Чи дозволить влада знати українцям, ЩО вони їдять?

У наші дні невпинного розвитку біотехнології та генетичної інженерії важко стояти осторонь чи уникнути цих процесів. Потрібно це нам чи ні, корисно чи шкідливо, необхідно чи небезпечно – вже немає значення, адже продукти харчування із генетично модифікованих компонентів уже давно лежать на полицях наших магазинів. Щоправда, засилля такої продукції спостерігається не лише в Україні, але різниця в тому, що в усіх інших країнах генетично модифіковані продукти маркують. При цьому люди, купуючи собі харчі, знають, що на обід чи на вечерю вони споживатимуть їжу із ГМО. В усіх країнах споживачі мають право вибору, українцям же це право урядовці поки не надають.

Боротьба на генетичному рівні

Законів, які стосуються ГМО, в українському законодавстві не бракує, однак актуальною потребою було прийняття Закону про біобезпеку, який був ухвалений у травні. Верховна Рада тоді прийняла низку законів, в яких повністю враховуються усі вимоги Світової організації торгівлі до України. У перелік прийнятих законів увійшов і Закон України "Про державну систему біобезпеки при створенні, випробуванні, транспортуванні та використанні генетично модифікованих організмів". Процес нібито узаконено, але переглянувши цей документ, виникає відчуття, що право "знати, що вживати" в українців все-таки відібрали. Адже у цьому Законі взагалі не згадується про можливі ризики від використання генетично модифікованої продукції (ГМ-продукції). Більше того, з нового закону дивним чином зникли всі згадки про найголовніше – необхідність маркування цієї продукції. Та згідно із статтею 50 Конституції України, "людина має право знати, що вона споживає".

Генетично модифікований організм (ГМО) – це організм, який має в собі нову, неприродну комбінацію генетичного матеріалу, переміщеного завдяки генній інженерії

Над постановою "Питання обігу харчових продуктів, що містять генетично модифіковані організми та/або мікроорганізми» Кабінету Міністрів працювалося непросто. У процесі прийняття постанови ввесь час виникали перешкоди. Зокрема, Міністерство охорони здоров’я тривалий час не візувало проект. Як не дивно, та міністр охорони здоров’я Юрій Гайдаєв зайняв позицію – проти маркування генетично модифікованих продуктів, формально пояснюючи заперечення, що, мовляв, Україну не приймуть до Світової організації торгівлі. Дивне переживання міністра, який насамперед має піклуватися й перейматися захистом здоров`я українців, а не вступу України до СОТ. Та все-таки постанову Кабміну щодо продуктів з ГМО 1 серпня було прийнято. Згідно з ухвалою, ввезення і реалізація харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми і/або мікроорганізми в кількості більше 0,9%, здійснюються за наявності відповідної позначки з вказівкою якісного складу таких продуктів. Хоча документ і не ідеальний та далекий від досконалості, але принаймні захищає здоров’я українських дітей, бо забороняє використовувати генетично модифіковані організми в продуктах дитячого харчування, а також вимагає з 1 листопада 2007 року обов’язково маркувати продукти зі вмістом ГМО. На виконання постанови державні органи мали б розробити цілу низку нормативних документів, але цього не було зроблено. Зокрема, немає державної реєстрації ГМО, так само як і порядку маркування харчових продуктів і сільськогосподарської сировини, ввезення та транзиту ГМО, положення про ліцензування лабораторій, котрі мають визначати вміст ГМО. Але, мабуть, вказівок щодо розробки потрібних документів ніхто нікому й не давав, тому що 22 жовтня на засіданні урядового комітету вже було запропоновано скасувати постанову від 1 серпня. Отож для чиновників це скасування було очікуваним. Проте на великий подив, уряд залишив без змін рішення по введенню з 1 листопада маркування продуктів харчування із генетично модифікованих компонентів.

Варто зазначити, що «залишив без змін» не обіцяє повного виконання. Крім того, Кабінет Міністрів ухвалить остаточне рішення про порядок обігу продуктів харчування із змістом генетично модифікованих компонентів після розгляду результатів засідання Робочої групи зі вступу України до СОТ.

