Попри втому людей від політики (про що опосередковано свідчить хоча б загальний показник зниження явки людей на вибори в останній погожий день вересня, порівняно з березнем 2006 р.) на позачергових парламентських виборах представникам виборчого Блоку Литвина вдалося одержати кредит довіри від виборців, заручившись підтримкою майже чотирьох відсотків громадян, що мали право здійснювати своє конституційне право – обирати новий склад парламенту. Причому, на відміну від інших – навіть потужних суб'єктів виборчого права, симпатія до яких мала переважно регіональне забарвлення, підтримка ця була рівномірно розподілена по всій країні, що власне й відповідало програмній меті Блоку – зцементувати Україну.
 

Вміння робити висновки

Причину успіху Блоку краще проаналізувати на тлі "роботи над помилками", яку народники провели після парламентської кампанії-2006. По-перше, вони не дозволили вкрасти в себе перемогу, мобілізувавши на виборчі дільниці досвідчених спостерігачів.

Мені, приміром, у день виборів довелося поспілкуватися із Віктором Кушнірчуком та Ольгою Новіковою на 49-й та Русланом Німчиновим й Петром Жайворонком на

51-й Новомиргородській виборчих дільницях виборчого округу №101, що розташований у центральній (і географічно, і політично) Кіровоградській області. Усі вони були налаштовані на єдину мету: не дати викривити картину волевиявлення виборців.

Подібна пересторога виявилася не зайвою, якщо пригадати той факт, що автори сучасної політичної кризи, яка власне і призвела до нових виборів, писали зміни до виборчого законодавства виключно під себе, позбавивши можливості позапарламентські політичні сили делегувати своїх представників до ЦВК, окружних і дільничних виборчих комісій.

У період міжвиборчого сезону, безумовно корисною стала і внутрішньопартійна чистка лав народників від випадкових людей. Маю на увазі процедуру післявиборчої перереєстрації членів НП, адже на окремих виборчих дільницях, як засвідчило весняне (2006 р.) волевиявлення громадян, деяким формальним місцевим партійцям не вдалося загітувати навіть близьких родичів з власних родин…

Звичайно, до причин збільшення популярності партії та блоку серед людей об'єктивно можна віднести і їх політичне алібі в створенні тієї конституційної кризи, яка настала через "конструктив" у роботі парламентської п'ятірки п'ятого скликання і яку навіть підписанням Універсалу національної єдності не вдалось подолати. До речі, кожен, мабуть, помітив скільки агітаційних палаток і бігбордів розмістили по всій країні представники першої трійки переможців виборів з ПР, БЮТ і НУНС. І якщо якесь консалтингове агентство здійснюватиме закрите дослідження коефіцієнта віддачі голосів на вкладених у виборчу кампанію коштів, мабуть, з'ясується, що у Блока Литвина, попри відсутність олігархів у партійних списках, вона була чи не найефективніша. Імпонував українцям той факт, що під час кампанії представники Блоку не стільки вели контрпропаганду проти політичних опонентів, скільки роз'яснювали як саме вони планують здійснювати свою програму.

Подібна коректність проявилася в усній народній творчості: "Летять в літаку "регіонал", БЮТівець, комуніст і литвинівець. Влітає в салон ангел і каже: "Через п'ять хвилин ваш літак звалиться на землю. Ваше останнє бажання?" "Хай не буде "регіоналів", – говорить БЮТівець. "Хай не буде БЮТівців", – просить "регіонал". "Хай не буде "регіоналів" і БЮТівців", – наполягає комуніст. "Скажіть, те, що побажали ці пани, збудеться?" – запитує у ангела литвинівець. "Так, звичайно", – відповідає ангел. "Тоді мені, будь ласка, чашечку кави". Це – звичайно гумор, хоч і "чорний".

