До цього часу вітчизняні політики спочатку пишалися і милувалися нашою Конституцією, потім сперечалися, вносили зміни, торгувалися, затим критикували, нюхали та ігнорували, а тепер заходилися переписувати. Так і кортить запитати: а просто виконувати не пробували?

І цирк залишився, і клоуни не поїхали. Спікер ВР заявляє, що 162 депутати вимагають провести позачергову сесію парламенту і плідно попрацювати над проектом внесення змін до Конституції. Президент висуває свій план дій: його версія Конституції виноситься на референдум одночасно з достроковими виборами. Прем’єр відстоює послідовність, де спочатку вибори, затвердження парламентської коаліції та уряду, а потім створення Конституційної комісії за участю всіх представників влади. Пані Юлія закликає вирушати «від паритету сили до пріоритету прав» і до референдуму з приводу одразу двох проектів нового Основного Закону, які закріплять парламентську або президентську форму правління.

З цього приводу лідер Народної Партії Володимир Литвин висловив думку, що в Україні нині стан справ не сприятливий для швидких змін Основного Закону, це лише загострить політичні протиріччя. Але за всіма ознаками (пробні шари викотили, трибуни заангажованим політологам і соціологам проплатили, представників від народу продемонстрували) мова йде не лише про передвиборчі технології і діагностичні заміри суспільної думки. За всім цим постають «елітарні» наміри, реалізація яких безпосередньо стосується питання якості держави та її очільників, до речи, утримувати яких ми з вами в черговий раз погодимося. Тому й нагадуємо нашим читачам: у такому важливому питанні здатність самостійно мислити і не дати себе заплутати дуже корисна.

Чорно-біла тактика

Наразі очевидно, всі привладні гравці погодилися, що зміни до Конституції потрібні, але далі кожен з них має власну думку і не бажає шукати спільного, прийнятного для всіх і найефективнішого для держави алгоритму дій. Такий песимістичний висновок базується на показових тенденціях. Ознаки поспіху, які ми спостерігаємо в таборі опозиції й у деяких з коаліції, вказують на суто споживче ставлення до оновлення Основного Закону. Адже головний урок з нинішньої кризи – створення Конституції вимагає часу, професійності і бездоганної правової чистоти.

Окрім цього, не секрет, що Конституція це не лише суспільна згода, а й згода всіх фінансово-політичних сил грати за спільно виробленими правилами. Поспіх у намаганні нав’язати політичним опонентам і громаді «свій варіант» вказує на наміри отримати все й одразу: необмежену владу, керовані парламент і уряд, слухняний та обдурений народ. Як і раніше, і коаліція, і опозиція роблять ставку на силу позиційних баталій, адміністративних ресурсів і звичних фальсифікацій. Активність політичного життя не забезпечить його переходу до нової якості. Прориву в політичній самосвідомості верхівки держави не відбудеться.

Нове право

Стосовно юридичного боку конституційної перспективи. У багатьох експертів і фахівців викликають тривогу заяви, які містять перелік змін до Конституції, але не вказують або пропонують сумнівні механізми їх легітимізації. Для обізнаних це продовження тенденції правового безчинства і руйнування державних інституцій. Варіанти проведення змін Основного Закону під час або одразу після виборів однаково небездоганні і програшні для країни. Львівський політолог Анатолій Романюк, директор Центру політичних досліджень, пояснює чому: основні політичні конкуренти поки ще зацікавлені у нагромадженні усіляких противаг і стримувань тому, що ніхто не має гарантій набере та чи інша політична сила 51% або 49% голосів. А після виборів нова більшість просто прилаштує під себе домінування того чи іншого інституту влади.

Намагання Президента провести з цього приводу референдум під час виборів складно вмонтувати в існуюче законодавче поле. Для проведення референдуму за народною ініціативою потрібно зареєструвати в місцевих органах ініціативні групи, зібрати 3 мільйони підписів не менш ніж у 16 областях України. І це за умов, що кожна з цих областей дасть не менше 100 тисяч підписів. За ствердженнями юристів, лише на цю процедуру потрібно принаймні три-чотири місяці. А це ж лише початок, потім усе це має опрацювати ЦВК і ухвалити відповідне рішення. Іншого механізму проведення референдуму діюча Конституція Президентові не надає або вона вже не діюча? А далі, навіть під гаслом «Рішення буде всенародним!», постає питання імплементації народного волевиявлення, яке через скороченість термінів проведення може бути поставлене під сумнів будь-якою політичною стороною (залежно від результатів).

