скасування системи обрахунку мінімальної зарплати та заміна її соціальним стандартом споживання на основі обрахування витрат на придбання (оренду) житла, комунальні послуги, освіту, лікування, харчування, відпочинок.

Не зважаючи на те, що прожитковий мінімум в Україні (від якого вираховується мінімальна зарплата і пенсія) згідно норм законодавства повинен враховувати низку життєво-необхідних вимог, протягом всієї історії існування цього мінімуму дані практично брались «зі стелі». Рівень мінімальної зарплати визначався можливістю виживання людини – забезпечення її лише необхідними продуктами харчування. При цьому, до уваги не бралось важливість вирішення житлових питань, його утримання, забезпечення культурних потреб особи і, тим більше, мінімальна зарплата не враховувала видатків на розвиток людини як члена суспільства.

Зрозуміло, що такий рівень забезпечення потреб є принизливим для українських громадян. Як і принизливим є щорічна боротьба влади і опозиції за те, щоб мінімальну зарплату збільшити на 20-30 грн.

Таким чином, прийшов час докорінно змінити підходи до забезпечення державою мінімальних вимог власних громадян. Державна політика має спрямовуватись не на виживання людини, а на її розвиток. Соціальний стандарт – це не стандарт жебрака, а стандарт людини соціальної, який, крім продуктів харчування та одягу, повинен включати витрати на житло (і не лише комунальні послуги, але й на оренду чи можливість викупу приміщення), лікування і відпочинок, утримання і виховання дітей. Більше того, цей стандарт повинен включати видатки розвитку: тобто, затрати особи на освіту, культурне збагачення.

Особливої уваги необхідно надати і забезпеченню постійного контролю за виконанням соціального стандарту, що вимагає, з одного боку, дотримання прозорості його формування, тобто надання доступу українців до інформації що саме, з деталізацією за затратами чи цінами на товари і послуги, вкладається в соціальний стандарт. А з іншого - необхідна відкритість процедури формування та контролю за стандартом: тобто, відслідковування змін в складі соціальному стандарті та впливу на нього інфляції повинно здійснюватись постійно відповідними державними органами із залученням представників опозиції.

 

доведення частки оплати праці у виробничій сфері з 8% до 30% собівартості продукції; вжиття комплексу заходів з підвищення продуктивності праці; збільшення реальних доходів працівників через скорочення утримань із заробітної плати

Надприбутки вітчизняних олігархів на фоні зубожіння більшості населення України закономірно відповідають на питання що причина цього – низька вартість української робочої сили. Тому виникає необхідність державного втручання у вирішення цієї проблеми та забезпечення на законодавчому рівні справедливого обрахування вартості праці.

Так, в Європі зарплата досягає 60 відсотків витрат на виробництво продукції, в той час як в Україні - лише 6. Результатом цього є не лише недооцінена в десять разів вартість праці працівника. Недооцінена вартість праці має і більш глибокі наслідки для економіки. Залишаючись безнаказаними за недооплату працівникові, власники підприємств не зацікавлені в інноваційному розвитку, оскільки вони, без вкладань у працівників, отримають високі прибутки навіть на морально і матеріально застарілій виробничій базі.

Низька вартість робочої сили призводить до того, що наймані працівники залишаються на межі бідності, а розвиток технологічної бази зупинився на досягненнях науки 70-80 х рр.

Таким чином, зростання вартості робочої сили в структурі собівартості продукції матиме в результаті цілу низку позитивних наслідків: по-перше, збільшаться матеріальні статки найманих працівників. По-друге, в умовах конкуренції, тобто, необхідності здешевлення продукції, працедавці вимушені будуть проводити інтенсивні реформи, як в розвитку технологій, так і в напрямку підвищення кваліфікації робітників. Таким чином, ця вимога – не просто забезпечить соціальний гарант, але, сама по собі стане гарантом подальшого інтенсивного розвитку виробництва в України, виходу продукції на міжнародні ринки та зростання добробуту найманих працівників.

 

забезпечення співвідношення мінімальної до максимальної заробітної плати в пропорції 1 до 5. Завершення реформування системи оплати праці, виходячи з того, що сьогодні вона занижена у три рази, та відповідно – пенсійного забезпечення

На сьогоднішній день розрив у доходах багатої і бідної частини українського суспільства сягає 30 разів. В тому час, як розрив у доходах 5% найбагатших та 5% найбідніших українців ще більший і сягає 70 разів.