Досвід роботи з людьми

А якщо серйозно, серед інших плюсів цьогорічної кампанії Блоку Литвина можна назвати і вдалий вибір союзників: хай у Трудової Партії і немає тієї розгалуженої мережі партійних осередків, яку сьогодні після десяти років партійного будівництва має Народна Партія, репутація поміркованого політика та імідж "батька Конституції" Михайла Сироти додали голосів цьому об'єднанню, тим паче найбільш обізнані виборці розуміли: у перспективі нас може чекати процедура внесення змін до Основного Закону держави, на чому наполягають окремі потужні політичні гравці. Якщо таке станеться, досвід Михайла Дмитровича в підготовці цих змін може бути затребуваним, хоча б для того, щоб підготувати такий текст змін, який би унеможливив щорічну ревізію Конституції в угоду поточній політичній кон'юнктурі.

І все ж до головних складових успіху варто віднести, з одного боку, активізацію роз'яснювальної роботи серед виборців під час передвиборної кампанії, яку забезпечили на місцях регіональні, міські, районні та первинні осередки Народної Партії, а з іншого – безпрецедентний агітаційний фінішний спурт її лідера. Розпочавши кампанію з безпосередніх зустрічей з людьми практично в усіх регіонах країни, де з перших вуст можна було почути, що найбільше хвилює пересічних українців, Володимир Литвин блискуче її завершив у чотирьох раундах політичних дебатів на каналі ICTV та в кількох випусках "Свободи слова" Савіка Шустера на "Інтері". Причому, як пам'ятаємо з телевізійної графіки, – саме синусоїди Литвина найбільше об'єднували аудиторію. До речі, я особисто не поділяю розхожої думки, що причиною невдачі Блоку на попередніх виборах, в умовах надмірної поляризації умонастроїв людей, став образ Литвина, як об'єднувача країни, але не викликає ніякого сумніву, що суттєво додало до іміджу лідера партії, як миротворця і Блоку, як третьої сили у конфлікті між різнокольоровими політичними суперниками, і внесення в піар-кампанію Блоку нових акцентів, що посилило серед виборців усвідомлення самодостатності цього виборчого об'єднання. Маю на увазі, насамперед вдалу пропаганду серед виборців ідей, зафіксованих у передвиборній платформі Блоку, передусім – розроблених професійними експертами соціальних ініціатив, які тепер фракції Блоку в новому складі Верховної Ради, з корективом на аналогічні проекти потенційних партнерів по парламенту, доведеться трансформувати у тексти відповідних законопроектів.

Мистецтво домовлятися

Власне, сумісність програмних позицій з напрацюваннями інших переможців виборів, – як зазначили, спілкуючись з журналістами новообрані народні депутати України Олег Зарубінський та Михайло Сирота (втім, цього статусу вони набудуть лише після прийняття депутатської присяги), – і стане головним критерієм входження Блоку Литвина до тієї чи іншої конфігурації чи то провладної, чи то опозиційної коаліції. Нагадаємо, що, окрім цікавих проектів у царині соціальної сфери, в період передвиборної кампанії до лакмусового папірця сумісності з іншими політичними силами, лідери Блоку відносили й тези про унеможливлення процедури купівлі землі сільськогосподарського призначення іноземцями, якщо мораторій на ці операції буде скасовано, а також необхідність у розумній формі повернутися до мажоритарної системи обрання нашого законодавчого зібрання.

 Тим часом, враховуючи майже нічийний результат виборів серед арифметичних лідерів парламентських перегонів – Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко, а особливо характер взаємовідносин між ними, більшість аналітиків прогнозує: якщо новий парламент, на відміну від свого попередника за № 5 і проіснує всю передбачену чинним законодавцем каденцію, – його постійно буде лихоманити.

Причиною, за якою парламентським журналістам не доведеться нудьгувати, стане не стільки неможливість на нинішньому політичному етапі партійними фракціями створити стійку конституційну більшість, яка дозволила б на консенсусній основі зробити законодавцям кілька важливих для країни стратегічних кроків, скільки хронологічна близькість до чергової виборчої кампанії.

Тож враховуючи, що рівно через два роки (якщо ще дехто не захоче прискорити цю дату!) на нас очікують уже планові президентські вибори. Тому попереду можлива не одна серія спікеріади й прем'єріади. Тим паче, помічено, що опозиційний майданчик – більш зручний для старту в перегонах за президентську булаву. До того ж, партійні аналітики, а тим паче політтехнологи вже добре запам'ятали одну європейську істину: чергова виборча кампанія розпочинається наступного ж дня по завершенню попередньої.

