Шановні громадяни! Сьогодні, пройшовши 20-річний шлях утвердження  нової держави, мабуть, кожний вже встиг себе запитати, де ми помилилися? Чи оптимальну саме для України економічну модель два десятиліття розбудовували абсолютно всі влади, абсолютно всі уряди?

Економічні моделі західного світу умовно можна поділити на дві основні групи: перша модель – американського зразка, передбачає велику кількість мільйонерів та мільярдерів. Але, водночас, 3,5 мільйони людей у цій країні постійно живе на вулиці, а кожний сьомий є офіційно бідним. Інша модель – скандинавська, передбачає домінування заможних людей у країні при дуже незначній кількості як надбагатих, так і хронічно бідних.

На практиці Україна вийшла на спотворений американський варіант економіки: наша держава займає перше місце у Східній Європі за кількістю мільярдерів. Водночас, переважна більшість населення невдоволена зростаючою прірвою, соціальною нерівністю, коли українець – або бідний, або дуже багатий, і майже жодних проміжних варіантів. 

Постає питання: чому в нас не приживається економічна модель, яка продукує кількісну перевагу просто заможних громадян, адже в багатьох європейських країнах вона працює досить успішно. Відповідь проста: нам нав’язувались і нав’язуються такі економічні відносини, які не властиві нашому народу. Тому що наша філософія і світосприйняття відкидає будь-яку несправедливість, бо в ментальності українця – несприйняття крайнощів, а тим більше шаленого розриву між бідністю та багатством. Тому що ми не приймаємо системи, за якої багаті стають ще багатшими лише тому, що біднішає більшість. В Україні втрачається повага до людини праці, штучно насаджується новий ідеал людини, позбавленої моральності та людяності, ідеал "людини-гаманця". Ось головна проблема України: народ, який завжди був працелюбний, втрачає стимули до продуктивної праці.

Ми не наївні і розуміємо, що тотальна рівність неможлива за будь-якого управління, за будь-якої моделі. Але разом з тим, це аж ніяк не може слугувати виправданням тій тотальній нерівності, яка два десятиліття насаджується в Україні. І не дивно, що за таких обставин ледве не головним об’єднуючим чинником для українського народу є невдоволення державною владою, незалежно від того, яка з партій перемогла на виборах. І перше, що ми повинні зробити задля повернення до тих перспектив, про які мріялося наприкінці 80-х, заради чого ми пережили 90-ті, що ми, здається, нарешті починаємо  розуміти на початку 2000-х, це простимулювати  працівника до продуктивної праці, а відповідно простимулювати людину до кращого життя.

І один з важливих кроків на цьому шляху – це підвищення продуктивності праці, шляхом збільшення вартості кожного працівника, збільшення частки зарплати в одиниці собівартості продукції. І тоді виправданням для яхт і  "бентлі" будуть інноваційні технології, технології майбутнього, які запроваджуватимуть власники, а не використання ними низькооплачуваної людської праці, ніби країна повернулась у ХІХ століття.

І останнє. Багаті, насправді, ніколи не поділяться з бідними. Це не більше, ніж популістське гасло, яке виправдовує прірву в доходах, що склалася в Україні. Праця людей повинна оплачуватись так, щоб в Україні треба було допомагати лише немічним, а всіх інших – стимулювати до високопродуктивної і високооплачуваної праці, щоб держава думала не про збільшення мінімальної зарплати, а про перспективу росту. Українському громадянину треба дати віру в себе і віру в завтра. Дякую за увагу.