Ще ніколи українського прем’єра не обирали з такою мінімальною перевагою – у 226 голосів. Тим не менше, ручний поіменний спосіб голосування дозволив виборцям побачити в обличчя нібито своїх обранців, які пройшли у Раду за партійними списками більшості.

У вівторок проголосували за призначення на посаду нового українського прем’єра лідера БЮТ Юлії Тимошенко. Юлія Володимирівна вже обіймала у 2005 році крісло керівника виконавчої влади, однак нині спостерігається вочевидь разючий контраст з попереднім тріумфальним сходженням на владний п’єдестал: на хвилі помаранчевої ейфорії взимку 2005-го за неї віддали голоси 373 депутати, навіть з ворожого політичного табору. Нині мінімальне результативне голосування у 226 голосів мимоволі примушує згадати ті 228 голосів, які були свого часу віддані за відставку Віктора Медведчука з посади віце-спікера.

Поряд з кандидатурами старого й нового прем’єра Януковича й Тимошенко, яким довелося вдвічі заходити в одну й ту саму прем’єрську річку, головним ньюсмейкером того дня був, безумовно, депутат з фракції Блоку Литвина Микола Шершун, який як голова лічильної комісії здійснював контроль за чистотою голосування, що вперше у парламентській практиці здійснювалося в поіменному режимі - шляхом підняття рук та підтвердженням свого рішення ще й у мікрофон перед телевізійною камерою. Щось подібне пригадується хіба що з кінострічки «Шосте липня», за п’єсою Михайла Шатрова, коли більшовицько-есерівська Рада у 1918 р. поіменно висловлювалася проти Брестського миру з німцями. І якщо приблизно п’яту частину депутатського корпусу від більшості виборці добре знають завдяки їхній постійній присутності на телевізійному екрані, з рештою, власне, і вдалося познайомитися завдяки застосуванню такою незвичної процедури голосування. Користь від цього очевидна ще й тому, що нині, за умов проведення виборів на пропорційній основі, потенційному кандидату в депутати достатньо внести відповідний фінансовий внесок у партійну касу чи чимось сподобатися лідеру партії, тоді як за мажоритарної системи виборів йому потрібно заручитися підтримкою виборців і протягом усієї каденції відстоювати інтереси виборців у парламенті. Тож цілком зрозумілі й деякі помилки, які члени лічильної комісії робили у наголосі окремих прізвищ й по батькові депутатів, що їх важко з першого разу й вимовити, відомих лише у специфічному вузькому колі індустріальних лобістів… Однак багатьох, звичайно, цікавила позиція непалких прихильників Юлії Володимирівни у стані Народної України, які свого часу побили глечики у взаємних звинуваченнях у корупції під час скандальної відставки Тимошенко з прем’єрської посади у вересні 2005-го року. Та й у промові самої кандидатки пролунали слова про ті аргументи, що її політичні опоненти з Партії регіонів застосовували між двома голосуваннями за її кандидатуру в обробці потенційних союзників. Окрім особливої позиції Івана Плюща, який єдиний з фракції НУ-НС не поставив свого підпису під коаліційною угодою і який під час голосування утримався, ситуацію ускладнювала й відсутність депутата від Народної самооборони - головного редактора «Сільських вістей» Івана Сподаренка, якому лікарі заборонили залишати медичну палату, де він проходить реабілітацію після перенесеного інсульту. Мабуть, попереднє відвідування Ради не минулося для хворого даремно. І все ж таки хвилювання Юлії Володимирівни виявилися зайвими. Цілком можливо, що інформація про специфічну обробку депутатів була навмисною «дезою», яку опоненти запустили, аби дещо зіпсувати свято переможцям, примушуючи їх зайвий раз понервувати. Зрештою, мінімально необхідні для результативного голосування 226 депутатів від коаліції підтримали подання президента про призначення Юлії Володимирівни на посаду прем’єра. Після деяких формальностей від лічильної комісії та з боку спікера Арсенія Яценюка винуватиці події вручили переможні троянди (цікаво, що сталося з тими квітами, які соратники приготували для неї під час попереднього голосування, коли все звернули на втручання анонімних хакерів у несертифіковану системи Рада?).

