Роль у сучасному суспільстві громадських організацій переоцінити важко. Саме такі об'єднання українців мають чималий вплив чи не на всі сфери суспільного, а інколи навіть і державного життя. Спілки громадян координують діяльність своїх членів, серед їх функцій – представництво та захист спільних інтересів, обмін досвідом, розробка та реалізація спільних програм. Цей список можна продовжувати ще довго.

На Полтавщині чи не найпотужнішою (окрім, звісно, профспілок) є  Полтавська обласна організація Українського товариства мисливців та рибалок. Її керівник – голова Полтавської регіональної організації Народної Партії Костянтин Боровик.

- Костянтине Олексійовичу, хто зможе допомогти відстоювати інтереси громадських організацій, у тому числі і тих, які займаються природоохоронною діяльністю, пов’язаною з охороною, відтворенням та раціональним використанням природних ресурсів?

- На це питання можна відповісти словами «порятунок тонучого – справа рук самого тонучого», а якщо перевести це у практичну площину, то значною мірою усе залежить від людей, які вирішили об’єднатися для виконання певної роботи у тій чи іншій галузі, і від того як вони виконують дану роботу та наскільки вони згуртовані, залежить їх подальша доля.

- Яка головна проблема організації, яку в Полтавській області очолюєте ви?

- Проблема, на моє глибоке переконання, на підставі конкретних фактів, які ми маємо за останні роки, полягає у тому, що хоча Україна і стала суверенною незалежною державою, свідомість багатьох наших громадян до цього часу залишилась на рівні тих державних устроїв, які були за радянських часів, де здійснювалася підтримка громадських організацій, люди мали певну стабільність та фінансові можливості займатися природоохоронною діяльністю без особливих навантажень на сімейний та особистий бюджет.

Сьогодні доволі часто доводиться чути від членів Товариства, як молодого, так і старшого покоління, нарікання на те, що членство в Товаристві стає все дорожчим, полювати доводиться все рідше, бо дичини стає менше, а вартість на дозволи стає все вищою і мало хто хоче чути і сприймати правду про те, чому так відбувається.

- А чому, власне, так відбувається?

- Я вважаю, що це відбувається і відбулося з мовчазної згоди більшості членів Товариства, коли починалося формування моделі відносин у нашій державі між громадськими організаціями та державними інституціями, де кожна зі сторін займала свою позицію і в деякій мірі не хотіла почути одна одну, бо ті закони, які стосуються природоохоронної діяльності, у тому числі пов’язаної з веденням мисливського господарства, не сприяли даній справі, про що зараз багато говорять, а статистичні дані свідчать самі про себе (зменшення чисельності диких звірів і птахів, середовища їх перебування та вцілому екологічна проблема, яка ніяк не сприяє даній справі).

Сьогодні необхідно зрозуміти одне: ніхто за нас не зробить того, що ми повинні робити самі, відповідно до вимог наших статутів та чинного законодавства. Бажання мати результат з надією, що за нас це зроблять інші, – це утопія, що призвела до унеможливлення отримати право брати участь у використанні природних ресурсів, якими є дикі звірі і птахи, а практично і доступу до мисливських угідь, як, на жаль, це відбувається на практиці у приватних мисливських угіддях та орендованих водоймах.

- У чому особисто ви вбачаєте розбіжність поглядів представників державних інституцій, громадських організацій та пасивність їх членів?

- Ще у 1994 році прийняли Закон України «Про зброю», в якому дозволили мати в особистій власності нарізну мисливську зброю. У той же час полювання в більшості регіонів України з нарізною зброєю практично заборонено. Наслідок – значне зменшення парнокопитних звірів у наступні роки. Ініціаторами прийняття даного закону громадські організації, які займались веденням мисливського господарства, не були.

У 1996 році прийняли Положення «Про мисливське господарство та порядок здійснення полювання», у якому починається визначення шляхів ведення мисливського господарства та відносин між громадянами, громадськими об’єднаннями і державними уповноваженими зокрема та інституціями вцілому. Права громадських організацій практично враховуються лише в тому, що надається можливість організовуватися у громадські об’єднання, хоча ця норма уже визначена Законом України «Про об’єднання громадян».

У цьому ж положенні передбачено, що той, хто хоче бути мисливцем, має право на отримання державного посвідчення мисливця, яке дає йому право займатися полюванням. З одного боку, це демократичний шлях, а з іншого – майже 50% людей, які мали мисливську зброю і через членство в Товариствах, за рахунок членських внесків, брали участь в охороні і відтворенні мисливської фауни, перейшли у розряд сторонніх спостерігачів, які згадують про тварин лише тоді, коли збираються на полювання, але в той же час не хочуть платити за полювання ту вартість, що відповідає затратам. Згадане Положення багатьма пунктами зобов’язує користувачів мисливських угідь вкладати у ведення мисливського господарства кошти, які, безумовно, можна отримувати лише за рахунок реалізації продукції полювання, яка не є дешевою.

