Опозиція стверджує, що Україна перебуває в глибокій кризі. Парламентська більшість переконує, що економічну кризу вже подолали, а справжня криза переслідує лише опозицію. Кому вірити? Криза є чи немає? Як завжди, нашою свідомістю маніпулюють як перші, так і другі. Очевидно, що відсутність злагодженої ефективної співпраці між гілками влади і є владною кризою. Міграційні процеси в парламенті, очолені знаковими персонами помаранчевого моноліту, свідчать про тактичні помилки і подальше послаблення опозиційного крила.
Але є ще й суспільні кризи, які нині стають вирішальними чинниками в подальшому розвитку політичних подій: криза довіри до інститутів влади, криза довіри до партій, криза довіри до наявної виборчої системи, криза віри у здатність української “еліти” діяти в інтересах суспільства й держави. І здається, що всі учасники політичного процесу глибину й наслідки цих криз недооцінюють

Негативні наслідки несе не конфлікт, а неправильний спосіб його розв’язання

По-перше, політична стабільність, як і дестабілізація, передбачає наявність, не штучних, а об’єктивних умов. Жадана коаліцією стабільність вимагає від усіх гілок влади єдності базових принципів, спільних узгоджених дій, постійного діалогу й співпраці з опозицією. Дестабілізація суспільного життя може статися за наявності значущого для всіх верств населення конфлікту між владою і суспільством. Як бачимо, підстав для своїх категоричних стверджень опозиція і більшість не мають.

Коаліціянти невдало імітують готовність до діалогу з Президентом і опозицією, а опозиціонери нетерпляче намагаються перенести конфлікт переможених і переможців у площину інтересів начебто всієї України. Вірогідно, всім гравцям не завадило б нагадати постулат крокодилознавців: якщо не хочеш спровокувати напад, створюй всі умови, аби тварина бачила шлях для відступу.

По-друге, якщо порівняти з проголошеними цілями, позиції всіх фігурантів владної кризи мають свої ахілесові п’яти. Якби опозиція справді була налаштована на конструктивну роботу – вона мала достатньо часу, можливостей, повноважень для проведення власних розслідувань із приводу будь-яких сумнівних або протиправних дій провладної більшості та оприлюднення фактів і документів із парламентської трибуни. Не відзначилися опозиціонери і в розробці якісних, конкурентоспроможних законопроектів, спрямованих на вирішення загальнонаціональних питань. Свідомо чи ні, але вся їхня діяльність звелася до скандального піару й звинувачень, жодне з яких вони так і не спромоглися довести. Комсомольська демагогія пана Кириленка і екзальтована агресивність пані Тимошенко вже не зворушують.

Більшість, яка твердить про свою налагодженість на співпрацю, за великим рахунком, не зробила й маленького кроку, аби опоненти переконалися, що вони можуть впливати на роботу уряду й парламенту. Свою “толерантність” більшовики довели і ставленням до кадрових рішень і законотворчості Президента. А чого варта реакція на новоутворення панів Жванії і Луценка? Як відомо, налаштованість на діалог проявляється в емоційній зрілості, навіть у ситуації невизначеності, вмінні чути іншого, раціонально переконувати й викликати довіру. Як радить фахівець ведення переговорів У. Юрі, “Наприкінці виявіть щедрість. Стримайте природну спокусу зчепитися за останню крихту.” Принизлива риторика й неповага до опозиції навряд чи сприяє ефективній комунікації.

Президент і прем’єр вперто нав’язують суспільству питання, що не додають українському люду злагоди, звинувачують один одного в усіх гріхах, за якими приховують меркантильні дріб’язки. Кучмини «дітки», вони з успіхом продовжують традицію кулуарних домовленостей і непрозорих рішень. Ігрища влади, партій та окремих політиків лише помножують кількість українців, які не довіряють нікому. А отже, це люди, які розуміють безглуздість дострокових виборів, яких уже не вражають силові вправи і полум’яні акції. Це громадяни, які не вийдуть захищати коаліцію і не підуть на Київ за опозицією. І таких – майже сорок відсотків.

