У період голоду (квітень 1932 р. - листопад 1933 р.) в Україні загинули мільйони людей. За 17(!) місяців, приблизно 500(!) днів, – сталася трагедія, що назавжди змінила хід української історії. Пік голодомору прийшовся на 1933 весну, тоді від голоду в Україні вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25.000 – щодня… Найбільше постраждали від голоду колишні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. Сьогодні дослідники називають різні цифри загиблих під час голодомору: 5, 7, 9 та 10 мільйонів. Але в будь-якому разі йдеться про МІЛЬОЙНИ безневинних жертв. З урахуванням непрямих жертв, за приблизними підрахунками, голодомор забрав життя 14 мільйонів людей. З статистичних джерел випливає ще одна жахлива цифра – майже 3 мільйони 900 тисяч дітей померли з голоду в 1932-33 рр. на землях розселення українського народу.

Тема голодомору понад 50 років була забороненою. Тільки з кінця 80-х років правда про страшний злочин поступово відкривається і стає більш доступною для всіх, хто хоче і не боїться дивитися в очі власній історії.

Українське селянство, яке споконвіків господарювало на власній землі, ментально не сприймало комуністичну доктрину в сільському господарстві. Основною причиною голоду в Україні стала продрозверстка, яку повторно запровадили в січні 1928 року, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі тоді супроводжувалися страшними репресіями, фізичною та моральною наругою над селянами. Відповідно селяни чинили опір, стали ховати хліб на «чорний день». Уряд у цей час вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації».

Яка ж мета була в основі цього звірячого акту? Всього-на-всього - створення кількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тонн, в 1931 р. – 18 млн. тонн, в 1932 р. – 13 млн. тонн. Цього цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 р. республіканське керівництво звернулося до московських босів з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це аж ніяк не рятувало ситуацію. Як наслідок, уже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод. У тому ж 31-му майже третина врожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилася на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%.

У 1932 р. була прийнята постанова "Про охорону соціалістичної власності". Постанова застерігала: "присвоєння" навіть жмені зерна з колгоспного поля карається розстрілом або концтабором. У засіки держави заби­рали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам зернини. У республіці - голод. Значна частина зерна йде на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже в грудні 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, у багатьох районах України почався уже повальний голод.

У 1932 р. втрати врожаю позначилися вже не тільки на життєвому рівні колгоспників, а й на хлібозаготівлях. До першого листопада від селянського сектору України надійшло лише 136 млн. пудів хліба. Мляво відбувалися заготівлі і в інших регіонах країни. Централізовані ресурси хліба та інших видів продовольства швидко танули.

Надзвичайна комісія Молотова розпочала свою діяльність в Україні з прийняття постанов ЦК КП(б)У від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змістом і під однаковою назвою – “Про заходи по посиленню хлібозаготівель”. Постановами передбачалося, що в артілях, де під час жнив допускали авансування колгоспників понад встановлену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення незаконно розданого хліба. Вводилася практика натуральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продовольчими продуктами – на випадок відсутності запасів зерна) колгоспників та одноосібників-боржників по хлібозаготівлях. Ключовим серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам перераховувати в хлібозаготівлю всі створені в колгоспах натуральні фонди – насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість по хлібозаготівлі, заносилися на “чорну дошку”. Статут “чорної дошки” означав фактичну блокаду: селяни позбавлялися права на виїзд, і якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голодною смертю. Велике село Гаврилівка загинуло майже повністю. Лише з 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати газ, сірники та інші промтовари у селах, за винятком 82 районів 5 областей, які найбільше заборгували по хлібозаготівлях.