Щодо поствиборчого варіанта Прем’єра, то довіра до нього була б у разі створення повноважної Конституційної комісії у травні 2007 р., склад якої не передбачав би наявності представників від парламенту, уряду і гаранта. Так, необхідна повноцінна робота всіх інститутів державної влади. Але свою справу, не поспішаючи, спочатку мусять зробити безпартійні фахівці, що мають загальнонаціональний авторитет, бажано на безлюдному острові. І лише потім хай би всі гілки влади разом з громадянами України обговорювали, вносили пропозиції, і виносили на референдум проект нової редакції цього доленосного Закону. Принциповою умовою має стати вироблення єдиного, підтриманого народом і трьома гілками влади, проекту.

Всім, хто вже долучився до виборчих перегонів треба усвідомлювати, що намагання швидко «продавити» кризу лише її загострить, а обов’язок відповідальних політиків попереджати і переконувати, що гра у творчі доробки до Конституції «на коліні», в каламутні часи може дати непрограмований результат. Володимир Литвин прогнозує, якщо Президент піде шляхом імплементації результатів конституційного референдуму своїм Указом, то і без того розколота Україна може отримати ситуацію, коли одна частина країни виконуватиме одну Конституцію, інша частина – другу. Якщо ви пригадаєте, Народна Партія першою почала говорити про необхідність проведення консультативного референдуму з усіх спірних питань, але вона вважає, що нову редакцію Основного Закону повинна приймати Верховна Рада.

Ні обіцянок, ні гарантій

Відверто кажучи, деякі пропозиції кожного з творців кризи вже зараз викликають заперечення. Особисто я не хочу погоджуватися із ствердженням пана Януковича, що міністр це не держслужбовець, а політичний діяч, і тому у змінах до Конституції слід передбачити можливість збереження його депутатського мандата. Суто жіноче висловлювання пані Тимошенко, «якоюсь мірою Конституція повинна містити всі шляхи подолання можливих, гіпотетичних та ймовірних криз», підкріплює популістське враження від її промов і здогадку, що більш чітких юридичних формулювань БЮТ не матиме й надалі. Пропозиція президентського пулу запровадити інститут «народної законодавчої ініціативи, народного вето» у контексті українських реалій турбує недобрими асоціаціями. Колись влада вже посилалася на колективні листи й обурення народу, технологія стара й результативна, але від тих часів ми ще досі не всіх знайшли і поховали.

Вже традиційну непослідовність проявив Президент у питанні двопалатного парламенту. Навіщо підкидати ідею, яку всього два роки тому пан Ющенко не сприймав узагалі, реалізація якої створить додаткову зону напруги і протистояння? До речі, лідерка БЮТ наголошує, що ця ідея є абсолютно неприйнятною. На думку Володимира Литвина, така пропозиція більше відповідає країнам з федеральним устроєм, стабільним і прогнозованим у своєму розвитку, а для України це питання не на часі.

Хоча про це ніхто не говорить, але особливо пильнувати суспільство повинно за пропозиціями і формулюваннями, які стосуються державних гарантій і прав громадян. Є всі підстави підозрювати, що паралельно з всією цією полемікою стосовно розподілу повноважень, влада нишком відбере частину задекларованих у попередній Конституції громадянських прав і позбавиться від незручних зобов’язань. Наприклад, Міжнародний валютний фонд уже давно радить нашим політикам зняти з держави тягар багатьох соціальних гарантій, що і мають на меті непопулярні реформи. Тому розумнішим буде починати запитувати у претендентів на владу не що вони обіцяють, а що вони гарантують. Якщо ми знову приведемо до парламенту тих, хто дозволяє собі вільне прочитання Конституції, то ніяких гарантій щодо виконання нової редакції суспільство не матиме й надалі. Марними будуть дострокові вибори і всенародний референдум. Країну труситимуть доки переможець не отримає все.

