Сьогодні Україна готується до вшанування пам'яті чергової, 26 річниці атомної катастрофи на ЧАЕС. Ми, українці, маємо пам'ятати про героїзм тих, хто, жертвуючи собою, рятував інших. Адже саме тому, що тисячі людей, не жалкуючи власного здоров'я, отримали смертельну дозу опромінення, ми зараз мітингуємо, працюємо, відпочиваємо і просто цікаво проводимо свій час, не замислюючись над можливими наслідками Чорнобильської трагедії.

Колись звичайна географічна назва Чорнобиль набула багатогранного трагічного звучання… У зоні відчуження вже 26 років як не живуть люди, але побитого та розірваного асфальту і повалених на трасу дерев, ви тут не знайдете. Навпаки, варто перетнути КПП, і ви нібито потрапляєте в іншу державу. Новенький асфальт, рівненька дорога. 

Чорнобиль дивує…. Він перетворюється на туристичний центр. Підстрижені дерева, старанно побілені бордюри. На свіжому асфальті – ідеально-біла розмітка. Кілька дорожніх бригад закінчують останні штрихи. Для кого ж все це побудовано?

Витрачено мільйони гривень на будівництво та оснащення дорожніми знаками, закатано у асфальтобетон тисячі людино-годин праці, задіяно сотні одиниць потужної техніки лише для декількох хвилин чи годин перфектної телевізійної картинки, що символізуватиме піклування влади над Чорнобилем та чорнобильцями.

Відкривати зону відчуження для туристів, судячи за даними МНС, ніхто не збирається. У відомстві продовжують стверджувати: Зона – не місце для прогулянок. Виходить, усю цю красу чиновники зробили лише для себе?

Усе це робиться, раз на рік. А після – всі про Чорнобиль забувають. Лише у перерві між офіційними вшануваннями пам'яті ліквідаторів у Чорнобилі «золота молодь» влаштовує свої «зльоти» на спортивних машинах.

Подивитися є що і в самому центрі покинутого міста. Відреставрований кінотеатр з яскравими тематичними малюнками, нові пам'ятники та скульптури. Біля дороги висаджено квіти. На центральній площі Чорнобиля встановили меморіальний комплекс «Зірка Полину». Експозиція створена за задумом художника Анатолія Гайдамаки. Десятки табличок з назвами населених пунктів постраждалих після вибуху, поштові скриньки і величезний сурмач-ангел, зроблений з арматури.

Усе це символізує гіркоту загиблої етнокультури чорнобильського краю. Але все "оживає" раз на рік у момент урочистостей, та потім "помирає" до наступного року.  Чи варто так бездарно витрачати немалі гроші?

Ми повинні зрозуміти масштаб і трагічність усього того, що відбувалось 1986 року у Чорнобилі. Ніхто з мислячих, розумних людей не може залишатись байдужим до трагедії Чорнобиля, але, мабуть, не потрібно робити театр абсурду на трагедії нації, набирати при цьому собі як політичні, так і матеріальні дивіденди.

Доля нашої днини після Чорнобильської катастрофи сумна і нелегка, але все пізнається у порівнянні. Щастя в тому, що ми живемо, що ті, що могли ніколи не народяться після 1986 року народились, живуть і вчаться творити прекрасне.

Марина Ковальчук

(м. Вінниця)