А наступним пунктом порядку денного була відставки старого складу Кабміну. Тобто на короткий термін у нашій державі були чинними аж два Прем’єри - Тимошенко і Янукович. У своїй промові Віктор Янукович застеріг своїх наступників від їхніх же помилок. Мовляв, ми пам’ятаємо той період, коли «країна переживала реприватизацію, корупцію, втрату інвестиційної привабливості, кумівство та інтриги»… Втім, якщо вірити словам уже екс-прем’єра, Партія регіонів переходить в опозицію, однією з функцій якої за визначенням є контроль над діями влади. І коли у другій половині дня вже в апробований спосіб голосування руками затверджували персональний склад міністрів нового Уряду (тут навіть Іван Степанович додав свій 227-й голос за Кабмін), слова про кумівство пригадалися. І хоч список міністрів Уряду мало чим відрізняється від того, що просочився у пресу ще два тижні тому, відчувається певне його корегування, причому не стільки на ствердження принципу професіоналізму, скільки партійних квот. Ну добре, співвласника автогіганта Таріела Васадзе на посаді міністра транспорту й зв’язку БЮТівці замінили на ідейного Йосипа Вінського (цікаво, як довго йому доведеться розгрібати завали від діяльності його попередника й колишнього однопартійця по СПУ Миколи Рудьковського?), утримався у міністерському кріслі (до речі, єдиний з минулого складу Уряду Януковича) міністр аграрної політики Юрій Мельник. Однак стали міністрами й родичі двох депутатів – від Нашої України – Святослава Вакарчука і Руслана Князевича: Іван Вакарчук, ректор мого Альма-матер – Львівського національного університету, став новим міністром освіти й науки (попередньо на цій посаді значився аполітичний Василь Кремень), а Василь Князевич – міністром охорони здоров’я. Звичайно, у колі професіоналів вони користуються повагою, а ось чи стали б міністрами без відповідної партійно-депутатської підтримки – ще питання.

 У кулуарах парламенту тим часом телевізійні камери, особливо російських телеканалів (НТВ, РТР й RTVI), влаштували справжнє полювання на лідера народників, Голову Верховної Ради четвертого скликання Володимира Литвина, який у цих коротеньких інтерв’ю ще раз наголошував на незалежній позиції очолюваної ним фракції, яка під час майбутніх голосувань буде орієнтуватися виключно на ті зобов’язання, які народники у союзі з трудовиками дали своїм виборцям. Саму процедуру ручного голосування Володимир Михайлович назвав цілком легітимною, але практика її застосування, на його думку, – швидше свідчить про атмосферу недовіри, яка панує у стані коаліції. Попереду ж ще не одне голосування, і важко буде результативно голосувати з такою хиткою перевагою в один-два голоси. А на питання від «Народної» щодо загальної справи всіх депутатів, незалежно від їхньої партійної приналежності, – перспективи прийняття бюджету наступного року ще до його настання, – Володимир Литвин висловив сумнів, що це відбудеться до дзвона новорічних фужерів. Однак на дошці оголошень Верховної Ради вже міститься інформація про те, що депутатський клуб «Парламент» запрошує народних обранців та членів їхніх родин взяти участь у передноворічній сімейній вечірці. Серед іншого у програмі передбачені танці, розваги й вікторини…

Лесь Іванів

ЗА ВСІХ ЧАСІВ І ЗА ВСІХ ОБСТАВИН НАШІ ПРЕДКИ БУЛИ ГЕРОЯМИ

Виставка «Військова слава України», яка частково представлена в Музеї історичної та культурної спадщини охоплює чотири століття і 40 тисяч предметів військової слави, багато з яких взагалі не відомі офіційній науці. Навіть у звичайної людини, яка не захоплюється історією та військовою справою, від унікальності, цінності та значимості виставлених тут експонатів захоплює подих, а що вже говорити про науковців, істориків, колекціонерів! Долучитися до історичних цінностей, які насправді безцінні, можна завдячуючи  київському колекціонеру Олексію Шереметьєву, який володіє найбільшим в Україні приватним зібранням предметів мілітарики та речей воєнного побуту.

Історія, яка належить українцям

Виставка «Військова слава України» відновлює одну з несправедливо забутих сторінок історії України — участь українців у загальноєвропейських військових конфліктах XVІІІ — початку ХХ століття і відображає історію воєнних подій, які відбувалися на території України від кінця Кримської (Східної) війни до подій більшовицького перевороту та громадянської війни 1917-1920 рр. Така експозиція розгорнута в Україні вперше. Навіть Президент Віктор Ющенко знайшов час для відвідин експозиції, зазначивши при цьому, що кожна людина, яка робить такі колекції, робить колосальну справу для України.

Існує твердження, що історія людства – це історія воєн. І хоча досвід військової боротьби загалом є негативним, війни часто круто змінюють хід історії. На ратному полі формується характер народу, гартується його дух. Олексій Шереметьєв,  організатор віиставки "Військова слава України", власник найбільшої  в Україні  приватної  колекції  предметів  мілітарики  та речей  воєнного  побуту , член  Народної  Партії

Організатор виставки і колекціонер Олексій Шереметьєв, який представив речі з приватної колекції родини Шереметьєвих для огляду всім бажаючими, наголошує, що головна мета експозиції - показати, що війни, які відбувалися на території України протягом цього періоду, мають право бути сторінкою власне української історії, оскільки позначалися на долі цілого народу. Адже майже третину армії та флоту Російської імперії становили українці, а вихідці з України були здавна бажаними кандидатами на заміщення офіцерських і генеральських посад в армії Московського царства та Російської імперії. Проте наша країна упродовж багатьох років була частиною двох імперій і у вивченні історії цей величезний період життя України практично випав із поля зору нинішніх поколінь. Саме це й турбує Олексія Шереметьєва, і на його переконання молоді люди повинні цікавитися історією та знати національних героїв. Власне з цією метою й організована виставка – відкрити для молоді сторінки історії, які тривалий час замовчувалися або ж спотворювалися. “Радянська влада старанно знищувала дореволюційну військову історію, а також будь-які спогади про події українського визвольного руху, – розповідає Олексій Шереметьєв. – Лише за зберігання цих речей і світлин можна було наразитися на серйозні неприємності. Тому три чверті колекції зібрані за кордоном”.