ОЛЕКСАНДР ВОРОНІН

СОЦІАЛІЗМ: ОПТИМІСТИЧНИЙ РЕКВІЄМ

Сталося так, як, зрештою, й гадалося: Сан Санич з Ко залишилися за лаштунками парламенту VI  автоматичний крах соціал-демократичної ідеї і практики в країні? Навряд чи. По-перше: святе місце, як кажуть, порожнім не буває - інші партії претендуватимуть на цю класичну нішу. До того ж усередині СПУ після розбору невдалих парламентських польотів, вірніше – прольотів, рано чи пізно постане кадрове питання. скликання… Чи означає нинішній перехід партії Мороза на узбіччя політичного життя

 
Що не кажіть, не пощастило соціал-демократії на вітчизняному грунті: на початку минулого століття еволюційний шлях суспільних перетворень, за який ратував Карл Каутський, а в нас Георгій Плеханов, Юлій Мартов, Володимир Винниченко, відкинуто  радикальними архітекторами казарменого соціалізму. Його модель набула рис «людського обличчя» лише в останню чверть існування СРСР, але в цілому не витримала змагання з системою вільного ринку. Наприкінці ж століття, коли  Європа, завдяки пануванню соціал-демократів, демонструвала чудеса конвергенції, на пострадянському просторі ідеологічні факели запалили здебільшого націонал-патріоти та неоліберали. Причому, часто-густо бренд класичних партій був дискредитований іменами лідерів. Приміром, у Росії першим осідлав поважну в усьому світі нішу ліберальних демократів епатажний Жириновський, а в Україні уточнюючу літеру «о» у назві об’єднаних соціал-демократів більшість людей небезпідставно розшифровувала як «олігархічна». Після фактичного розчинення СДПУ(о) в регіональному морі, претендувати на роль європейських соціал-демократів в Україні стала СПУ Олександра Мороза. Мене зовсім не тішать лаври авторства такого собі «Короткого курсу Історії СПУ(м)», однак згадаємо, що після фактичної заборони діяльності КПРС після путчу 1991 року, СПУ з’явилося як конспіративне псевдо компартії. До речі, багато колишніх комуністів й досі мають претензії до Мороза, що він не влився зі своєю партією до КПУ, коли у 1994 році Конституційний Суд визнав право останньої на існування. Звичайно, об’єднанню лівих завадили амбіції лідерів. Олександр Мороз, який спершу в парламенті очолював знамениту депутатську більшість «239», а  в наступній 2-й каденції Верховної Ради став її спікером, психологічно не був готовий поступитися партійним лідерством молодому (на той час) й амбітному Петру Симоненку, який вважав себе за володаря відродженого комуністичного Фенікса.

Згодом, після виходу з соціалістичної фракції  групи Наталії Вітренко й створення нею партії прогресивних соціалістів, конкуренція на лівому електоральному фронті стала ще більш помітною, проте мажоритарну систему виборів потроху почали згортати. Піднявся і прохідний бар’єр для партій. Тому для більш чіткого позиціонування у свідомості виборця, та зважаючи на дружній бізнес, почався неминучий дрейф СПУ до політичного центру.

Однак лівоцентристська ніша вже й так була переповнена: спершу її займали Селянська партія, «Громада», з якої потім вийшли солідаристи «Батьківщини», нарешті - Аграрна партія, яка стала Народною. Тому в передвиборній боротьбі соціалісти наголошували на чеснотах свого лідера. Безумовно,  первісна репутація «безкомпромісного борця» з режимом Кучми, записи майора Мельниченка, нарешті участь у першому Майдані додавали балів Олександру Морозу. Однак… Не все так просто.