Саме цей зростаючий розрив є відповіддю на питання чому в Україні більшість населення залишається на межі бідності. Насамперед – це низка вартість робочої сили. Однак, розрив у доходах – це і наслідок кланової політики, за якою близькі до роботодавця люди не просто отримують високі посади на підприємствах чи організаціях, але й мають надмірно високі зарплати, що не відповідають їхньому вкладу у виробництво, причому кошти на оплату їх «діяльності» стягуються з доходів інших працівників.

Вимога забезпечити співвідношення між мінімальною та максимальною заробітною платою в пропорції 1 до 5 покликана зменшити розшарування як окремого робочого колективу, так і суспільства в цілому. Більше того, відсутність величезного розриву в зарплаті на підприємстві чи організації сприятиме кар’єрному зростанню кваліфікованих працівників, оскільки, при зменшенні впливу «кумівських» традицій призначення на високі посади, досвідчені працівники матимуть додаткові стимули до професійного зростання. В результаті виконання цієї вимоги, по-перше, зросте рівень доходів значною частини українців та створяться умови для формування реального середнього класу. По-друге – збільшиться ефективність діяльності українських підприємств та організацій. І по-третє – зніметься невдоволеність в колективах та соціальна напруга в суспільстві.

 

реалізація всіх гарантій, встановлених ст. 57 Закону України „Про освіту”, в тому числі врахування при визначенні пенсій суми невиплаченої заборгованості

Одним з ключових завдань В. Литвина є відновлення престижу роботи освітян, для чого, насамперед, мають бути забезпечені ті соціальні гарантії, які вже встановлені законодавством.

Так, статтею 57 Закону «Про освіту» закріплено низку пільг та гарантій педагогічним працівникам. Однак, Законом «Про державний бюджет України на 2008 рік» частина цих гарантій була незаконно скасована. Зокрема, це стосується таких положень:

- встановлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) науково-педагогічним працівникам вищих навчальних закладів третього та четвертого рівнів акредитації на рівні подвійної середньої заробітної плати працівників промисловості.

- встановлення середніх посадових окладів (ставок заробітної плати) педагогічним працівникам вищих навчальних закладів першого та другого рівнів акредитації та інших навчальних закладів на рівні не нижчому від середньої заробітної плати працівників промисловості.

- перегляд заробітної плати педагогічним та науково-педагогічним працівникам проводиться двічі на рік з щоквартальною індексацією з урахуванням рівня інфляції.

І не зважаючи на те, що Конституційний Суд України в травні 2008 року визнав, що скасування цих положень є антиконституційним, до цього часу дію цих гарантій не було відновлено.

Важливим є й те, що ці гарантії обов’язково повинні враховуватись під час нарахування пенсій освітянам. Тобто, справедлива пенсія має виплачуватись не відповідно до того мізеру, що педагог отримував як зарплату, а згідно із законодавством: для вчителів – виходячи із середньої заробітної плати працівників промисловості та подвійної середньої зарплати працівників промисловості – для викладачів вишів. Причому, таке право повинні мати право не лише працівники, які ще працюють, можливість перерахування пенсії повинна надаватись і педагогам, які вже перебувають на заслуженому відпочинку.

 

відновлення моральних стимулів до праці, престижу робітничих професій; забезпечення етичної мотивації до продуктивної та якісної роботи; впровадження традицій колективізму

Не зважаючи на різкий перехід до суспільства утилітарних цінностей, для українців, як високодуховного народу, завжди були і повинні залишатись важливими моральні стимули до праці.

Моральні стимули не зводяться лише до нагород. Їх застосування передбачає створення такої атмосфери, суспільної думки та морально-психологічного клімату, при яких у трудовому колективі добре знають, хто і як працює і що кожному віддається по заслугах. Особи, які активно викладаються під час своєї професійної діяльності, з одного боку, повинні мати додаткові стимули до подальшого зростання, в тому числі, через визнання в колективі чи усьому суспільстві, а з іншого боку – слугувати прикладом для інших працівників.

Разом з тим, вагомими має бути й відновлення загальнодержавних стимулів – і, насамперед, це – надання дійсної ваги та значимості державним нагородам, які повинні служити суспільним визнанням досягнень, а не видаватись через хабар, безсистемно чи за сприяння якійсь політичній силі.