Серветка Петлюри і мундир Кайзера

Перша річ в колекції - гудзик від солдатського мундиру часів Кримської війни, хоча ніхто тоді й не сподівався, що це захоплення переросте в колекціонування. Той ґудзик, який батько Олексія, відомий київський художник Євген Шереметьєв подарував синові, дав поштовх, натхнення, витримку, сили для подальшого зібрання речей воєнного побуту. Зрозуміло, що першою частиною колекції була тема саме Кримської війни. Олексій та його старший брат Ігор завели листування з іншими колекціонерами, обмінювалися з ними знахідками, відвідували місця бойових дій, працювали у фондах багатьох музеїв. Згодом, вже з солідним доробком, вступили в Британське товариство дослідників Кримської війни, почали співпрацювати з Музеєм армії у Лондоні та Будинком інвалідів у Парижі, де цій темі присвячені окремі виставкові зали.

За багато років колекціонування тематика братів Шереметьєвих значно розширилася і сьогодні вона охоплює історичний період від початку створення регулярної російської армії часів Петра І до наших днів. «Інколи здається, що речі самі знаходять мені завдяки дивовижним, неймовірним збігам обставин, - розповідає Олексій Євгенович. – Мабуть, Господь допомагає нам з братом тому, що ці унікальні, рідкісні знахідки я збираю вже не для себе, а для того, щоб відновити цілісну історичну картину».

Отож, вивчати хід історії, дізнаватися про маловідомі історичні події, формувати свою думку можна не лише завдяки підручникам з історії. Унікальні за своєю оригінальністю й неповторністю речі експозиції «Військова слава України» неабияк можуть захопити молодих людей й відродити їх зацікавленість до історії, а тим більше можуть посісти важливе й вагоме місце у виховному процесі молоді. Важливо й те, що, як стверджує власник колекції, на виставці не дається оцінка подіям, просто констатуються факти, а висновки кожен робить сам.

Чи не найунікальнішим експонатом виставки є серветка, де рукою Петлюри написано бойовий наказ. Її Олексій знайшов аж в Канаді, де доживав свої останні дні полковник Пиварчук, якому й було віддано цей наказ. Або ж, ескізи уніформи армії УНР, виконані сотником цієї армії, художником Миколою Битинським, який помер в еміграції. Колекціонер розшукував повне зібрання по всьому світу 16 років. Захоплює своєю масштабністю фото-полотно 15-го уланського Татарського полку, зробленого 1913 року, де сфотографовано близько 860 вояків. Об’єктом заздрості для колекціонерів є також мундир підполковника драгунського Охтирського полку 1882 року та мундир Німецького Кайзера Вільгельма ІІ. Окремо презентовані експонати, присвячені полкам російської імператорської армії, в яких служили переважно українці за походженням. Це оригінальні предмети обмундирування, деталі амуніції, зброя, документи, фотографії, карти битв, полкові знаки та особисті речі. Інша експозиція дає уявлення про події революції та громадянської війни 1917-1920 рр. в українському вимірі. На виставці також представлено 500 печаток військових полків різного часу, а також один з дев’яти Орденів Святого Миколая Чудотворця.

Однак правдиво стверджує народна мудрість, що краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Й можливо, в цій статті не згадано тієї речі, яка може зацікавити саме вас. Але вона обов’язково там є, бо складається враження, що на виставці «Військова слава України» зібрано все, що тільки змогло зберегтися до наших часів. Це при тому, що в приміщенні Музею історичної та культурної спадщини виставлено лише десята частина від історичних «скарбів» родини Шереметьєвих. Для повного експонування колекції потрібно значно більше місця, але в Києві, як відомо, отримати місце для музею із розряду нездійсненних завдань. Тому й мусить тіснитися найбільше в Україні зібрання предметів мілітарики та речей воєнного побуту в стінах маленького музею. Експозиція «Військова слава України» в цьому приміщенні працюватиме протягом трьох років. Але в планах колекціонера – створення міського музею військової слави. Адже на думку Олексія Шереметьєва, історія не може мати одного власника, вона належить всім.

Залишається лише дати можливість всім бажаючим побачити військову славу і велич України, доторкнутися до частинки нашої історії. А це під силу лише місцевій владі.

Людмила Лебідь
«Народна» №50 (123) від 22 грудня 2007 р.