Була надія, що з прийняттям Закону України «Про мисливське господарство та полювання» у 2000 році, будуть враховані пропозиції користувачів мисливських угідь і норми даного закону будуть справді сприяти охороні, відтворенню та раціональному використанню природних ресурсів, якими є дикі звірі і птахи, але, на жаль, з 2000 по 2011 рік було внесено ще ряд змін і поправок, які практично суперечать іншим законодавчим актам, і у зв’язку з цим мисливські угіддя стали залежними від волі чиновників.

- Яких, на вашу думку, заходів необхідно вжити, аби змінити ситуацію?

- Перш за все, хочу наголосити на необхідності сприйняття на державному рівні ведення мисливського господарства як галузі, яка повинна мати чітко визначені правила своєї діяльності з обов’язковою державною підтримкою у плані прав і обов’язків, що не повинні залежати від особистих настроїв та поглядів того чи іншого чиновника. Наступним кроком, вкрай необхідним, має бути нормативний документ, який буде визначати спільні дії користувачів природних ресурсів незалежно від напрямків діяльності, а саме мисливських господарств, сільського господарства, водного господарства, енергетичного комплексу, нафтогазової галузі та деяких інших, від діяльності яких напряму залежить чисельність та різноманіття тваринного світу, стації їх перебування.

- А у чому тут проблема?

- Справа в тому, що кожна з цих галузей, які працюють без будь-яких порушень у визначений спосіб, у тій чи іншій мірі впливає на стацію перебування (інтенсивність відповідних рубок), як наслідок – маємо погіршення бонітету угідь по копитних. Скажімо, випалювання пожнивних залишків, сухої рослинності, застосування широкозахватної техніки, сучасних гербіцидів та інших засобів захисту рослин зменшує поголів’я хутрових звірів (заєць-русак) та пернатих; спади води у Кременчуцькому водосховищі восени та підйом води навесні призводить до затоплення кладок водоплавної дичини; меліорація, що спричинила осушення боліт, значно погіршила умови перебування водоплавної та пернатої дичини.

- Чи маємо нині законодавчу базу, яка впливає на порушників правил полювання?

- Є сьогодні цілий ряд законодавчих документів, які визначають, що є порушенням, хто повинен здійснювати контроль за роботою мисливської галузі та хто приймає рішення про притягнення до відповідальності за порушення, але ще жодного разу я не пам’ятаю, щоб у порушника вилучили знаряддя, які використовувались під час порушення, чи у випадку, коли доведено вину порушника, який незаконно добув звіра, у суді. Звісно, що це аж ніяк не сприяє дисципліні використання державного мисливського фонду.

- До речі, як дорого обходиться ведення мисливського господарства і чи покривають витрати кошти, які господарства отримують від своєї діяльності?

- Безумовно, зараз витрати, які йдуть на мисливське господарство, чітко прописані у законодавчих документах, тобто витратна частина зрозуміла, а от частина надходжень – це запитання. Адже при виконанні вимог, які визначені на законодавчому рівні до мисливських господарств по системі громадської організації, на площу 1,5 мільйона гектарів мисливських угідь мінімальні затрати –  майже 15 мільйонів гривень. У порівнянні з надходженнями 2010 року  це майже вп’ятеро більше, бо надходження склали трохи більше трьох мільйонів гривень, а це значить, що вартість однієї голови парнокопитних, незалежно від виду, повинна коштувати 5200 грн., при 1032 грн. у 2010 році; заєць-русак – 730 грн., при 146 грн. у 2010 р.; пернаті – одна голова 48 грн., при 9,68 грн. у 2010 р., і в цілому кожен мисливець-член Товариства в Полтавській області повинен сплатити більше 1 тис. грн., щоб вийти на полювання, при – 192 грн. у 2010 році. От і виникає знову запитання, як забезпечити ці надходження за умов, коли законодавство зобов’язує  тебе вкласти саме таку суму, а люди не можуть собі дозволити цю суму витратити, і не через небажання, а через відсутність коштів. Отож і виходить, що знаходимося між молотом і ковадлом, бо у нашому Товаристві переважна більшість – люди, у яких бажання полювати не співпадає, на жаль, з фінансовими можливостями.

І.Філоненко

(м.Полтава)