Нелегальні трансгени в Україні

Науковці України, які мають уявлення про генну інженерію й наслідки вживання генетично модифікованих продуктів харчування розділилися у своїх поглядах щодо ГМО.  Проти маркування ГМ-продуктів виступають ті, хто пов’язаний з виробниками ГМО і хто отримує гранти від зарубіжних корпорацій. Інші обстоюють іншу позицію – вони не проти ГМО та генетичної інженерії, але за довготривалі дослідження, суворий контроль, бо розуміють, що йдеться про біологічну безпеку. Питання відміни постанови Кабінету Міністрів щодо маркування продуктів з ГМО тимчасово знято, однак протидія є.

За словами члена Загальнонаціональної асоціації генетичної безпеки, доцента кафедри біохімії та екології харчових виробництв Національного університету харчових технологій Олексія Ситніка, сама кабмінівська постанова небездоганна і має багато розмитості та невизначеності. «Цей документ припускає імовірність обходу деяких важливих пунктів, зокрема, це стосується генетично модифікованих мікроорганізмів (ГММ) – вони коротко згадуються, але конкретизації щодо них немає, – уточнює науковець. – У постанові не передбачено маркування ГММ, зокрема в кисломолочних продуктах. Зараз більше говорять про ГМ-рослини. Там теж є свої ризики – токсичність, алергенність окремих ліній ГМ-рослин».

Крім того, Олексій Ситнік наголошує, що в самому українському законі про контроль за ГМО немає жодного слова про маркування. На думку вченого, це є результат того величезного опору, який нормативний документ зустрів з боку лобістів трансгенного хаосу на території України.

Мутагенний ефект

Сьогодні ніхто не може з впевненістю сказати, що штучно змінені організми є безпечними для людини та навколишнього середовища. Крім того, в наукових колах є дані, які певним чином свідчать про шкідливість ГМ-продукції. "ГМО з`явилися ще наприкінці 80-х років минулого століття, і відтоді перед вченими постають непрості питання, пов`язані з прогнозуванням можливих, нині недостатньо досліджених, наслідків поширення ГМО та безконтрольного вживання ГМ-продуктів", – коментує дану проблему перший заступник голови Всеукраїнської екологічної ліги Тетяна Тимочко.

Представники біотехнологічної компанії Monsanto, яка займається  просуванням трансгенної продукції в Україні, стверджують, що нині немає доведених фактів шкідливого впливу ГМ-рослин на організм людини. Водночас завідуючий лабораторією "Укрметртестстандарту" Руслан Голубець говорить, що наслідки впливу генних мутацій на організм людини ще далеко не вивчені. Тому, на його думку, в умовах невизначеності українцям слід залишити право знати, які продукти вони купують. За словами ж доктора біологічних наук Катерини Картавої, медики не знають, які хвороби можуть здолати людину після вживання продуктів генної інженерії.

Незважаючи на відсутність дослідження ГМО та наслідків вживання цієї продукції наразі в

Відповідно до спеціальних правил щодо "нових видів їжі" в країнах ЄС, якщо в продукті міститься більше 0,9% генетично модифікованих інгредієнтів, він повинен бути позначений

Україні діє всього три лабораторії з ідентифікації ГМО. А от в ЄС існує спеціальна програма під назвою "Від поля до столу", яка допомагає відслідковувати розповсюдження ГМ-продукції. Адже Європейський Союз дуже обережно підходить до таких ще невивчених інновацій, як ГМО і будь-яка продукція, яка має в собі 0,9 або більше процентів ГМО в обов'язковому порядку підлягає маркуванню. Більше того, виробники зобов'язані в цих країнах зазначати точний відсоток вмісту ГМО у своїй продукції. Проте є країни, де активно культивуються і використовуються ГМ-культури, зокрема в Китаї, Індії, Японії, країнах Латинської Америки, і особливо – у США. Та цьому є пояснення – в Сполучених Штатах знаходяться основні «трансгенні» компанії, яким потрібно швидко повернути кошти витрачені на дослідження цих технологій. Китай та Індія страждають від перенаселення і знаходяться під постійною загрозою голоду, тому особливо не проти споживання ГМО. Японія має надзвичайно мало посівних площ, а країни Латинської Америки є "полігоном" для США. Отож ці країни погоджуються на засилля генетично модифікованих продуктів від безвиході, а Україна ж поки ще не потребує, того щоб українців годували різним непотребом з усього світу. І в той час, коли урядовці виправдовують свої, не зовсім вдалі рішення, боязню втратити таке дорогоцінне членство в СОТ, а головний лікар країни виконує чиїсь накази плюючи на здоров’я нації, Держспоживстандарт України наполягає на обов'язковому маркуванні хоча б продуктів дитячого харчування, щоб нашим дітям не довелося «пожинати плодів» чиєїсь байдужості й безвідповідальності. «Трансгенні» закони неабияк лякають й українських сільгоспвиробників, які можуть назавжди втратити ринок Європи. Та це вже тема з розряду економічних ризиків та бізнесової небезпеки. А звичайних людей турбує, що вони їстимуть – натуральну чи трансгенну продукцію? А наостанок нагадаємо, що у всіх країнах Євросоюзу маркування генетично-модифікованої їжі є обов'язковою нормою.