СТАНІСЛАВ ТРИПІЛЬСЬКИЙ

НАСТУП МІСТА НА СЕЛО У СТОЛИЧНІЙ ЗОНІ ЗАГРОЖУЄ ПОЗБАВИТИ ПЕРСПЕКТИВИ НАВІТЬ РЕНТАБЕЛЬНІ АГРОПІДПРИЄМСТВА. А ЗАГАЛОМ: НА ТЛІ МАЙБУТНЬОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ПЕРЕДІЛУ БЕЗГЛУЗДЯ МИНУЛОЇ СЕРТИФІКАЦІЙНОЇ ПРИВАТИЗАЦІЇ МОЖУТЬ ЗДАТИСЯ КВІТОЧКАМИ…

Нещодавно ми побували в селі Гореничі Києво-Святошинського району, де знаходиться центральна садиба приватного сільськогосподарського підприємства «Шевченківське», яке очолює досвідчений керівник, заступник голови районної парторганізації Народної Партії Микола Винник. Підприємство утворилося на базі колишнього спеціалізованого радгоспу ім. Шевченка, яке перед початком земельної реформи встигло побувати й у статусі КСП. Господарству вдалося зберегти багатопрофільність і спеціалізацію як племінного заводу корів української молочної чорно-рябої породи, так і потужного виробника овочевої продукції (її здебільшого збувають безпосередньо у мережах найбільших столичних торговельних супермаркетів) та садового плодорозсадника. До речі, підприємство входить аж у два професійні об’єднання – до концерну «Укрсадвинпром» та корпорації «Держплемзавод». Разом з традиційним зерновиробництвом усі складові аграрного виробництва дозволили одержати за минулий рік чистого прибутку приблизно на рівні півтора мільйона гривень. На тлі щорічних здобутків металургів чи хоча б торговельників – цифра ніби й незначна, але варто все ж її порівнювати із нинішнім збитковим господарюванням багатьох інших аграрних формувань. Навіть традиційно низькорентабельне скрізь тваринництво у ПСП «Шевченківське» – з плюсом, надої молока від однієї корови торік становили 6,5 тисячі кілограмів, а племінна худоба господарства постійно буває представлена на різноманітних аграрних ярмарках. Заступник Миколи Петровича – Юрій Тимошенко, колишній випускних зоотехнічного відділення Аграрної академії, з болем констатує парадокси нинішнього господарювання на землі, роблячи акцент у розмові на знайомій за освітою й досвідом роботи галузі, тваринництві. Втім, навіть майбутнього вступу до СОТ у господарстві не дуже то й лякаються, оскільки високопродуктивне стадо племінної худоби дозволяє перейти на сертифікацію молока. «Але таких підприємств, як наше, – говорить він, – 30, від сили – півсотні, складніше буде з реалізацією продукції дрібнотоварному виробнику. Усунення держави від потреб тваринництва небезпечне не лише тим, що вітчизняну продукцію на прилавку суттєво потіснить імпорт. Весь час велика рогата худоба постачала для рільників органічні добрива, підтримуючи родючість наших чорноземів…»

А потім ми разом з керівниками агропідприємства проїхали до тих земельних ділянок господарства, де за голландською технологією інтенсивного садівництва (із 165 гектарів садів 120 призначено саме під цей спосіб виробництва) років п’ять тому були висаджені молоді саджанці яблунь, груш та кісткових дерев, які вже на другий рік після культивації здатні дати перші плоди. Не без гордості Микола Петрович погодився виступити нашим гідом серед струнких дерев, рясно увішаних молодими фруктами. А на запитання: скільки років ці сади плодоноситимуть, – не без суму відповів: це залежатиме як розпоряджатимуться своїми земельними паями їхні власники, можливо, доведеться із садами та іншими земельними ділянками розпрощатися… Як з’ясувалося, загроза зміни орендаря на цих землях виникає не тому, що нинішні власники земельних паїв – колишні колгоспники вже підшукують інше фермерське господарство для більш ефективного ведення сільськогосподарської діяльності. Хоч Верховна Рада й продовжила дію мораторію на продаж землі сільськогосподарського призначення, є підстави вважати, що на більшість земель уже поклали око магнати. Ясна річ, у новому статусі землі не довго прибуватимуть у статусі сільськогосподарських, а підпадуть під котеджну забудову, з огляду на вартість сотки у столичній зоні. Керівники господарства підрахували, що в статусі сільськогосподарської сотці землі потрібно 250 років, щоб окупити ту ціну, яку тепер дають потенційні покупці за сотку землі під забудову.

У США фінансовий ринок знайшов спосіб зберегти привабливість для приватних інвесторів: механізм залучення засобів через пайові інвестиційні фонди виявився дуже затребуваним американцями. У країнах СНД ця система так і не стала по-справжньому масовою – тому окремі заможні громадяни знайшли іншу сферу вкладення своїх грошових коштів – нерухомість чи земля, на якій можна було б розпочати будівництво.