Якщо у вас нічого не виходить, спробуйте діяти в інший спосіб

Що ж далі? Вочевидь, окрім пані Юлії, у дострокових виборах сьогодні ніхто не зацікавлений, в тому числі й Конституційний суд. Але це не означає, що Віктор Андрійович остаточно відмовився від цього варіанту. Вся справа в парадоксі часу, який одночасно – друг і ворог для всіх суб’єктів кризи. Президенту потрібен час хоча б до початку 2008 року, доки він намагатиметься звести до купи «регіоналів» і «нашоукраїнців» і паралельно пробуватиме вибудувати впливовий проект, який гарантуватиме йому президентство й парламентську підтримку в разі дострокових виборів. Пробними кульками стануть другий етап з’їзду НСНУ і акції «Самооборони», коли буде можливість побачити, скільки й кого приведе до Києва відомий екс-міністр. Але пролонгована невизначеність позиції загрожує пану Ющенку подальшим укріпленням «регіоналів», остаточною втратою довіри суспільства й політичної ваги в очах залишків однопартійців.

Прем’єр-міністр у нас – політик запрограмований і прогнозований, але країні від того не легше. Попри всі заяви, на невербальному рівні він посилає сигнали, що його уряд не визнає за Президентом навіть спроб брати участь у житті країни, а тим більше розпускати парламент і призначати дострокові вибори. Нема сумніву, що пан Янукович помилок Леоніда Даниловича не допустить і старими перевіреними способами протидіятиме активним проявам громадянського суспільства. Його завдання вигравати час для коаліції у беззмістовних і безрезультативних перемовинах із Президентом. Однак і у Віктора Федоровича будуть небезпідставні побоювання щодо втрати ініціативи.

Схоже, коаліція розраховує, що вона протягом найближчого часу задобрить українців підвищеними зарплатами й пенсіями, зможе або знайти спільні інтереси з НУ і Президентом, або створити конституційну більшість, а в разі виборів хоча б ще більше розпорошити опозиційний табір. Одночасно коаліція страждатиме й на синдром Македонського – завоювати територію (перетягнути до себе опонентів) значно легше, ніж потім на цій території утримати владу (контролювати). Та чомусь здається, що коаліція лише зажене гаранта й опозицію в глухий кут, і тоді «пальне» Юлі може таки потрапити до президентського «двигуна» значно раніше.

А БЮТ над цим працює й працюватиме, бо синусоїда політичного процесу перебуває на останньому піку перед літнім спадом. І взагалі, зрозуміло, що з допомогою обраних методів непримиренним довго втриматися на поверхні буде важко. Тут фактор часу діє проти, і саме тому наша амазонка все частіше звертатиметься до примусової дипломатії. А якщо зважити скільки екс-СБУшників у тимошенківський свиті, можна припустити й варіант із багатоходовиком, який передбачає не тільки роботу з інформацією і її носіями, а й так звані активні заходи. Щоправда, для суспільства краще буде, якщо знання, досвід і зв’язки цих людей буде використано за прямим призначенням.

А тепер про наслідки. Стан і ставлення суспільства не дадуть змоги жодній із гілок влади досягнути бажаного результату. За правилами конфліктології, конфлікт наших політиків має вирішуватися на рівні права, а вони намагаються вирішити його на рівні інтересів і на рівні сили. Такі неандертальські підходи закладають умови поглиблення владної кризи, а не її розв’язання. Коаліція й опозиція все ще блукатимуть між патріотизмом з націоналізмом – від змов до скандалів, а Президент і Прем’єр і далі сперечатимуться – олéні чи óлені. З першим квітня! У таких клопотах і мине в Україні весна.

СТАНІСЛАВ ТРИПІЛЬСЬКИЙ

Микола Рудченко: „З усіх народів українці найдовше чекали на свій національний Великдень”

Напередодні одного з головних християнських свят в Україні – Великодня – я запросила на щиру відверту розмову про духовність і політику депутата обласної ради, у недавньому минулому – керівника Житомирської області, голову Житомирської обласної організації Народної Партії Миколу Рудченка.

– Пане Миколо, ваше дитинство припало на час, коли релігія була заборонена. Але ви родом із села, а селяни, як би там не було, намагались навіть в умовах тоталітарного режиму не зраджувати християнських традицій. Яким запам’ятався вам Великдень з дитинства, чи відзначала це свято ваша родина?