Незважаючи на загалом добрий урожай 1932 р., сільське господарство виявило­ся неспроможним забезпечити потреби промисловості й експорту в зерні, навіть ціною зниження селянського споживання до злиденного рівня. Втрати під час збирання цього врожаю вперше позначилися на хлібозаготівлях. Потік зерна, який у попередні роки надходив на елеватори і державні зсипні пункти, перетворився на тоненьку цівочку. Від червня до жовтня 1932 р. з колгоспів та одноосібних господарств України вдалося витиснути лише 132 млн. пуд. хліба. Як і до утворення колгоспного ладу, в країні вибухнула хлібозаготівельна криза. Різниця полягала лише в тому, що у 1928 р. в країні хліб був, а криза обумовлювалася небажанням селян везти його на ринок. Тепер же запаси товарного колгоспного хліба розтанули у втратах.

Провал продрозкладки 1932 р. призвів до істотного скорочення централізованих ресурсів продовольства. Відповідно зменшилися пайкове постачання робітників і службовців, хлібний експорт. Виник дефіцит зовнішньоторговельного балансу, що призвело до появи великої короткострокової (вексельної) заборгованості іноземним фірмам за імпортовані товари. Це загрожувало державним банкрутством.

Партійно-державна верхівка країни в обстановці, що склалася, прийняла холоднокровне рішення: вийти з кризи шляхом конфіскації наявних запасів зерна в хлібовиробній смузі. Надіслані восени 1932 р. надзвичайні комісії під керівництвом найближчих співпрацівників генсека – Кагановича (Північний Кавказ), Молотова (Україна) і Постишева (Поволжя) викачали у селян внутрішні фонди – продовольчий, фуражний, насіннєвий. Конфісковане зерно пішло на експорт, щоб сплатити чергові внески валютою за імпортовану техніку, а також у державну торгівлю – або нормовану (по картках), або комерційну. Цим самим було пом'якшено наслідки кризи в промисловості. Село ж залишили на­призволяще. Воно обирало дорогу до спільної великої могили. Іншого виходу село не мало.

МАРІЧКА СТОЖАР

Україна в жалобі

18 листопада на шахті ім. Засядька, що є однією з найкращих у Європі за рівнем системи безпеки та виробничим обладнанням, а також однією з найглибших та найнебезпечніших в Україні, стався черговий вибух метану. За попередніми даними, катастрофа забрала 88 людських життів. Доля ще близько 30 шахтарів досі невідома.

Шахта ім. Засядька, фактичним власником якої є депутат багатьох скликань "регіонал" Юхим Звягільський, є однією з найприбутковіших в Україні та найнебезпечнішою через велику концентрацію метану в породі. Попри те, що на підприємстві постійно здійснюють необхідні профілактичні роботи, а метан відкачують і навіть використовують для обігріву будинків, нещасні випадки із вибухами газу чи його небезпечними викидами не рідкісні для підприємства. Так, за останні 10 років на шахті сталося шість аварій зі смертельними випадками, остання з яких трапилася у вересні 2007 р., коли через викид газу в забої на глибині 1078 метрів задихнулися 13 шахтарів. Нинішня ж аварія, яка, до речі, трапилася на тій же ділянці, стала першою за кількістю жертв в останньому десятилітті. До цього «лідирувала» за показниками смертності шахта ім. Баракова, під час вибуху на якій у березні 2000 р. загинуло 81 шахтар.

Наразі причини аварії з’ясовує спеціальна комісія Держгірпромнагляду, проте її учасники поки що не змогли оглянути безпосередньо місця аварії. Адже в шахті й досі остаточно не погашено пожежу, яка виникла після вибуху й час від часу розгоряється знову. Поки що комісія лише опрацьовує покази приладів та опитує свідків і потерпілих. Водночас, як повідомив заступник голови профспілкового комітету шахти Анатолій Ломов, за однією з версій вибух стався під час буріння, яке мало на меті дегазацію одного із вугільних пластів. Проте нічого визначеного поки що не можна сказати. "Єдине, що зараз можна стверджувати, це те, що відбувся вибух метану. Причини вибуху поки що не з’ясовано", - повідомив прес-секретар Держгірпромнагляду Андріан Галач.

