифікацій?

– Усі причини свого часу були проаналізовані, з них зроблені висновки і нема, вважаю потреби, зайвий раз посипати голову попелом. А щоб не було фальсифікації – будемо залучати відповідальних. Оскільки цього разу члени комісій будуть рахувати голоси лише за парламентським бюлетенем, який помітно зменшився у розмірі, гадаю, декому на місцях важко буде організувати атмосферу бардака, на тлі якого власне і роблять різні маніпуляції з бюлетенями. З іншого боку, враховуючи суспільні умонастрої, коли більшість виборців, згідно з даними соціологічних досліджень, уже подумки змірилася з фактом можливої фальсифікації, потрібно бути готовим до всього.

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН
«Народна» №36 (109) від 15 вересня 2007 р.