– Справді: за всіх часів, за всіх режимів селяни трепетно зберігали прадавні обряди, які супроводжують українські народні чи релігійні свята. Вважаю, що завдяки мешканцям наших сіл українська культура в умовах жорстких заборон, нищення та репресій не втратила найважливіших для нації основ народної культури – моральності, традицій, символіки, які ми сьогодні маємо змогу і повинні передати в спадок нашим дітям і онукам.

Ще з дитинства Великдень запам’ятався мені родинним святом. Це були гостинні зустрічі з родичами, вшанування померлих. Щоправда, в ті часи не було таких багатих столів, стільки різних страв і напоїв, як тепер, але смачніших пасок за ті, що в дитинстві випікала мама Марія, я не куштував. Може вони були не з такої білої муки, не було в них і стільки здоби, як тепер, але від їх урочистої присутності на столі віяло достатком, якого в той час люди не знали.

Випікання мамою великодніх хлібів, фарбування крашанок я сприймав як священнодійство. У тій селянській убогості, нестатках – це було справжнє диво! Пам’ятаю по-особливому святково прибрану хату, заквітчану рушниками, на столі у ряд, мов дзвіниці високо купольні паски, а в кошику – крашанки. Пам’ятаю й великодній ранок, коли село сколихував церковний дзвін і люди з воскресенським вогнем поверталися з храму, сповіщаючи близьким про надзвичайну подію – Воскресіння Христове! Ми, діти, сприймали все це, мов дивовижну казку про перемогу добра над злом, адже чули від дорослих про життя Ісуса, про муки, які він зазнав. Історія про Воскресіння того, над ким знущалися, кого було розіп`ято на хресті, як перемога добра над злом, вважаю, стала основою нашої віри. Ніхто більше від нас, українців, не має причин радіти Великоднем і його святкувати. Бо наш народ, чи не найдовше від усіх, переживав Голгофу і найдовше чекав на свій національний Великдень.

– Зараз ми з Вами наблизилися до теми духовності. Який, на ваш погляд, ще духовний зміст, крім перемоги добра над злом, закладено в цьому святі?

– Загальновідомо, що до Великодня люди готуються з особливою ретельністю: білять хати й хліви, наводять лад на подвір’ях, навколо обійстя, впорядковують могили родичів. Одним словом – позбуваються бруду. Перед Великоднем тиждень проходить у різній роботі, кожна родина очищує тіло й душу і все те середовище, що її оточує. Так велить споконвічний звичай. Ритуал очищення, на мій погляд, символізує й чистоту помислів, духовне відродження людини. Великодні дні спонукають усіх нас по-новому побачити й відчути себе в світі, оцінити свої вчинки, а ще – бути добрішими, милосерднішими, терплячішими, благороднішими один до одного. Принаймні, я сприймаю це свято саме так, і це своє розуміння намагаюсь передати дітям, онукам.

– Миколо Миколайовичу, відомо Великдень асоціюється ще й з аморальністю людської душі – маю на увазі переказ про те, як Іуда зрадив свого Вчителя, продавшись за 30 срібників. Не хочеться напередодні такого свята говорити про обман, продажність, зраду, але це стало невід’ємною рисою української політики. Господь прощає все, а чи пробачать люди своїх обранців за обман… Чи настане в Україні такий Великдень, коли й політики очистять свої душі?

– Українці – добра нація і терпляча. Думаю, наші люди готові простити все, інакше, багатьох персон, які повторно приходять до парламенту, до влади на місцевих рівнях, ми б не побачили. Люди дають їм другий, третій шанс.. На жаль, їхню доброту політики часто використовують для задоволення власних інтересів та амбіцій. Саме політики задають тон, як жити й розвиватись суспільству, нарікають себе елітою. Думаю, невдовзі у нашій державі настане час, коли парламентарі, посадовці зрозуміють, що шанс, який люди їм дають, – останній. Зрозуміють, що настала пора перебороти в собі байдужість до людської біди, до життя тих, хто ледве зводить кінці з кінцями. Усвідомлять, що коли буде злагода в суспільстві, то будуть успіхи в економіці, в соціальній сфері, Україна стане на шлях розвитку і стабільності. Саме такою є позиція нашого партійного лідера Володимира Литвина, адже з часів минулих президентських виборів люди назвали його миротворцем за ті дії на посаді спікера парламенту, завдяки яким не відбулось кровопролиття, по – суті, він не допустив громадянської війни.