Факти:

– Для виробництва харчової добавки триптофан у США в кінці 80-х рр. було створено ГМ-бактерію. Проте з невідомих причин разом із звичайним триптофаном вона почала виробляти етилен-біс-триптофан. Ця сполука стала причиною тяжких захворювань (м'язові болі, спазми дихальних шляхів) та навіть смерті людей.

– За даними досліджень, проведених в Університеті Урбіно (Італія) у 2002 р., у мишей, яким згодовувалася ГМ-соя, спостерігалися зміни в печінці і порушення її функцій.

– Згідно з даними звіту Інституту харчування РАМН 1998 р., у щурів, що отримували трансгенну картоплю компанії "Монсанто", і через місяць, і через шість місяців експерименту спостерігалося статистичне достовірне зниження маси тіла, анемія і дистрофічні зміни клітин печінки.

ЛЮДМИЛА ЛЕБІДЬ

 ЯК ШВИДКО РЕКРУТІВ ЗАМІНЯТЬ ПРОФЕСІОНАЛИ?

Виявляється, перейти на контрактний принцип формування збройних сил значно складніше, ніж замінити онучі шкарпетками

Армійську тематику на всі лади використовували під час останньої позачергової виборчої парламентської кампанії. Особливо багато списів зламали в питанні прискореного переходу українського війська на професійні рейки. Причому, дехто в ході дискусій забував істину, що перед тим, як визначитись із способом формування війська, слід не тільки затвердити оборонну доктрину держави та стратегію її національної безпеки, а й прийняти в парламенті відповідний закон про основи власної внутрішньої та зовнішньої політики по відношенню до чого все решта – лише інструментарій реалізації відповідної політики. А цього тижня військовослужбовці Збройних сил України відсвяткували своє професійне свято.

Перед тим як докладно розглянути досвід різних способів набору юнаків до війська та перспективи повного запровадження контрактного принципу його формування, пунктирно окреслимо еволюцію нашої армії.

Російська Федерація, як відомо, стала не тільки правонаступником СРСР у частині виконання радянських договорів і зобов’язань перед міжнародною спільнотою, а й спадкоємцем ядерного потенціалу Збройних сил СРСР. Теоретично Україна мала міжнародне право залишити собі розташовану на її території тактичну ядерну зброю, але відштовхуючись від оголошених у Декларації про Державний суверенітет нейтральний та позаядерний статус та розраховуючи на розуміння на міжнародній арені, Україна в односторонньому порядку відмовилася від неї та приєдналася до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Багато експертів нині висловлюють думку щодо недостатньо широкого спектру компенсаційних вимог, сформульованих українською стороною напередодні підписання відповідного Будапештського меморандуму з країнами-гарантами міжнародної безпеки нашої країни. Втім, навіть потенціал звичних озброєнь, який перейшов нам у спадок від СРСР, був для молодої країни занадто важким тягарем, до того ж непотрібним у світлі нових геополітичних реалій. Щоправда, більшість офіцерів і прапорщиків, сержантів, солдат і матросів молодого українського війська ці геополітичні чинники цікавили менше. Значно ближчими для кожного були питання соціального захисту, фізичного й морально-психологічного аспекту ратної праці.

