В умовах перманентної політичний кризи іноді й «Тайд» не виручає…

«Ну що ж, бруду, звичайно, багато було вилито.

Постраждалі трохи обтрусяться і далі будуть

робити кар’єру, ніби нічого й не сталося…»

(З телефільму «Раферті»)

Партій багато – красивих і різних…

Звинувачувати представників тієї чи іншої партії у властолюбстві все одно, що ставити у провину актору його бажання одержати роль на сцені чи у кіно. Виборців здебільшого цікавить інше: а заради чого вони прагнуть отримати мандат народного обранця чи крісло міністра, губернатора, мера, а то й повноваження самого Президента?

У політично структурованому суспільстві політики об’єднуються за ідеологічною ознакою у партії, які на кожних чергових виборах намагаються заручитися голосами виборців, щоб найбільш широко бути представленими у владі для реалізації власної програми. І тут маємо широке поле для політичної творчості: в Україні Міністерством юстиції вже зареєстровано 130 партій. Мабуть це викликає певне здивування у пересічного громадянина й закономірне запитання: а чи не забагато? І, дійсно, якщо здійснити певну класифікацію за ідеологічними ознаками, статутними принципами, програмними цілями та соціальною базою членства кожної, то таких партій повинно бути не більше – півтори – двох десятків, з яких, за елементарними арифметичними розрахунками, лише третина може бути представлена у парламенті. Є підозра, що ряснота мінюстівського партійного реєстру пояснюється й недосконалістю чинного законодавства: можливо дехто використовую партійний дах для неполітичної мети, а для якихось фінансових оборудок, але скоріш за все значна частина маргінальних партій виконує суто технічні функції прикриття та організаційно-ідеологічного забезпечення своїх справжніх господарів з числа тих партій, які дійсно претендують на владу. А головне: не завжди доречно застосувати елементи сірого й чорного піару власними руками, значно зручніше доручити цю брудну функцію в обнародуванні справжнього чи сфальсифікованого компромату на конкурентів представникам підконтрольних карликових партій, які часто-густо зникають з політичного небосхилу на другий день після виборів. Втім, є небезпека впасти до банальності, перераховуючи загальновідомі технології. Але у проблемі адекватності стратегічної мети політиків й тих засобів, які застосовують для її досягнення, мене цікавить інший аспект (хоч і стверджують, як аксіому вислів, що «політика – це брудна справа») де ж знаходиться та моральна межа, нижче якої, згідно неписаних правил політичного етикету, лідер партії, популярний політик чи пересічний депутат не має право опускатися?

Про букву закону й дух справедливості

На останній щоквартальній прес-конференції в «Українському домі» Президент України Віктор Ющенко висловив впевненість, що за наявності доброї волі у політиків, парламентська криза може бути вирішена шляхом компромісу в рамках виконання Указу про дострокове припинення повноважень Верховної Ради. У свою чергу, вже на цьому тижні член фракції ПР Ганна Герман спрогнозувала, що незабаром Президент погодиться на компроміс з прем'єром: «Він, як сильний політик – а Президент довів, що є сильним політиком – визнає свої помилки. І нам в цій ситуації треба допомогти Президенту зберегти обличчя».

Звичайно, інтрига підкилимних переговорів вже занадто затягнулась, мабуть, тому й підкорегував дату виборів Президент Ющенко, про що повідомив у своєму несподіваному вечірньому телезверненні до народу, не чекаючи рішення Конституційного Суду.

Президентська позиція дійсно має рацію. Якщо насправді було спотворено волевиявлення людей, він, як гарант прав і свобод зобов’язаний відреагувати на непередбачену чинним законодавством індивідуальну міграцію депутатів з опозиційних до провладних фракцій. До речі, в одному з рішень КСУ від 2004 р. відзначалося, що право ширше й змістовніше закону, який може бути й несправедливим. "Право не обмежується лише законодавством як однієї з його форм, а включає інші соціальні регулятори, у тому числі – норми моралі, традиції, звичаї й інші регулятори, які легітимізовані суспільством і обумовлені історично досягнутим культурним рівнем розвитку суспільства. Усі ці елементи права поєднуються якістю, яка відповідає вимогам ідеології справедливості, ідей права".

Приблизно в той же час Сергій Головатий у прямому ефірі «Радіо ЕРА ФМ» , як юрист, висловив приблизно таку ж думку, а ось нещодавно на сесії ПАРЄ – діаметрально протилежну, посилаючись лише на норми закону. Вочевидь – практика застосування подвійних стандартів, які вживаються в міру зміни політичної кон’юнктури. Між іншим, днями голова Громадського форуму Володимир Семиноженко дотепно помітив, що кожна сторона нинішнього політичного конфлікту – і Ющенко, і Янукович, і Мороз, і Тимошенко вичитали в Резолюції ПАРЄ по Україні саме ті пункти, які їм  до вподоби, не помічаючи інших. З цього приводу навіть анекдот вже з’явився: «Резолюція ПАРЄ по Україні задовольнила усі політичні сили в країні, але жодній не принесла задоволення»…

Найважливішим для нас є мистецтво інтриги?