– Упродовж розмови про обман, гріховність, перед ким, на ваш погляд, найбільше согрішила українська влада?

– Боляче про це говорити, але найбільше постраждало село. Це звичайно тема окремої розмови, яка мені постійно болить, бо більшу частину свого життя я присвятив селу. Серце крається від того, як з року в рік доведені до зубожіння вимирають українські села. Сумна доля випала таким важливим галузям на селі, як освіта, охорона здоров’я, культура. Народна Партія завжди послідовно й активно на всіх рівнях відстоювала інтереси селян. Це питання без сумніву відноситься до найважливіших питань сучасного і майбутнього нашої держави. Адже саме від результатів селянської праці значною мірою залежить здоров’я, добробут і процвітання України.

За офіційною статистикою понад мільйон українських селян вимушені шукати роботу за межами України, втрачаючи професійні надбання, розхитуючи сімейні устої, залишаючи напризволяще дітей та престарілих батьків.

Щорічно з карти України зникає близько 50 сільських населених пунктів. При збереженні таких тенденцій „реформування” села в недалекому майбутньому не буде чого реформувати.

Йдучи на парламентські вибори, Народна Партія планувала в разі перемоги з перевиконання обласного та місцевих бюджетів 30% коштів виділяти на потреби аграріїв. Володимир Литвин та фракція Народної Партії у Верховній Раді заявляли, що недостатньо проголосити рік села, та й забути про це. Доки не пізно, слід проводити реальну роботу по відродженню аграрного сектора економіки. І не просто проголосити, а спланувати і втілити в життя п’ятирічку села. Щорічно 10 % коштів держбюджету і місцевих бюджетів виділяти аграріям адресно, а не через молокозаводи, м’ясокомбінати, програми і кредити.

Народною Партією розроблено Національну стратегію розвитку сільського господарства України до 2015 року: „Село для кожного, кожен для села”. Та, на жаль, через те, що народники не представлені в парламенті нинішнього скликання, її нікому втілювати в життя.
Однак, партія висловлює своє глибоке занепокоєння з приводу поглиблення руйнівних процесів на селі.

Сьогодні депутати-народники місцевих рад – а їх на Житомирщині близько 2 тисяч – та реальна сила, посередництвом якої ми активно впливаємо на ситуацію в районах, прагнемо змінювати її на краще, в тому числі й стосовно призупинення руйнівних процесів на селі.

– Розумію, що зачепила за живе, але не хочеться завершувати розмову на такій мінорній ноті. З якими словами ви б хотіли звернутись до українців, земляків напередодні Великодня?

– Кажуть у народі, що на Великдень перший раз закує зозуля. То ж нехай вона накує всім українцям здоров’я на багато років. Нехай ця радісна подія – Великдень – утверджує наші переконання про те, що достойні терпіння нагороджуються перемогою, а чесне життя увінчується славою. Святе Письмо переконує, що будь-яка добра справа, зроблена однією людиною на користь іншої, є гідною в очах Господніх і з часом обов’язково воздасться їй сторицею. Пам’ятаймо про це повсякчас і повсюди!

Пасхальні дні – це й час віддати шану всім тим, кого немає серед живих, хто поринув у вічність. Згадаймо їх молитвою та добрим словом. Зі святом вас, дорогі українці! Від усього серця бажаю вам благодаті, добробуту, радісного настрою, миру, злагоди та душевної величі. Нехай цей Великий День дарує всім вам щастя, здоров’я, любов та непохитну віру в кращий завтрашній день!

АЛЛА ШЕВЧУК

ШАНУЙМО ЖІНКУ

Традиційно вже кілька років поспіль у березні фундація „Олеся” влаштовує свято для жінок ветеранів Великої Вітчизняної Війни та ветеранів праці. Цього року організаторами благодійного заходу „Шануймо жінку” в Печерському районі міста Києва також виступали Київська міська організація Народної партії та Всеукраїнське громадське об’єднання „Народниці”.

