Кожен із гравців вітчизняного політичного преферансу намагається нав’язати партнерам власні правила гри…

«Важко грати в шашки з людиною, коли вона проти тебе застосовує правила гри в «Чапаєва» – приблизно такою була популярна метафора преси демократичного спрямування доби перебудови, коли колеги жалілися на підступні дії партократів. А оскільки за інтелектуальним рейтингом преферанс стоїть вище за шашки, проте дещо поступається шахам, є сенс сучасні політичні реалії розглянути саме крізь призму цієї популярної гри. Тим паче, до суворо регламентованих правил політичних шахів, притаманних європейцям, ми, на жаль, ще не доросли та й активних гравців у нинішньому протистоянні, здається, більше, ніж двійка за шаховою дошкою…

”ЩО Є ЖИТТЯ? ТО – Є ГРА...”

“Немає ходу – не вістуй! Нема грошей – і не сідай!
Грати на гроші можна в трьох випадках. Якщо є здібності й гроші. Коли немає грошей, але є здібності. І нарешті – якщо нема здібностей, але є гроші”.
(Із законів преферансу)

 У преферансі кожен грає за себе: один, що здає, – на прикупі, решта спершу ведуть торгівлю за найвищий щабель гри, щоб згодом з’ясувати: якої конфігурації набуде об’єднаня вістуючого й пасуючого проти тимчасового гравця. Наступного кону все змінюється. Звичайно, бувають випадки, особливо в потягах дальнього сполученя, коли троє зовні незнайомих кидал, “грають на одну лапу” проти азартного попутника. «Якщо через півгодини гри ти не второпав, хто в кампанії лох – значить, лохом можна вважати саме тебе» – вчать новітні доповненя картярських премудростей. Від карт перейдемо до політики. У вітчизняному політикумі, де всі один одного знають як облуплені, все ж певною несподіванкою для Президента та його “Нашої України” стало січневе голосуваня БЮТу за Закон України про Кабмін, коли опозиційна фракція Тимошенко голосувала солідарно з традиційними супротивниками з табору владної коаліції – ПР та її парламентськими сателітами. Втім, деякі коментатори цієї партії, позицію лідерки БЮТ пояснюють стратегічним розрахунком: “застовбити” в законодавстві елементарну вилку для своїх подальших кадрових претензцій, щоб згодом вирішити для себе, яка ж посада привабливіша – президентська чи прем’єрська? Оскільки не все в нас визначається правилами гри, був резон з’ясувати вагу кожної з посад під час затяжного двобою повноважень між двома Вікторами. Неспішний хід чергової партії цього владного зондажу раптово перервав спікер Мороз, що сидів на роздачі: він не утримався й проговорився, що саме лежить у прикупі (“до кінця травня коаліція матиме триста голосів”). Оскільки “хазяїном гори” після невдалої для себе розпасовки (переформатування коаліції влітку 2006 р.) став Президент, який і намагався замовити правила гри. Після спікерського блефу, коли в хід запустили “шісток”, які зазвичай не грають у пікетній колоді, але через відсутність імперативного мандату опинилися в рукаві коаліції, Президнт оголосив усім гравцям: не гратимемо до кінця попередньо встановленого терміну – 2011 року! А оскільки “пуля” первинних задумів закрита всіма гравцями, хай баланс вістів і гори кожного гравця підіб’ють вболівальники, що рік тому делегували вас до парламенту! Отже, логіку Президента зрозуміти нескладно: починаючи з чистого аркуша й оголошуючи дострокові вибори, – чекаємо замовлень від потенційно нових участників гри, які, можливо, не будуть такими підступними.

ПАРТІЯ ЗАГРОЖУЄ СТАТИ ЗАТЯЖНОЮ

“Якщо запросили до темної – зберігай довгу масть”
(Із законів преферансу)

Кажуть, що картярський борг – справа честі, але якщо згадати знавця радянського потойбіччя – багаторічного в’язня ГУЛАГу Варлама Шаламова, варто нагадати його свідченя, що для блатного гравця обдурити в картах фраєра – справа звична й, певною мірою, навіть почесна. Коли ж картярський конфлікт траплявсяся між “авторитетами”, його розглядали на так званих правилах – чий вердикт мав остаточну силу.

А чи здатний наш Конституційний Суд прийняти рішеня, яке задовольнило б усі сторони політичного конфлікту? Ясна річ, будь-який вердикт КС викличе неприйняття його тією чи іншою частиною нашого політикуму та тих частин суспільства, які стоять за ними. Більшість експертів справедливо стверджують, що ми маємо не стільки загальну політичну кризу, скільку кризу влади загалом та парламентську кризу зокрема. Тому вердикт громади на дострокових виборах здатен стати найефективнішим суддею у нинішньому владному протистояні, а ні, то ми матимемо справжню кризу – і не тільки конституційно-політичну, але й соціально-економічну. В якій формі народ може підкорегувати манеру гри наших політиків (коаліція, як ми знаємо, днями погодилася на дострокові парламентські вибори, але запропонувала провести їх восени паралельно з президентськими) чи взагалі змінити загальні правила гри (лідер народників Володимир Литвин, зокрема, пропонує винести на Всенародний референдум кілька пунктів, які визначали б межу повноважень між гілками влади, а також окреслили б основи зовнішнього й внутрішнього курсу держави) – все ж таки залежить від домовленості між Президентом і Прем’єром. Вони принаймні повинні погодитись на дату парламентських виборів, які зодовольнять обидві сторони, попередньо відкликавши додому своїх найманців на столичних майданах. Як максимум, домовитись, яким чином двічі розпущена ВР може прийняти легитимні зміни до виборчого законодавства й прийняти інші законодавчі рішення, про які йшлося на попередніх консультаціях.

