Чернігівщина – край аграрний. Ця фраза стала характеристикою області і водночас її тягарем. Наявність землі не гарантує добробуту для людей, які живуть у селі, мають пай чи город і готові боротися за своє щастя зранку до вечора. І кожен виживає як може: хто городину зібрав, молока надоїв і повіз на ринок у Чернігів або до найближчого райцентру. Є й такі, хто і до Києва їде. А дехто торгує на узбіччі траси.

І всі ці потуги тільки заради одного – як-небудь заробити на життя, дітей вивчити та сім’ю прогодувати. На більше селянин і сподіватися не може. А діти, які їдуть вчитися до міста, не часто хочуть повертатися назад до батьків, до тієї важкої щоденної праці та безвиході. Тож і маємо сумну статистику: кількість сіл на Чернігівщині скорочується постійно. Так у 2008 році на території області було зареєстровано 1486 сіл, а на 1 січня 2012 року – 1482 села. Практично за три роки було втрачено 4 села.

Тому і виглядає сумно аграрний край. Зубожіння, вимирання сільського населення, постійна міграція і на цьому фоні багатіють заможні фермери-аграрії. Великі землевласники турбуються про свої надприбутки, тому працю безробітних селян купують за копійки. Не відстають від них і заготівельники молока, які скуповують його по низькій ціні, реалізовуючи в упаковці в чотири рази дорожче. І якщо держава їх зобов’яже підняти ціну закупки, то вони одразу забажають підвищеної жирності молока, щоб не платити задарма.

От і виникають питання: «Що робити селянину? Чи працювати за копійки? Чи взагалі не працювати? Як з цим жити?».

З проблемами села та дрібних фермерів добре обізнаний Олександр Кириченко, голова Чернігівської організації Народної Партії, тому ми звернулися до нього із запитаннями, які у сільських жителів перспективи і що потрібно зробити на законодавчому рівні для покращення добробуту селянина.

- На сьогодні, не лише в Європі, а й в усьому світі спостерігається дефіцит продовольчих продуктів, а саме продуктів харчування. Україна на цьому тлі вже розглядається як одна із житниць не тільки Європи, а й усього світу. Особливо зацікавлені Китай, Америка, - коментує Олександр Кириченко. - Але більшість власників земель – це монополісти, які мають від 50 тисяч гектарів землі і більше. Вони мають сучасну техніку і можуть в стислі строки як посіяти, так і зібрати врожай. А у нас сьогодні, не зважаючи, що до села прийшли нові технології, є дефіцит сільськогосподарської землі і немає зайнятості самих селян, адже великі землевласники і робочих місць не створюють, і не вкладають гроші у розвиток інфраструктури місцевості, землею якої користуються.

На його думку, для того, щоб був баланс між великими землевласниками та сільськими громадами, землями якими користуються чи володіють ці власники, потрібно, щоб ці заможні кампанії взяли на себе функції бюджетоутворюючих підприємств.

- На загальнодержавному рівні треба прийняти закон для власників великих фермерських господарств про сплату податку за користування землею на користь сільської громади. За використання землі, що знаходиться в паях у тієї чи іншої сільради, компанію потрібно «навантажити» не тільки виплатою продукції чи коштів селянам за користування землею, а й додатково покласти зобов’язання (наприклад, 1% від оціночної вартості) на утримання шкіл, садочків, ФАПів, доріг тощо, які знаходяться на території даної сільської ради. Якщо ці умови не виконуються, то має діяти інший механізм: органи місцевої влади повинні передати в оренду цю землю іншому, більш відповідальному сільгоспвиробнику, - зазначає пан Кириченко.

Олександр Володимирович переконаний, що задля того, аби селянин став заможнішим та впевненішим у завтрашньому дні йому в цьому, перш за все, має допомогти держава. Втім, на його думку, держава не повинна витрачати мільйони гривень на виплату компенсацій для побудови великих тваринницьких комплексів. Краще витратити ці кошти на закупівлю худоби і віддати її на вигодовування селянину. Це частково буде сприяти підвищенню зайнятості людей у селі та їхньому достатку, адже селянин зможе – завдяки державній дотації – цю тварину доглядати, а за рахунок продажу частини молока від цієї худоби та молочної продукції власного виробництва ще й утримувати всю свою родину. В разі, якщо народиться теля, то утримувач корови зможе або залишити його у власному господарстві, або продати державі з подальшою можливістю тримати в оренді цю тваринку. Знову ж таки отримуючи певну державну дотацію ще й на нього.

- Раніше вже була практика, коли селяни брали на відгодівлю маленьких бичків, а в кінці сезону, десь через півроку, здавали вже дорослу худобу, отримуючи гроші за різницю у вазі, - зазначає Олександр Володимирович.

Такі кроки, на думку пана Кириченка, сприятимуть не лише підвищенню доходів селян, а і збільшать кількість вітчизняної м’ясної і молочної продукції в торгових мережах України та витіснять іноземну сировину з наших полиць у магазинах і на ринках. Це вирішить, у свою чергу, питання покращення якості нашої сировини в порівнянні з іноземною. У нас цих продуктів належної якості зараз не вистачає, а попит на них існує і у містах, і у райцентрах. А для того, щоб збільшити кількість і покращити якість такої продукції необхідно об’єднати селян у фермерські господарства, які зможуть представляти свої інтереси на ринку, виробляючи якісний сир, молоко, масло, м'ясну продукцію  самостійно або здавати сировину великому виробнику по іншій, вигідній для спілки селян ціні.

Сьогодні селяни та дрібні фермери потребують державних гарантій та захисту. І, в першу чергу, на законодавчому рівні. В цьому зацікавлені не лише прості мешканці сіл і селищ, а й вся держава. Життя на селі повинно бути заможним, а робота у сільському господарстві – престижною.

Марина Котова,

громадсько-політичне видання «Чернігівщина народна»,

№2 від 07.09.2012 року