Не випадково кажуть: людина починає цінувати речі тоді, коли їх втрачає. Нині подібне відбувається з українською мовою. Прийняття мовного закону змусило кожного справжнього патріота замислитися: чим для нього є і залишається українська мова? Чомусь декотрі законодавці не уявляють Німеччини без німецької мови, Росії – без російської мови, проте з легкістю намагаються перетворити Україну на країну без української національної мови. Народний артист України, член Народної Партії Петро Бенюк де би не перебував не забуває про свою країну та гордо несе українське слово у світ. До речі, Петро Михайлович з 1971 року працює в Національному академічному українському драматичному театрі ім. М. Заньковецької, він – талановитий актор, встигає приємно дивувати своїх глядачів як на театральній сцені, так і з екрану..

Політики в черговий раз змушують замислитися над значенням мови в нашому житті. Петро Бенюк зізнався, що з дитинства полюбляв спостерігати за оточенням: „Багато хлопців поверталися у моє селище з військової служби на відпочинок. Вражав зовнішній вигляд: чоботи гармошкою, повні груди значків. Найбільше дивувала їхня мова: „скалічена” російська. Коли односельці запитували, чому ти так говориш, то чули у відповідь: „Ты понимаешь, на службе забываешь свой язык…Так мне сейчас разговаривать легче…” І мені ставало настільки страшно. Невже я, коли піду до армії, то забуду свою рідну мову?! Коли ж сам опинився в армії, то спілкувався тільки українською, незважаючи на те, що доля мене закинула до Росії…”

У розмові артист пригадав багато цікавих історій зі свого життя, коли знання і російської, і української мов йому допомагало. В далекому 1972 році до Львова приїхала група з кіностудії ім. Горького знімати фільм під назвою „Земля, до востребования”. „Я та ще двоє львівських акторів були задіяні в епізоді. Потім режисер подумав про розвиток епізодів та викликав нас на зйомки до Батумі та Москви. На знімальному майданчику ми зустрілися з Левом Дуровим, який грав шпигуна-фотографа. Робота триває, аж раптом до мене підходить режисер та каже: „Послушайте, у нас проблема. Вы не разговариваете по-русски…” Я у відповідь: «А яка різниця? Все одно мене буде озвучувати якийсь московський актор…». Виявилося, що камера працювала безшумно, тому звук записували одразу зі знімального майданчика. Знання російської мови допомогло мені далі зніматися у стрічці», – пригадує Петро Михайлович.

Навчаючись на кіноакторському факультеті Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого Петро Бенюк став першим стипендіатом стипендії ім. Довженка. Одного разу до нього підходять з деканату та пропонують: «Петре, ви, як стипендіат стипендії Довженка, повинні виступити на вечорі пам’яті Олександра Довженка, який відбудеться за два дні…» Студент погодився, тим паче, що йому запропонував свою допомогу друг та також студент тільки режисерського факультету Михайло Саченко. Отож, Бенюк підготувався та вдало виступив. У залі всю програму переглядав начальник відділу кадрів – видна постать, в сорочці-«сталінці» з величезними двома нагрудними кишенями. Після вечора відбулося обговорення, під час якого шанована людина зауважила: «Ви подивіться на Бенюка. Скільки разів він сказав слово Україна і жодного разу не вказав, що Радянська Україна…»

Життя тривало. Під час здачі останнього іспиту з наукового комунізму до аудиторії увійшов представник з міністерства. Сів поруч з викладачем та попросив познайомити зі студентом. Викладач каже: «Це – Бенюк Петро Михайлович. Характерний, комедійний актор. Дістав направлення до Львова, до театру ім. Марії Заньковецької». Той представник перепитує: «Ви задоволені тим, що їдете до Львова?» Випускник промовив, не приховуючи задоволення: «Так, звичайно. Це ж моя батьківщина!...» Раптом в цього чоловіка стали люті колючі очі і промовистий погляд наче каже: «А що, навколо – це не твоя батьківщина?» Тільки-но Бенюк прочитав цей погляд, як випередив зі своєю відповіддю: «До мами ближче!» І він насправді так думав.

Петро Михайлович не зупиняється в своїй розповіді: «Незадовго до розпаду Союзу я був викликаний на Ленфільм на проби до фільму «Невозвращенец» Сергія Снежкіна. У той час ще не було інтернету та мобільних телефонів, отож я попросив дозволу в асистенток режисера зателефонувати з кіногрупи до Львова та поспілкуватися із дружиною. Вони дозволили. Коли я поклав трубку, то побачив, як три жінки зачаровано дивляться на мене. Вони слухали українську мову як музику. «Я была два раза в Украине, выучила пять песен», - каже одна. «Я была в Украине только раз, выучила три песни», - доповняла інша. І от я думаю: якщо в Ленінграді ця мова і пісні милі та приємні,  то кому вони заважають в Україні? Хто нагнітає і накручує істерію, що їм треба розмовляти російською мовою? Найважливіше те, що усі ми, розмовляючи кожен хто російською, хто українською мовами, один одного чудово розуміємо. Я поважаю усі мови. З дитинства замислювався, чого так сталося: в Радянському Союзі було 15 республік і кожна мала свою мову. Я думав, що кожен громадянин СРСР повинен би знати мови усіх 15 сестер-республік. Це має бути вершиною  праведного рішення мовного питання. Це ж велике багатство: я знаю їхню мову, вони – мою. І кожен багатіє від того морально, фізично, культурно. Я от міркую: чи не криється під сьогоднішнім мовним питанням прихований зміст, щось більш серйозне та пакостніше, ніж забрати мову, щоби позбавити українців можливості чути рідне слово мову в країні?»

Петро Михайлович переконаний, що «слід робити так, аби не відштовхувалися люди один від іншого. Як казало Святе Письмо: «Всі люди рівні перед Богом»! Тому слід шукати шляхи зближення. Я знаю одне: якщо розділяти людей мовою чи іншими засобами, то це призводить до ослаблення держави».

Певно, сперечатися з такими словами немає змісту…

Мілана Златовіч,

прес-секретар Львівської обласної організації

Народної Партії

Фото Лесі Рупняк