Експерти прогнозують, що згодом темп приросту вартості землі, у тому числі й у столичній окрузі, з часом сповільнюватиметься. До того ж, якщо буде введений податок на землю, що обчислюється на основі її ринкової вартості, то мати у власності великі ділянки землі, які не приносять доход, буде збитково. Земельні ділянки доведеться або забудовувати, щоб відбувалася їх капіталізація, або продавати.

Отже, відсутність інвестиційних інструментів в умовах зростання грошової маси неминуче веде до роздування ринку нерухомості з перспективою його краху і наступної потім рецесії. Такий ось виходить цикл, але фаза обвалу ринку нерухомості, як це недавно сталося у США, для нас ще попереду, а про обвал ринку землі взагалі говорити важко, оскільки він узагалі в нас ще не сформований, а у своїй тіньовій іпостасі має тенденцію до зростання вартості напівлегалізованих активів.

ТУМАННА ПЕРСПЕКТИВА

Здебільшого ділки чорного земельного ринку діють через підставних осіб, окрім міркувань побоювання висвітлювати наявність в одних руках великої кількості активів, ще й через те, щоб важко було потім через суд оскаржити угоду. До речі, суддівської гілки влади нові чорні латифундисти не дуже й бояться. Більш того судді, як свідчить практика, їм часто допомагають здійснювати рейдерські атаки. Здебільшого атаки ці направлені не на земельні, а на майнові активи, бо на офіційну купівлю-продаж землі ще накладено мораторій. Керівники господарства продемонстрували мені юридичний зразок таких зазіхань – ухвалу Господарського суду Київської області за заявою Дмитра Кирпенка, який набув права на частку майна, відповідно договору дарування від 26.10. 2006 року до попереднього КСП ім. Шевченка про порушення справи про банкрутство. Схема атаки проста: доки слухається справа, господарська діяльність господарства може бути паралізована, а потім на підставі формулювання про недбале використання землі можна буде і до неї добратися…Щоправда, ПСП трохи підстрахувалося підтримкою селян з інших регіонів і, крім 446 земельних паїв в Гореничах (80% яких подейкують уже налаштовані перейти до тих, хто більше заплатить), має ще 470 паїв у Фастівському районі та 300 у Канівському районі Черкаської області.

Катерина Тимофіївна Ващук

За коментарем про ситуацію навколо земель у столичному окрузі ми звернулися до заступника Голови Народної Партії Катерини Ващук, яка у попередньому складі Верховної Ради очолювала Комітет з аграрних питань.

– Затримка у створенні цивілізованого ринку землі призводить до того, що багато операцій нині здійснюється у тіні, придбавши шляхом спадку чи дарування землі сільськогосподарського призначення, згодом за допомогою сумнівних висновків з різноманітних інститутів про еродованість земель, їх потім переводять в іншу категорію, зокрема і для будівництва. З іншого боку, перехід до вільного ринку земель без інвентаризації земель, складання земельного кадастру, прийняття низки необхідних законодавчих актів не менш небезпечний. На жаль, народні депутати 5 скликання, зосередившись на політичній боротьбі, забули довести законодавчу базу до рівня готовності до переходу на повноцінний ринок землі. Викликає подив і звуження контролюючих функцій Держкомзему, який намагаються перетворити на агенцію. Я переконана, що в земельних питаннях держава повинна відігравати роль першої скрипки.

Аналізуючи у недавньому номері «Дзеркала тижня» (№24) хід земельної реформи, автор часопису Володимир Бондар головним гальмом у переході до цивілізованих ринкових відносинах на селі вважає супротив потужних латифундистів. Намагання стати монополістом на певному секторі ринка – явище природне й дорікати (та ще так емоційно) великі агрооб’єднання в його масштабах або у тому, що вони власноручно не бажають обмежувати свої апетити – все одно, що висловлювати докір слону в його габаритах. Власне, це завдання не виробничників, а державної машини управління: створити відповідні механізми, аби не допустити монополії та захистити менш конкурентоспроможних виробничників.

До того ж слід надати належне цим новоспеченим землевласникам, що вони взагалі займаються агровиробництвом, а як бути з тими хижаками від бізнесу, які про село й не думають, а на землю дивляться, як на чергове джерело своїх надприбутків?

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН
«Народна» №26 (99) від 07 липня 2007 р.