Водночас, має відновитись повага до самої праці: саме вона, а не соціальне походження чи зв’язки, повинна виступати реальним рушієм соціального росту особистості.

Зрозуміло, якщо в суспільстві матеріальні чинники є домінуючими, то воно приречене на духовну деградацію, що, в кінцевому результаті, призведе до його повного занепаду. Моральні стимули до праці важливі через призму усвідомленні особою суспільних інтересів і потреб, поєднання особистих інтересів і суспільних, об’єднуючих тенденцій в суспільстві. Але, при цьому, моральні стимули не повинні бути замінниками матеріальних. Лише кооперація моральних та матеріальних стимулів є дієвим рушієм зростання продуктивності праці, і, як наслідок, - економічного зростання України.

 

повернення у державну власність газових і нафтових родовищ в Україні; використання їх першочергово для потреб житлово-комунальної сфери

Розвиток приватного бізнесу в Україні показав, що хоча він і може бути ефективнішим за державний, однак першочергова його мета – збагачення власника. Навіть забезпечення ним суспільних потреб можливе лише тоді, коли вони є основою для отримання доходу. Державні підприємства можуть бути менш ефективнішими за приватні по доходності, але вони є більш ефективними для суспільного інтересу. Саме цей підхід повинен лежати у підходах держави до різних галузей економіки і приватизації (реприватизації) підприємств.

Відповідно до Конституції, надра України належать народу. Але, зважаючи на можливість швидкого збагачення на нафті і газі, частина з них вже знаходиться в руках приватних структур (чи то приватизовані, чи то перебувають в оренді). При цьому, відбувається не лише порушення Основного Закону. Це є обмеженням економічних прав громадян, адже, приватний бізнес, фактично, підвищує ціни на газ для населення.

За законодавством, підприємства, що добувають газ і частка держави в яких складає більше 50%, продають свій газ (тобто, газ українського виробництва) виключно на забезпечення потреб населення. Зрозуміло, що приватний підприємець не буде зацікавлений в тому, щоб продавати «свій» газ населенню, оскільки для нього передбачена фіксована ціна, яка суттєво нижча, ніж ціна на газ для підприємств.

Зважаючи на те, що основна мета приватних власників – гроші, це створює підстави для суттєвих зловживань та корумпованості в газодобувній сфері. А виходячи з цін, які є на ринку, приватний інтерес призводить до обмеження об’ємів газу, що продається за заниженими цінами. Як наслідок, ціни на газ для населення та закладів житлово-комунального господарства постійно зростають.

Тому, лише державна власність на газові і нафтові родовища забезпечить реальний контроль над українськими свердловинами та сприятиме зменшенню фінансового тиску на населення України.

 

запровадження соціальної відповідальності капіталу; введення прогресивної системи оподаткування та податку на багатство. Зарплати і пенсії на рівні прожиткового мінімуму не оподатковуються

В ст. 13 Конституції України передбачено, що «власність зобов’язує». Таким чином, чим більше власність, тим більший обов’язок має покладатись на особу.

Відповідальність капіталу має дві сторони. Перша – це матеріальна відповідальність перед суспільством, що полягає в сплаті податків. Сьогоднішня ситуація, коли в суспільстві велике розшарування, а капітал отримує надприбутки на фоні зубожіння більшості населення, стимулює запровадження прогресивної системи оподаткування. За нею відсоток, який сплачується як податок, не є єдиним для бідних і багатих, як зараз, а зростає відповідно до доходів людини. І це логічно, оскільки багатії є більшими споживачами суспільних благ, ніж бідні, а тому не повинні отримувати їх за меншу плату.

Прогресивна система оподаткування, як свідчать економісти, стримує інфляцію та зрівнює розподіл доходів. Таким чином, відновлюється справедливість – особа нестиме фінансові зобов’язання перед державою відповідно до рівня власних доходів.

Друга сторона – це те, що власність зобов’язує і соціально. Це споконвічна традиція українського народу, яка передбачена не лише християнськими цінностями (власність зобов'язує допомагати тим, хто в потребі), але й конституційними традиціями в Україні («користування власністю мусить служити для добра загалу» - проект Конституції УНР 1919). Капітал повинен зрозуміти, що існуючі на сьогодні засоби виробництва себе вичерпують. Без суттєвого прогресу в інших сферах – соціальній, культурній, науковій, освітянській, благодійницькій сфері, Україна так і залишиться в XX столітті.

