22 січня Україна в черговий раз відзначить День Соборності, а з нинішнього року, згідно з Указом Президента, ще й День Свободи. Започатковано це свято на честь злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Урочистості з цього приводу відбулися 93 роки тому – 22 січня 1919 року в Києві. Україна в ті роки палала у вогні страшного протистояння сил різного політичного спрямування – самостійників, більшовиків, анархістів, денікінців, її території прагнули загарбати росіяни, поляки, німці, війська Антанти.

22 січня 2012 року кияни, стомлені черговою зміною влади у місті, стали свідками урочистого дійства з церковними дзвонами, хресним ходом, військовим парадом, палкими промовами тодішніх політичних лідерів. Навряд чи його учасники думали, що через 14 днів ті, хто скріпив злуку своїми підписами, будуть чимдуж тікати з Києва під батогом ворожих військ.

Якими ж були на той час дві українські держави, що вирішили об’єднатися? Обидві перебували у стані війни: УНР – з Радянською Росією, якій Директорія оголосила війну 19 січня 1919 року, ЗУНР – з новоствореною польською державою. Ситуація на фронтах складалася не на користь згаданих вище українських державних утворень. 3 січня того ж року червоні частини увійшли до Харкова, 12 січня – до Чернігова, 19 січня – до Полтави, 27 січня – до Катеринослава. А вже у лютому Директорія взагалі опинилася у становищі кочівників без власної території. Як співалося у тодішній пісні: «У вагоні Директорія, під вагоном – територія».

Нищівної поразки від польської армії зазнали також військові формування ЗУНР, створеної у листопаді 1918 року. Вигнана зі своїх земель у липні 1919 року 50-тисячна Галицька армія перейшла через Збруч на Велику Україну. З перших же днів після злуки між воєначальниками і політиками обох українських держав розпочалися чвари, які згодом переросли у неприховану ворожнечу.

Власне по-іншому й не могло бути, адже Директорія складалася переважно з представників лівих сил, а в західноукраїнському уряді переважали представники буржуазних партій. Вже восени 1919 року обидві українські армії опинились на грані повного розгрому. Галицький генерал Мирон Тарнавський з частиною свого війська перейшов на бік Денікіна, решта «січовиків» стали під червоні прапори, Петлюра зі своїми поріділими військами був витіснений на польську територію.

З цього приводу канадський історик Орест Субтельний написав: «У гнітючому фіналі залишки двох українських урядів і армій опинилися у таборах своїх взаємних ворогів». Тобто те, що відбулося на Софіївській площі 22 січня 1919 року, можна поцінувати «як протокол благих намірів» збанкрутілих політиків. Задумаймося: чи може створити могутню державу народ, якому і нині бракує єдності?!

Анатолій Сисой