Частина лівого електорату знову відкололася від СПУ після засвідчення  дружби її лідера з помаранчевими націонал-демократами,  метушня навколо «вещдоків» Мельниченка зменшила довіру до них і до їх пред’явників, ну і нарешті  знаменита зрада своїх політичних партнерів зробили чорну справу. Репутація СПУ та її лідера стрімко покотилася вниз. Звичайно, партнери  з табору НУ та БЮТ, які весь час чубилися за портфелі, –далеко не янголи. Однак таємничо-єзуїтський спосіб домовленості соціалістів з Партією регіонів (з висуванням технічного кандидата Миколи Азарова на посаду спікера)  гідний  увійти до політологічних хрестоматій як зразок міжпартійних інтриг.

Далі табір соціалістів першим покинув досвідчений Йосип Вінський, а згодом і популярний у молодіжному середовищі Юрій Луценко.

Усім відомо, що політик Мороз – ще й поет. Щоб якось пояснити широкому загалу свій вчинок, у торішньому номері газети «Сільські Вісті» (яку на той час багато з журналістів називали газетою одного автора - Івана Бокого), мабуть, той таки Бокий  поклопотався, розміщено вірша Олександра Мороза з метафорою «Немає тут Іуди, бо і нема Христа». У поетичному сенсі порівняння, може, й вдале, але в моральному? Адже логіка цього віршованого тропу така: зраджувати не можна тільки святого, а решту - будь ласка…

Серед причин прольоту СПУ над парламентом можна також назвати витівки одіозного міністра транспорту Миколи Рудьковського, позицію голови ФДМУ Валентини Семенюк щодо продажу «Луганськтепловоза», невисокий рейтинг міністра освіти Станіслава Ніколаєнка в середовищі педагогів.

Коли ж соціологи на початку виборчої кампанії озвучили популярність СПУ серед виборців, зник ще один козир: медіа-магнат Андрій Деркач (власник респектабельного «Киевского телеграфа» та  чи не єдиної інформаційної FM-радіостанції –«Ера-FM») подався до партійного списку надійних в електоральному плані  донеччан. Нарешті, колектив давньої ідеологічної цитаделі СПУ «Сільські вісті» вирішив зробити ставку на того ж таки Луценка. А тим часом вірний Санчо Пансо Мороза у боротьбі з вітряками  іншої думки: згадуваний вище Іван Бокий викинув чергового коника – під тим самим синеньким логотипом і таким самим друкарським дизайном вирішив видавати… «Сільські вісті від Івана Бокого». Коли подібним чином (через закриття за рішенням суду газети) вчинив Дмитро Гордон зі своїм «Бульваром», - ні в кого з колег, незважаючи на жовту репутацію цього видання, претензій до такого кроку не було, бо він сам розкрутив це видання, зробив  його, що називається,  брендовим. А Іван Бокий на сторінках клону «Сільських вістей» розтікався спогадами епізодів з біографії редактора Івана Сподаренка, хоча до цього роками працював під його керівництвом. Це, як кажуть, деталі. Але ж, панове соціалісти, де мораль, порядність, зрештою, елементарна повага?

Ще до виборів певні претензії до керівництва партії висловлював Василь Волга. Очевидно, саме через недопустиме внутрішньопартійне вільнодумство амбітного Васю не  включили до виборчого списку СПУ. А після невдалих для соціалістів виборів про необхідність «зміцнення керівництва» (колись на номенклатурному жаргоні це означало «змінити лідера») заявив включений до списку Євген Філіндаш. Втім, залишмо соціалістам право самим вирішувати свої кадрові проблеми. Поживемо – побачимо…

Замість епілогу

Чомусь спадає на думку висловлювання Голови Верховної Ради 4-го скликання Володимира Литвина під час завершення сесії, який на іронічну репліку когось із соціалістів щодо непотрапляння народників до парламенту нового скликання зауважив: «Чужа поразка – це ще не ваша перемога».

Сподіваємося, що соціал-демократична чи соціалістична у чистому вигляді ідея в нас не зникне. Але перед тими, хто ризикне знову зробити її матеріальною силою, рано чи пізно постане дилема між проголошеною метою і засобами її досягнення, і тут історія з СПУ може багато чому навчити.

ОЛЕКСІЙ ВОРОНЦОВ