Засновниця об’єднання „Народниці” Тетяна Кремешна наголошує, що спеціально не влаштовували свято для жіноцтва 8 березня, адже цей день і так святкують. „Влаштувавши цей захід наприкінці березня ми намагалися створити ще одне свято для наших прекрасних жінок, говорить Тетяна Ігорівна. – Прагнули щоб вони не почували себе одинокими, а зустрілися, поспілкувалися у теплій атмосфері”.

І справді свято вдалося. Хоча запрошені на благодійний захід жінки вже наперед знали, що не змарнують даремно час, а отримають від дійства масу позитивних вражень. Не вперше відвідуючи заходи організовані Тетяною Кремешною, вони запевняють, що все, за що береться Тетяна Ігорівна їй вдається. „Кожного разу у нас свята відбувається по різному, – говорить ветеран Великої Вітчизняної Війни, а сьогодні – активістка ветеранського руху Нінель Яківна Тихонова. – Цього разу ми влаштували справжній банкет. Кожна з запрошених приготувала свої найулюбленіші страви і ми провели конкурс на кращі кулінарний та кондитерський виріб”.

Нінель Яківна частувала своїх „бойових товаришок” та запрошених фаршированими яйцями власного приготування, а разом з тим ділилася радістю – надісланим поздоровленням з 80-річчям від адмірала Балтійського флоту. Про її службу на морському флоті відомо всім, її близькі подруги навіть жартівливо називають її „морячкою” або ж „адміралом ІІ статі”. „Знаю, що такого звання на флоті не існує, але мені приємно, коли мене так величають”, – каже Нінель Тихонова.

Про знаменитість „морячки” з Печерська розповідає й Тетяна Кремешна: „Перебуваючи в Парижі випадково побачила у французькому журналі знайоме обличчя, придивилася і впізнала нашу Нінель Яківну під час святкування Дня Перемоги. Так що про наших жінок знають і у Франції...”

Крім того про заслужених жінок Печерського району знає й пам’ятає фундація „Олеся” та громадське об’єднання „Народниці” від яких було вручено сердечні подяки Ганні Гірницькій, Ніні Гороховій та Майї Царенковій. Усіх присутніх організатори свята нагородили пам’ятними подарунками, а переможниці кулінарного конкурсу отримали цінні нагороди та грамоти.

Визначали наймайстерніших куховарок справжні знавці кулінарної справи – чоловіки. До душі журі припали вареники з вишнями, фаршировані яйця та фарширована риба. Тамара Йосипівна Цибулько, майстриня, фарширувала рибу, а от рецепт приготування не розголошує. Лишень каже, що для страви потрібно півтора кілограмового коропа і п’ять годин часу. „Такої риби як готую я, ви ніде не їли, – запевняє жінка. – Вчила цій справі мою сусідку, та скільки вона не фарширувала смак риби не такий.”

На запитання де здобула рецепт і як навчилася робити цю страву Тамара Йосипівна розповідає, що перейняла секрет приготування ще молодою у одного свого співробітника. Після повернення з Німеччини, куди була вивезена у 13-річному віці, Тамару Йосипівну ніде не хотіли брати на роботу. Але дівчина була необхідна робота, адже мала утримувати старшого брата, який з війни повернувся сліпим. У 1947 році її все таки взяли працювати на місце учня чоловічого перукаря у одній із перукарень. Там з нею працював чоловік, який і навчив її фарширувати рибу. Згодом вчитель зізнався, що його учениця перевершила його у кулінарних справах. Сьогодні Тамара Йосипівна зізнається, що залюбки б зафарширувала коропа для Володимира Литвина і вона більш ніж впевнена, що такої смачної риби, яку готує вона, він не куштував.

Проте усі страви зі святкового столу були по-своєму смачними, і по-різному цікавими, неповторними та вартими уваги історії життя кожної з жінок, які побували на благодійному заході. Але свята закінчуються і ми повертаємо до буденного життя з його проблемами та турботами і згадуємо про невеликі пенсії, які отримують українські пенсіонери. „У мене 48 років трудового стажу і пенсія 400 гривень...” – каже наостанок вечора одна із запрошених жінок.

                                                                                                                                                                                                                 ЛЮДМИЛА ОГОРОДНІК