Водночас, і держава має створити таку систему оподаткування, яка буде простою та прозорою.

Таким чином, Україна має чітко показати собі і світу, що доба «дикого капіталізму» в ній закінчилась, населення повертається до культурних цінностей, а відповідно – країна є відритою як для іноземних інвестицій, так і для туризму.

Важливим є й питання оподаткування найбідніших верств населення. На сьогоднішній день, жоден з актів Уряду не встановлює, що під час врахування прожиткового мінімуму, на якому і повинна базуватись мінімальна зарплата, враховується податок, що повинна сплатити особа. Фактично, якщо держава не виконала перед особою повністю свої обов’язки, передбачені Конституцією, то було б справедливо, щоб ця особа не оплачувала її діяльність – тобто, їх доходи не оподатковуватись взагалі.

 

Публічний аналіз результатів та наслідків приватизації. У разі незаконної приватизації, невиконання приватизаційних зобов’язань повернення об’єктів до державної власності, виконання зобов’язань держави перед власниками приватизаційних сертифікатів

В листопаді 2009 року, за даними Держкомстату, понад 80% підприємств, які належали державі до 1991 році, були приватизовані. Ці підприємства часто продавалися за безцінь, а їхні нові власники ігнорували виконання своїх приватизаційних зобов’язань, як по відношенню до колективів, так і щодо розвитку цих підприємств. Так, тільки офіційний рівень безробіття вимірюється більш ніж півмільйоном осіб, а за неофіційними даними – таких понад 3 мільйонів. Зношеність обладнання на українських підприємствах на сьогодні складає більше 85%.

Таким чином, не лише в теорії, але й на практиці власники, які за безцінь скупили українські підприємства, повинні нести відповідальність за реалізацію тих умов, на яких вони їх приватизували. Якщо у виробництво не вкладаються гроші, якщо воно ведеться за технологіями, що використовувались ще при радянській владі, якщо чисельність колективу різко зменшилась – то підприємство має бути повернено у державну власність.

Вагомими в приватизаційних процесах є й повернення до теми приватизаційних сертифікатів, за рахунок яких всі громадяни України повинні були набути свої рівноправні частки на державне майно. Але, відсутність дієвого контролю за цією приватизацією з боку держави, обмеженість терміну дії сертифікатів, відсутність довіри до ринкових механізмів призвело до того, що справедливої приватизації не відбулось. Власність яка належала народу, нерівномірно розприділилась у суспільстві та нелегітимно потрапила руки приватних структур. Таким чином, держава має знайти шляхи, щоб компенсувати кожному громадянину частку позбавленої його власності, при цьому врахувавши те, що приватна власність, яка була набута чесно, повинна бути захищеною.

 

вирівнювання економічного розвитку регіонів, пріоритетність малих та середніх міст; реформування міжбюджетних відносин: 70% коштів залишається на місцях, 30% - до центру

Як відомо, місцева влада, вже за покликанням, має бути тією владою, яка безпосередньо взаємодіє з кожним громадянином. А відповідно, саме вона, без залучення посередників, повинна вирішувати більшість місцевих проблем.

Однак, сьогодні, місцева влада, замість того щоб займатись господарчими питаннями, шукає шляхів, як законних так і незаконних, для «вибивання» коштів державного бюджету на «латання дірок». Як наслідок, зростає корумпованість чиновників, через які проходять фінансові потоки, і які, на власну думку, вирішують пріоритетність тих чи інших об’єктів фінансування. Мова йде не лише про те, що частина коштів, за рахунок постійного дрейфування між центром і регіоном, осідають в чиновницьких карманах, а й про значні втрати часу, які не менш важливі для вирішення проблем.

Необхідною увагою має бути забезпечений рівномірний розвиток регіонів, по-перше, для уникнення масової робочої міграції українських громадян, що призводить як до «розірвання» сімей, так і до зменшення прибутків держави, місцевих бюджетів, самих громадян України. По-друге, вирівнювання економічного розвитку регіонів передбачає й відмову від вузької профілізації регіонів з тим, щоб закриття нерентабельних підприємств не призводило до масового безробіття та соціальних невдоволень.