За нинішнього розкладу передвиборчого політичного преферансу, ми бачимо, як на дві основні руки грають принаймні чотири політичні сили. Як відомо, практично в усіх комерційних іграх для схематичного запису партій, відповідно до картярського столу, використовують чотири сторони світу. Отже, Президент+“НУ” – це Захід, Прем’єр+ПР – Схід, БЮТ – Північ, Спікер+КПУ та СПУ – Південь. Поділ доволі умовний, проте, крім усього іншого, ототожнює зовнішній вектор розвитку країни – Євроатлантичний чи Євразійський. А остаточна конфігурація сил, що будуть представлені в Раді шостого скликання, багато в чому залежатиме від волевиявлення виборців, які живуть у Центрі країни, що крім критеріїв віри й віданності, у виборчих кабінках залучають ще й інструментарій раціонального аналізу дій своїх вчорашніх кумирів.

Але повернімося до нинішніх гравців. Як стверджують знавці преферансу, програш в одній роздачі – не показовий. Але якщо грати довго, то все стає на свої місця, і клас гравця (що визначається “горою” мінусів) перемагає випадкових азартних везунчиків.

ЧИ НАВЧАЄ ЧОГОСЬ ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ ІГОР?

Замовляючи , підраховуй скільки віддаси, а не скільки візьмеш…
Краще зіграти шістку, ніж на дев’ятці підсісти!
(Із законів преферансу)

Наостанок знову-таки про зв’язок преферансу з політикою, але не фігуральний, а безпосередній. Коли в січні 1905 р. у Санкт-Петербурзі розстріляли мирний Хресний хід, що увійшло в історію під назвою Кривава неділя, практично всі більш-менш помітні політики Росії відреагували на цю подію. Винятком став молодий юрист і перспективний лідер есерів, майбутній Голова Тимчасового Уряду Олександр Керенський. З’ясувалося, що він просто «прошляпив» ці події, бо, скориставшись різдвяними вакаціями, замкнувся з трьома своїми друзями на орендованій квартирі й п’ять днів поспіль «писав пулю», тоді як справжні кулі лупили по петербурзьких мостових і по людях, які йшли по захист до доброго царя… Відігратися в долі Олександр Федорович зумів лише через дванадцять років, коли настала його зоряна година. Щоправда, сяяла вона йому недовго: злякавшись самостійної партії Корнілова, він тимчасово припинив звинувачувати свого симбірського земляка Леніна в тому, що той грає крапленою колодою (тобто розгортає свою діяльність на гроші німецького генштабу) й утворив з ним невеличкий лівий альянс (бо на той час, крім Центральної влади Тимчасового Уряду існували й потужні регіональні й місцеві Ради, де одночасно з есерами були представленні й меншовики з більшовиками) проти правої руки Корнілова. Проте в ніч з 25 на 26 жовтня Ленін пішов у ва-банк, і йому вдалося зіграти справжній мізер у темну. Якщо 1905 року Керенському забракло телефону на квартирі, щоб дізнатися, що ж там коїться на вулицях, то в 1917 (і про це він згодом, коли вже жив в еміграції у Сполучених Штатах, згадував в одному з газетних інтерв’ю) йому не вистачала… телебачення. «Якби на той час в Росії було телебачення, більшовики нізащо не перемогли б. Мені вистачило б аргументів переконати російську громаду, не йти за ними!» Щоправда, надмірний апломб кращих гравців столичних салонів і окремі блискучі сольні партії майстрів блефу, що здатні прикрасити підручники для початківців, часто-густо поступаються міцному професіоналізму й ретельності гравців середньої руки, що не розраховують на азарт і власне натхнення, а роблять ставку на свою наполегливість та вміння проводити тривалі партії. Вони здатні поступово накопичувати «вісти» (у політичному вимірі, мабуть, «компромат» на суперників) та неспішно списувати власну «гору», щоб згодом покарати «фраєрів», що зарвалися. Хоч яким талановитим оратором і блискучим ерудитом був той самий Лев Троцький, та все ж програв партію сірому секретареві Сталіну. Але це вже інша історія. Сам же Керенський помер на сторіччя свого везучішого волзького земляка, Леніна, 1970 року. Проте на похованні в Лондоні російська православна церква в екзилі відмовилася його відспівувати – і не тому, що він зіпсував гру, де на кону стояла Росія, а через те, що в роки еміграції було розсекречено архіви однієї з масонських лож, звідки з’ясувалося, що “балувався” Олександр Федорович не лише “картішками” та газетною полемікою з політичними опонентами: крім чотирьох міністрів, решта членів Тимчасового Уряду, включаючи його Голову, була масонами… Між іншим, тимчасовий статус той кабінет мав тому, що був покликаний усю повноту влади згодом передати Установчим Зборам. «Тріумфальна хода Радянської влади», про яку так полюбляли писати підручники минулого, тому й була такою успішною, що більшовики, водночас із Декретом про мир, “позичили” для свого Декрету про землю головні постулати із земельної програми есерів, а також пообіцяли громаді передати свої владні повноваження тим же Установчим Зборам. Коли ж з’ясувалося, що серед делегатів більшовиків обмаль і склад правлячої коаліції визріває наскрізь проесерівський, за допомогою матроса Желєзняка, чий «караул дещо притомився», більшовики довели, що більше не мають наміру гратися в преферанс парламентської демократії…

Отже, якщо відійти від історичних паралелей, слід зізнатися, що ставки, в нинішньої політичної партії досить великі. І як тут не згадати ще один закон преферансу:«На дев’ятірній вістують лише попи, студенти, офіцери й блондинки: попи – через жадібність, студенти – через бідністю, офіцери – через азарт, а блондинки – через брак інтелекту…»

Олександр ВОРОНІН
«Народна» №17 (90) від 05 травня 2007 р.