До того ж повністю не вдалося викорінити у війську таке ганебне явище, як дідівщину, а разом з нею й чисельні випадки самогубств чи дезертирства. Колишній поділ на кавказьке чи середньоазіатське земляцтво у Радянській Армії де-не-де у Збройних силах України змінився розшаруванням на групи за регіональною ознакою. Звичайно, багато хто із солдат дійсної військової служби несуть свою бойову вахту поблизу власної домівки і замість оспіваного колись в армійському фольклорі “дембельського” потягу, можуть повертатися в обійми коханої на маршрутці. Щоправда, численні мікровідпустки й звільнення солдат, як розповідали їхні батьки, нині спираються на колись немислиму через сувору субординацію між солдатом й офіцером практику задобрення останніх епізодичними, а де-не-де й регулярними могоричами й підношеннями.

Опинилися у накладі офіцери зі стажем, які з надією на розв’язання житлових проблем на батьківщині, з набуттям нею незалежності, поверталися до України з інших точок безкрайнього Радянського Союзу. Ще й досі не з усіма військовим пенсіонерами розрахувалися за передбачені чинним законом надбавки та компенсаційні виплати 90-х років. Причому, що парадоксально – виплата потрібна багатьом, але домогтися її через суд можна лише індивідуальним чином. Здавалося, у процесі оптимізації чисельності війська та суттєвого скорочення реєстру військових об’єктів та майна на кошти від їхньої потенційної реалізації та земельних аукціонів від продажу армійських приміщень та нерухомості із земельними ділянками, можна було б не тільки повністю вирішити всі соціальні питання військовослужбовців та членів їхніх сімей, а й зробити міцний резерв у державному бюджеті для покращення рівня бойової підготовки.

Можливо, Скнилівської трагедії і не було б, якби для військових пілотів держава виділяла необхідну (за нормативами) кількість авіаційного палива? Як зізнався у розмові з нами Вілен Мартиросян, генерал-лейтенант, колишній голова Координаційної ради при Президентові України з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей, лідер ПП „Вітчизна", спроба офіцерської громади поставити під громадський контроль процес розкрадання військового майна й подальшого використання армійських земель і будинків призвела лише до директивної ліквідації відповідного координаційного комітету. Звичайно, армія – відбиток нашого суспільства, якщо не все гаразд у нашому загальному будинку, то чи може бути все на висоті у його військовому відсіку? Причому, якщо престиж військової служби загалом знизився, престиж дійсної служби став ще меншим. Зараз армія комплектується за рахунок найбідніших верств населення, насамперед – селян, які, з одного боку не в змозі «відмазати» сина від війська, а з іншого за патріархальною традицією вважають, що подібна школа життя допоможе їхньому нащадку після служби вирватися із лабет злиднів, хоча б поступити у школу міліції. Отже, фактично нині армія перетворилася на рекрутську, якою вона була за царя Гороха.

Відомі авторитети з числа філософів, письменників і вчених залишили чимало поглядів на спосіб комплектування національних військових формувань. Так, Жан-Жак Руссо люто протестував проти професійної армії, вважаючи, що це право і привілей кожного громадянина – брати участь у захисті суспільства, і що передавати цю справу до рук професіоналів – знак морального занепаду. Він обгрунтував свої погляди тим, що Римська республіка перетворилася на диктатуру, коли римська армія стала професійною. Але часи і пануючі в суспільстві умонастрої змінюються. Через півтора століття у 1930 році Альберт Ейнштейн, Зігмунд Фрейд, Герберт Уеллс, Бертран Рассел, Томас Манн та інші гуманісти у памфлеті «Проти військового обов'язку і військового навчання молоді» писали: «Військовий обов'язок підпорядковує особу мілітаризму. Це — форма поневолення. Те, що багато націй допускають це – просто ще одне свідоцтво її шкідливого впливу». На початку третього тисячоліття більшість вітчизняних політиків розуміє, що перехід до компактної професійної сучасної армії європейської типу – назріла проблема, проти якої нині не виступає жодна політична сила, усе різночитання криється лише у термінах повного переходу на контрактну форму служби. Умовно можна виділити три сценарія закінчення перехідного періоду: песимістичний (якого додержується екс-міністр оборони Олександр Кузьмук) – до 2013 року, оптимістичний, який записав до своїх передвиборних гасел Блок Юлії Тимошенко, а цього вівторка зареєстрував у новообраній Верховній Раді законопроект про перехід до професійної армії вже з нового року й, мабуть, – реалістичний, до якого схиляється Верховний Головнокомандувач – Президент України Віктор Ющенко, який на недавній розширеній колегії Міністерства оборони заявив, що останній призов до лав Збройних сил України буде восени 2009 року.