 

проведення перепису населення для з’ясування потреб кожної людини і кожного населеного пункту

В Українській державі, як показує досвід, існує глибокий брак усвідомлення державними посадовцями чітких інтересів власних громадян. Домінування загальнодержавних, інколи надуманих та неактуальних проблем, фактично заглушує проблеми, які важливі для окремого села, міста чи району, наприклад, будівництво лікарні, школи, дитячого садка, газопроводу, питання землевідведення тощо. Отже, постала проблема в проведенні такого перепису, який би суміщав в собі елементи опитування – тобто визначав не лише демографічні проблеми, але й соціальні, побутові тощо. З’ясування цих питань, дозволило б не лише адресно вирішувати ці проблеми, але й – відкорегувало пріоритети і діяльність як місцевої, так і державної влади.

 

впровадження 20% квоти на працевлаштування молоді в установах і підприємствах всіх форм власності

Не зважаючи на те, що українським законодавством передбачено надання гарантії молоді на працевлаштування (Закон «Про зайнятість населення»), на практиці ця норма, фактично, ігнорується. Людині без зв’язків і досвіду знайти роботу практично неможливо. Випускники вишів отримують формальні довідки про працевлаштування і самі вимушені шукати собі роботу і, досить часто, знаходити таку, яка не відповідає ні їх кваліфікації, ні вкладеним в їх освіту державним коштам.

Тобто, як на рівні законів, так і підзаконних актів має бути не лише створена можливість, але й сформовані конкретні механізми забезпечення молоді, в тому числі й випускників навчальних закладів, робочим місцем. Причому, забезпечення квотами на працевлаштування має здійснюватись не лише «приказним» шляхом, але й через встановлення пільг для підприємств, які дійсно, а не на папері, забезпечують молодь робочими місцями. При цьому, мають бути сформовані і реальні важелі державного контролю над реалізацією молодіжних гарантій.

Забезпечення молоді робочими місцями матиме не лише пряме значення (працевлаштування), але й дозволить сприяти практичному впровадженню інновацій, носіями яких, як правило, виступають молоді люди.

 

встановлення для жінок-матерів гнучкого режиму зайнятості (за бажанням); подолання диспропорцій щодо пенсійного забезпечення чоловіків та жінок

На сьогоднішній день, система нарахування пенсій, через різницю в нарахуванні у рівнях середньої заробітної плати, призводить до неоднакового рівня пенсій для чоловіків та жінок.

Тому, зважаючи на особливу роль жінки в суспільстві, мають бути встановленні відповідні коефіцієнти зрівнювання, які б усували цю диспропорцію.

 

запровадження і фінансування окремою статтею держбюджету загальнонаціональної програми „Боротьба із захворюванням на рак молочної залози”

Рак молочної залози є одним з найпоширеніших видів раку в Україні. Наша держава посідає перше місце в Європі за кількістю хворих на цю патологію. Щогодини від цієї хвороби в Україні помирає одна людина, а кожна хвора жінка, через неї, фактично, втрачає 17-18 років життя.

Така страшна статистика – не лише наслідок недовіри до медичних закладів. Насамперед, поширення захворювання та його важкі наслідки для суспільства відбуваються через відсутність належного інформування жінок про хворобу та її симптоми, системи масової діагностики та профілактики, неналежної системи мамологічної служби. Як наслідок, у більшості випадків рак діагностується у занедбаних стадіях, що збільшує смертність до 30%.

На сьогодні депутати фракції «Блок Литвина» вже внесли проект Закону України «Проект Закону про профілактику, діагностику та лікування передраку та раку молочної залози», який був прийнятий в першому читанні в січні 2009 року. Але, проблема потребує не лише законодавчого забезпечення, але й практичного впровадження, створення відповідних центрів, належного фінансування та державного контролю за ними.

 

проведення суцільної диспансеризації і формування паспорту здоров’я населення по країні та регіонах з визначенням заходів профілактики і лікування

Метою диспансеризації – тобто постійного проходження медичного огляду особою є формування, збереження і зміцнення здоров'я населення, профілактика захворювань, зниження захворюваності, інвалідності, смертності, досягнення активного довголіття.