Якщо подивитися на статистику, яку щороку сумлінно підбиває Держгірпромнагляд, кількість смертельних випадків на українських шахтах за останні кілька років дещо збільшилася. Наприклад, у минулому 2006 р. їх сталося на 12 (168 випадків) більше, ніж у 2005-му (156 випадків). Причому число загиблих зростає не тільки на держпідприємствах, на багатьох із яких через брак коштів і корупцію при розподілі бюджетних дотацій на охорону праці, система безпеки перебуває просто в жахливому стані. Кількість смертей зросла й на приватних шахтах, де власники на безпеку витрачають чималі кошти. Наприклад, у звітності Держгірпромнагляду зазначено, що у 2006 р. на аварії в приватних шахтах припало 41,7% усіх загиблих гірників (70 смертельних випадків зі 168). І це при тому, що в Україні приватних шахт удвічі менше, ніж державних (184 до 389). Таким чином, на кожну державну шахту припадає 0,25 смертей шахтарів, а на кожну приватну - 0,38.

І шукати причини у недостатньому обладнанні не слід, адже, як зазначалося, приватники витрачають на це чималі гроші. На думку фахівців, справа у двох ключових речах. Перше – оскільки зарплатня шахтарів залежить від виробітку, самі гірники свідомо йдуть на порушення правил безпеки і залишаються під землею значно довше, ніж ті дозволяють, аби заробити більше. Власнику, у свою чергу, є вигідним збільшення обсягів видобутого вугілля, тому він, трапляється, закриває очі на порушення правил безпеки. Деякі фахівці вважають, що розв’язанням цієї проблеми може стати введення системи погодинної оплати праці шахтарів, проте ці заходи не можуть бути панацеєю.

Друге – видобуток вугілля на глибині понад 1000 метрів завжди є небезпечним і вимагає особливих технологій видобутку та системи безпеки. Держгірпромнагляд щороку ухвалює відповідні рішення про підвищення державного контролю, створення та впровадження нових наукових і технологічних розробок, підготовку необхідних держпрограм тощо. Проте ситуація повторюється із року в рік. "Попередні експертні комісії, що розслідували причини подібних трагедій, уже ухвалювали рішення про заборону видобутку вугілля на великих глибинах, – говорить голова Конфедерації незалежних профспілок гірників Михайло Волинець. – Проте це, з одного боку, енергетична безпека держави, з іншого – робота коксохімічних, металургійних комбінатів, електростанцій тощо. В усіх цих галузях височенна рентабельність і отримують надприбутки. Зрозуміло, що в такому разі їх не будуть зупиняти, тому що життя людини в Україні нічого не коштує".

Є думка, що, аби зменшити смертність від нещасних випадків на шахтах, слід було би скоротити видобуток вугілля. Але тут є два значних аргументи проти. По-перше, на світових ринках може просто не знайтися потрібної нам кількості вугілля, а, по-друге, – імпортована сировина буде значно дорожчою вітчизняної, що навряд чи сподобається промисловим виробникам, які нізащо не захочуть втрачати свої надприбутки.

Тож у найближчому майбутньому єдиним доступним способом розв’язання шахтарської смертності є вдосконалення системи державного нагляду та заходи, що зроблять її прозорішою. Адже якоїсь реструктуризації галузі, що вже чимало років на словах займається влада, сподіватися не доводиться, бо досі не існує навіть детальних планів реструктуризації та відповідного законодавства, що дозволило б її провести. А для вдосконалення системи нагляду, на думку експертів, слід розібратися передовсім із корупцією в Держгірпромнагляді, який закриває очі собі та іншим на невиконання правил техніки безпеки. Подекуди на державних, подекуди на приватних шахтах. Вугільники стверджують, що будь-якого дозволу від цієї структури можна домогтися за хабара. Якщо вугільники помиляються, хотілося би почути альтернативну версію, чому шахта ім. Засядька досі працює, якщо вона найглибша та найнебезпечніша.

«Народна» №46 від 24 листопада 2007 р.