«Для прискорення переходу на контрактну армію не з 2009, а з наступного 2008 року потрібно 6 млрд. грн.» – про це на недавній прес-конференції в УНІАН повідомив колишній перший заступник начальника Головного фінансово-економічного управління Міністерства оборони та колишній головний консультант Адміністрації Президента України Петро Батман.

А директор військових програм Центру Разумкова Микола Сунгуровський у недавньому числі «Дзеркала тижня» зауважив, що на його думку, БЮТ не має реальних можливостей реалізувати цю ініціативу і використає її провал для підготовки до президентських виборів 2009 року. У той же час, начальник генерального штабу Збройних сил Сергій Кириченко вважає, що для повного переходу армії на контрактну основу з 2010 року потрібно понад 40 млрд. гривень…

Тим часом, перед голосуванням по кандидатурі новообраного спікера парламенту Арсенія Яценюка, відповідаючи на запитання депутатів, він висловився на підтримку БЮТівської ініціативи. Підтримуючи прискорений перехід до професійного війська на тематичній прес-конференції вже згаданий Вілен Мартиросян зауважив, що головним гальмом на цьому шляху є навіть на фінансовий, а психологічний чинник. Мовляв, дехто з командування не може уявити ситуації, коли б за кермом службового авто сидів би не солдат, а він особисто, до того ж у телепередачі «Америка з Михайлом Таратутою» усі ми із здивуванням дізналися, що чищення картоплі чи миття підлоги – занадто велика розкіш для контрактників і там для цього використовують штатських найманців. Як би там не було, ідея прискорення переходу на контрактну основу формування нашого війська буде своєрідним тестом на міцність новоутвореної парламентської коаліційної більшості.

Колись поета Віталія Коротича дещо пожурили, з огляду на початок афганської кампанії, за рядки «Йдуть на пенсію майори, що так і не побачили війни!». Мій батько, що віддав армійській службі 33 календарні роки, якось побував на ювілеї їхнього армійського з’єднання, куди запросили й ветеранів. «Найбільше мене здивувало, – розповідав він пізніше, – що не побачив на святі жодного майора: є лейтенанти, декілька капітанів, а решта – полковники й підполковники». Можливо, розширюючи вилку відповідності між військовими званнями й відповідними посадами, держава нині хоч якимось чином намагається компенсувати нашим офіцерам складнощі перехідного періоду. Клаузевець як аксіому вивів твердження, що «війна – це продовження політики іншими засобами». Віриться, що наші дипломати й політики завжди будуть на висоті, аби професійні військові, звичайно, постійно зберігаючи сухим порох у порохівницях, а бронепоїзд – на запасних рейках, долали лише умовного супротивника на навчаннях, а наші діти – якщо б і стріляли, то тільки у комп’ютерних іграх.

P.S. Доки матеріал готувався до друку надійшло повідомлення, що один з розробників поданого до парламенту законопроекту "Про внесення змін до Закону "Про військовий обов'язок і військову службу (щодо відміни термінової військової служби і переходу на військову службу за контрактом)", народний депутат від БЮТ Андрій Портнов має намір відкликати цей документ з Ради для подальшого його доопрацювання з партнерами по демократичній коаліції – фракцією "Наша Україна – Народна самооборона". Він відзначив також, що в даному законопроекті, зокрема необхідно "більш детально прописати механізм реалізації і порядок фінансування". Як бачимо, бютівці у вівторок продемонстрували виборцям «вірність» передвиборним обіцянкам, а наступного дня – реалізм та поступливість перед партнерами, напередодні голосування за кандидатуру Прем’єра…

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН
«Народна» №48 (121) від 08 грудня 2007 р.