Якщо запитати в будь-якого лікаря що є основною причиною всіх важких форм хвороб, то відповідь буде однозначна – занадто пізнє звернення до лікарні. Але, сьогодні лише окремі підприємства проводять постійний медичний огляд своїх працівників. Та й зайнятість більшості українських громадян населення не дозволяє їй самостійно здійснювати диспансеризацію.

Таким чином, на підприємствах та організаціях всіх форм власності, освітніх закладах мають бути створені умови для постійного медогляду своїх працівників, учнів та студентів, тобто диспансеризація має набути всеохополючого характеру.

 

забезпечення працевлаштування безробітних людей старшого та передпенсійного віку

У зв’язку зі змінами в структурі виробництва, швидкоплинністю процесів та перебудові організацій, досить часто без роботи залишаються люди старшого та передпенсійного віку. При цьому, зважаючи на низку особливостей цієї категорії (складність перенавчання, сприйняття нових цінностей, недовгий період їх подальшої роботи), пошуки роботи для них суттєво ускладнюються.

Особливий підхід до цієї категорії має полягати не лише в тому, щоб особам передпенсійного віку запропонували ранній вихід на пенсію. Ці люди мають бути стимульовані до подальшої роботи, в тому числі й через навчання чи перекваліфікацію.

Тому, необхідно, по-перше, сприяти практичній реалізації тих гарантій, що вже передбачені в законодавстві (ранній вихід на пенсію, виплати по безробіттю до досягнення пенсійного віку). По-друге, провести низку заходів аналогічних тим, які передбачені для працевлаштування молоді: квотування та надання податкових пільг для організацій. По-третє, створити такі умови, в яких ці працівники були б зацікавлені в продовженні своєї трудової діяльності як шляхом додаткової освіти, так і зміни кваліфікації.

 

повна заборона ввезення в Україну генетично-модифікованих продуктів, ввезення імпортних товарів, що не відповідають вітчизняним стандартам; уточнення нормативної бази співпраці України з СОТ, обов’язкове маркування української продукції, яка містить ГМО

Дозвіл на використання та ввезення в Україну генетично-модифікованої продукції – це один з наслідків входження України до СОТ. І хоча вступ до цієї організації є значним плюсом (зважаючи на її вплив на світову економіку та економіку більшість держав світу), однак сьогодні Україна має переглянути низку вимог співпраці зі Світовою Організацією Торгівлі. Бо мета діяльності кожної держави на світовому ринку має визначатись її власними інтересами. Україна повинна брати участь у міжнародних організаціях, але тільки в тих випадках і тієї мірою, коли це не шкодить її інтересам. Таким чином, переглянуті мають бути норми щодо ввезення і застосування ГМО в Україні, захисту українського сільського виробника, особливо – приватних домогосподарств, цукровиків і т.д.

Щодо безпосередньо ГМО, то основна мета, яка ставилась перед цим, фактично, експериментом – уберегти людство від голоду, адже модифіковані рослини більш живучі, що добре для країн з неродючим грунтом. Але, якраз з цього боку, щодо України, з її виробництвом сільськогосподарської продукції, ГМО для внутрішнього ринку є недоцільним.

Ще у 1998 р. вчений Арпад Пуштай із науково-дослідницького інституту Роует заявив, що виявлено незворотні зміни в організмі щурів, які постійно споживали генетично модифіковану картоплю. По закінченні експерименту дослідник сказав, що ніколи не харчуватиметься такою їжею, і що дуже несправедливо використовувати громадян як піддослідних кроликів.

І, хоча остаточно наслідки впливу ГМО на організм людини проявляться лише через декілька поколінь, вже зараз необхідно заборонити ввезення продуктів з ГМО із-за кордону. Бо, зважаючи на можливості контролю в Україні, ми не можемо постійно відслідкувати вміст ГМО і, таким чином, повністю гарантувати, що із-за кордону нам постачатиметься продукція з обмеженим вмістом ГМО. Щодо вітчизняного продукту, то людям необхідно надати можливість обирати: вживати чи не вживати продукти з ГМО. Саме для цього використовується маркування про вміст або відсутність ГМО, яке повинно бути на всій продукції.

 

прирівняти корупцію до державної зради. Обов’язкове декларування доходів та витрат держслужбовців, членів їх сімей

Нагальність боротьби з корупцією визначається її значними масштабами в Україні. Так, в щорічному рейтингу міжнародної організації Transparency International у 2008 році Україна посіла 134-ту сходинку серед 180 країн, змістившись з 118-тої позиції у 2007 році.