Реальна політична буденщина передбачає не лише формальні колективні угоди про співпрацю між фракціями, у рамках тієї ж коаліції чи опозиції, але й неформальні контакти з іншими політиками, дипломатами, бізнесменами, політологами, їхніми колегами з інших країн. І тут передбачається, що фракція, депутатська група чи окремий депутат під час подібного спілкування витоком конфідеційної інформації чи якимось необережним вчинком не повинні нашкодити ані рідним однопартійцям, ані своїм політичним союзникам. Насправді частенько доводиться спостерігати, як у ході політичних «розборок» між вчорашніми союзниками, до великої радощі вітчизняних суперників та закордонних недоброзичливців у хід йде обмін компроматом, а то й відверті провокації.

Днями, як відомо, інформаційне агентство "УНІАН" та інформаційний "5 КАНАЛ" вирішили призупинити практику проведення спільних прес-конференцій у прямому ефірі. Таке рішення агентство і телеканал прийняли у зв’язку з тим, що під час загострення політичної ситуації у країні деякі політики намагаються використовувати прямий телевізійний ефір для політичних маніпуляцій, взаємних образ та некоректних оцінок діяльності політичних опонентів.

«Як журналісти ми несемо відповідальність перед глядачами і читачами за інформацію, яка озвучується під час прямого ефіру, і не згодні з тим, аби політики використовували прес-конференції, де відбувається живе спілкування журналістів та гостей, для відвертих провокацій, маніпуляцій та зведення особистих рахунків з політичними опонентами» – йдеться у спільній заяві. Безпосереднім приводом самоцензури колег, як відомо, стала імпровізована прес-конференція депутата Київради за списком БЮТ Михайла Бродського у п’ятницю 19 квітня, яку він влаштував безпосередньо на прес-конференції лідерів опозиції Тимошенко, Кириленка й Луценка методом елементарного перекрикування останніх.

Оскільки вони запізнилися, Михайло Юрієвич попередив журналістів, що має власну альтернативну думку щодо теми спілкування з журналістами, яку має порушити опозиційна трійка. Колеги спершу думали, що він  свою альтернативну думку доведе вже після виступу лідерів БЮТ, «Нашої України» і «Народної самооборони», але після кількох своїх реплік-коментарів він розродився двома довгими монологами, в яких зовсім не  виклав, як обіцяв, альтернативної оцінки дієздатності Конституційного суду. А звинуватив Тимошенко в тому, що своїми діями вона нібито розколює країну, перетворила партію у тоталітарну секту, а наостанок нібито пригадав (можливо, щоб дезавіювати розповсюджену до цього заяву СБУ про отриманий одним з членів КСУ хабар) як лідерка БЮТ вихвалялася, що зуміє підкупити кількох суддів КСУ, щоб вердикт суду виявився на користь президентського Указу, на що був звинувачений організаторами прес-конференції в елементарному хамстві. В даному контексті це визначення немає характеру метафори, бо син Ноя Хам, як пам’ятаємо, порушив деякі ветхозавітні моральні табу проти свого батька. В політичному контексті таким батьком завжди можна вважати лідера своєї партії, не залежно від його статі й віку, а Бродський до Київради, нагадаємо, обирався за списком БЮТу. Втім, він завжди славився своєю епатажною поведінкою і ніколи не добирав стилістики своїх висловів. В останньому він дещо схожий на колишнього координатора парламентської більшості Олександра Волкова, який, не дивлячись на значний досвід роботи у Верховній Раді, завжди надає перевагу «новоруській фені» («Молодец Юля, разводит политиков, как лохов!», «Для Тимошенко кинуть Ющенко, что два пальца обмочить»).

Бродський часто-густо йшов на випередження ініціаторів скандалу, купаючись у славі зривача усіляких масок.

Достатньо згадати як кажуть етапи «великого шляху» – збанкрутілий банк «Денді», почергову співпрацю із такими партіями як НРУ, «Громада», СДПУ(о) і навіть те що, до певної міри він був транзитним ланцюгом у контактах помаранчевих з одіозним інтриганом гросмейстерського рівня Борисом Березовським, який нині у Лондоні безпідставно намагається виконувати роль легенди російської демократії в екзилі Олександра Герцена. Причому сходження-розлучення з багатьма політиками, як правило, ґрунтувалося не тільки на чистоті ідеологічних риз. Подейкують, що й останнє затяжне протистояння з Юлією Тимошенко пояснюється конфліктом бізнесових інтересів як у столиці, так й в Черкасах, де у Михайла Бродського є свій бізнес.

Згодом на першу реакцію свого демаршу він відреагував наступним чином: «А хай на мене в суд подає!», що при відомій ефективності судової гілки нашої влади та вмінню Бродського навішувати ярлики собі дорожче, як кажуть буде. На веб-сайті «Компромат.Ру» вже з’явилося версія про те, що таку поведінку лідера зіпсованого «Яблука» певним чином нібито стимулювали головні політичні опоненти БЮТу, які нібито навіть пообіцяли прохідне місце Бродському в своїх партійних списках. Цей Інтернет-ресурс не завжди попадає у точку. Тим не менш уявляєте, якщо Михайло Юрієвич потрапить до парламенту і очолить скажімо, комітет з депутатської етики? Як би там не було, цинізм нинішньої політики (який серед іншого впливає на міжнародне реноме демократичної країни і викликає зубоскальство недругів країни з числа сусідів, які не можуть критикувати власне керівництво, зосереджуючи вогонь свого красномовства, здебільшого на країнах СНД і на Сполучених Штатах) вимагає розробки своєрідного кодексу честі політика, подібно тому, який є у журналістів, раз депутатської присяги недостатньо…

Олександр ВОРОНІН