Більше того, за власною сутністю корупція і є державною зрадою, тобто діянням, умисно вчинененим громадянином на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці держав. Корупційне діяння – це обмеження можливостей держави проводити ефективну економічну політику, що в кінці-кінців, шкодить як державній безпеці, так і суверенітету народу.

 

заборона держслужбовцям вищих рангів працювати у комерційних структурах протягом трьох років після звільнення з держслужби

Звільнення з державної служби для особи не означає того, що в неї відразу будуть розірвані особисті зв’язки з представниками органів державної влади. Встановлення такого строку має по-перше, знизити рівень таких зв’язків (за рахунок часу та змін в структурі органів влади). Тобто, через три роки особа не зможе так активно лобіювати в органах влади інтереси приватних структур. А по-друге, що не менш важливо, – це обмеження зніме одну з можливостей «вдячності» цих структур за послуги надані під час перебування особи на державній посаді. По-третє, це усуне можливість «шляху відходу» - тобто, в разі якщо посадовця звільнять з держслужби за корупційними статтями, або він сам звільниться під загрозою кримінальної справи за хабарництво, то цей колишній державний службовець не матиме можливостей працевлаштуватись в приватних структурах, яким він надавав незаконні послуги.

 

відновлення народного контролю (боротьби з корупцією)

Народний контроль передбачає встановлення прозорих та відкритих правил боротьби з корупцією – для того щоб кожна людина чи громадська організація могли вносити пропозиції до органів влади щодо боротьби з цим явищем, повідомляти про прояви корупції, а органи влади, які покликані боротись з корупцією, могли враховувати ці звернення, адекватно реагувати на них та боротись із хабарництвом, а не надсилати формальні відписки.

Зважаючи на те що корупція є головною державною проблемою, органи влади, громадянського суспільства та кожен громадянин мають нести спільну відповідальність за боротьбу з нею, маючи при цьому дієві механізми взаємодії між собою та засоби боротьби з цим злочином.

 

Прийняття Виборчого кодексу; запровадження виборів до Верховної Ради за відкритими списками, а до місцевих органів влади – за мажоритарною виборчою системою

На даний час, вибори в Україні регулюються більш ніж 4 законами, що породжує купу невідповідностей у регулюванні тих чи інших питань виборчого процесу. Як наслідок, такі невідповідності постійно провокують судові розгляди, затягують в часі визнання виборів, або можуть призвести до повного невизнання їх результатів. Натомість прийняття єдиного Виборчого кодексу уніфікує, тобто узгодить між собою всі правові норми, а відповідно – сприятиме формуванню простих правил виборчої кампанії та зменшить її негативні наслідки.

Повернення до мажоритарної системи виборів на місцях – це вимога, яка дозволить повернутись до рад, в яких працюють господарники, а не партійні функціонери. Тобто, місцева влада буде вирішувати питання своєї територіальної громади, а не перебуватиме під постійним тиском з боку партійної верхівки і не виконуватиме її вказівки всупереч інтересам громади.

Система відкритих списків до парламенту, як і мажоритарна система виборів, також передбачає закріплення кандидатів за округами, де їх висуватимуть політичні партії, а їх проходження до парламенту залежатиме від того чи підтримають партію в усій Україні, а місце в списку – від того скільки кандидат набирав голосів в окрузі.

 

Скорочення Верховної Ради України до 300 депутатів з наступним коригуванням депутатського корпусу в залежності від чисельності населення України; уніфікація чисельності депутатів місцевих рад пропорційно до чисельності населення

Зважаючи на сьогоднішню ситуацію у Верховній Раді України, нагальним стало питання перегляду чисельності парламенту. Причому, ця вимога висувається не лише по фінансовим причинам (хоча вони також не маловажливі):

1. Після введення пропорційної системи виборів, депутати стали представниками тих чи інших партій, базисом їх діяльності стали не стільки власні погляди, скільки партійні програми та завдання. Відповідно і результати голосування парламенту, фактично, залежать не від індивідуальних поглядів депутатів на проблему, а від домовленостей між партіями.

2. В Україні залишається досить високий показник співвідношення кількості населення на одного депутата. Причому, із зменшенням населення це співвідношення збільшується, але ефективність взаємодії з виборцями від цього не зростає. Низка депутатів залишаються невідомими для більшості населення, значна частина з них не виконує свої прямі функції, як то законотворення, зустрічі з виборцями. В окремої категорії депутатів завдання взагалі зводяться до непарламентських методів боротьби - захоплень трибуни чи інших силових варіантів тиску не лише на законодавчий орган, але й на інші органи влади.

3. Зменшення чисельності призведе до збільшення конкурентності серед кандидатів, що збільшить у Верховній Раді кількість професіоналів, експертів та стимулюватиме їх до активної діяльності депутатів, і відповідно – до зростання коефіцієнту корисної дії парламенту.

Крім того, нагальним є не просто зменшення чисельності парламенту, а закріплення співвідношення кількості депутатів до кількості населення. Наприклад, щоб кожні 150 тисяч громадян були представлені одним народним депутатом. І для того щоб податковий тягар на населення по утриманню депутата не зростав, їх кількість має відповідати чисельності народу.

 

створення виконавчих комітетів на рівні району і області, ліквідація державних адміністрацій

Сьогоднішні місцеві державні адміністрації, які фактично зосередили в собі виконавчу владу на місцях, є засобом обмеження як можливостей місцевої влади, так і прав місцевої громади. Справа в тому, що покликання адміністрації – проводити таку політику, яка б відповідала інтересам правлячій політичній партій (яка, фактично, і призначає голів обл.- і райдержадміністрацій). А її інтересам, як правило, відповідає зменшення видатків державного і місцевих бюджетів та збільшення поборів для того, щоб мати бездефіцитний бюджет і при цьому – витрачати кошти на популістські та малоефективні проекти. Більше того, інтересам центру не відповідає виділення коштів на ті проекти, що ініційовані опозиційними партіями, навіть якщо такі мають більшість на тій чи іншій території. Все це гальмує процес розвитку як місцевого самоврядування, так і економічного становлення регіонів.

Таким чином, можливість депутатів районів та областей самим вирішувати свої нагальні проблеми, не ходити на узгодження регіональних проектів до адміністрацій, не витрачатись на «відкати», вимагає щоб місцеві ради мали власні виконавчі органи, які були б підзвітні та підконтрольні їм, а не партійним лідерам, які перебувають на посаді Президента чи очолюють Кабмін.

 

скорочення на 40% державного апарату управління та витрат на його утримання.

Лише за останні чотири роки кількість державних службовців в Україні збільшилась на 40 тис., в той час як чисельність населення за цей же час зменшилось на 1 мільйон 250 тисяч. За статистичними даними, на утримання української бюрократії у 2004 році пішло понад 6,5 мільярди гривень. В 2008 ці статті бюджету склали понад 20 мільярдів. Всього ж на оплату праці і пільг держслужбовців щорічно витрачається 33-34% Державного бюджету. Це один з найвищих показників у світі. Таке зростання можна було б обґрунтувати лише в одному випадку – якщо б покращились послуги, які надаються державою населенню. Однак, збільшення чисельності породило лише зростання корупції та бездіяльність і безвідповідальність влади.

Неконтрольоване зростання управлінського апарату – це є ознакою політичної корупції, коли тим чи інших політичним силам за підтримку окремих рішень пропонують посади в міністерствах, наприклад, - заступників міністрів. Зрозуміло, що ці посади утворюються під конкретних людей, а не відповідно до потреб галузі.

 

введення виборності суддів народом.

Судді, відповідно до українського законодавства призначаються на перші 5 років Президентом, а потім – пожиттєво – Верховною Радою. Таким чином, отримавши посаду суддя може бути усунений лише у випадку вчинення злочину. Та рідкісні випадки притягнення їх до відповідальності, в умовах високої корупції, десятків тисяч нерозглянутих судових справ, несправедливих рішень вказують на необхідність докорінних реформ, насамперед – в процедурі призначення суддів.

Саме народ, територіальна громада повинні мати важелі впливу на свої арбітрів – вони самі повинні обирати суддів, а тих, які не в достатній мірі справляються з функціями, покладеними на них – не переобирати на наступний термін. Судді ж повинні нести відповідальність перед громадою, а не перед Президентом чи Верховною Радою.