Будьмо горді, як небо, і сильні, як земля

Жовтневі буденні дні перед Покровою стали сумними і піднесеними для катеринопільчан. Тут відзначили 120-річчя і 135-річчя від дня народження своїх видатних земляків: у Кайтанівці – Павла Филиповича, у Пальчику – Сергія Єфремова. Значущості цим подіям надала участь у них науковців – літературознавців з Києва, Львова, Чернівців, Черкас – учасників п’ятих Єфремовських читань у Черкаському національному університеті ім.Богдана Хмельницького. Найтитулованішим гостем ювілейних урочистостей був професор Київського національного університету ім.Т.Г.Шевченка, доктор філологічних наук, лауреат національної Шевченівської премії, наш земляк – теж катеринопільчанин родом із Гуляйполя – Михайло Кузьмович Наєнко. Це він ще двадцять років тому виступив натхненником і ініціатором повернення імен та доброї пам’яті земляків, репресованих та убієнних за матір – Україну. Єдиною їх провиною була любов до України.

Активну участь в організації та проведенні урочистостей взяли активісти Черкаської обласної та Катеринопільської районної організацій Народної Партії.

… Маленьке українське село Кайтанівка. Звідси пішов у великий світ Павло Филипович. Із щирою любов’ю і ґрунтовно розповідає про історію малої батьківщини видатного земляка директор школи Борис Бичко:

-  Наше село має давню історію. У 1841 році Похилевич – відомий український дослідник писав: «Село Каэтановка при ручье Вербовец». Започаткував поселення  вільний селянин Каетан. Прибували до нього втікачі від поляків, які селилися кутками. Куток Свинарка – у лісі, де було багато диких свиней. Другий куток - Карпова круча, тут і понині нуртує багато джерел. Третій куток – Хрест, поставлений тут у 1861 році знак як оберіг від хвороб та усього злого. Тут ще до нової ери жили наші пращури – трипільці. Про них свідчить жертовна святиня – Бик. Ця історія живила творчість Павла Филиповича.

Дійство в Кайтанівці було пройнято трепетним ставленням до пам’яті свого земляка. Розпочалось воно проникливим і щемним молебнем отця Іоанна, декламуванням віршів земляка школярками Яною Снісаревською, Аліною Ковтун, Амалією Баторою, Іннесою Бувак, Іриною Жовнір.

Зворушило благословення дітей за їх причастя до світлої пам’яті поета і науковця Михайла Наєнка, а також теплі слова професора Черкаського національного університету Володимира Поліщука. Гості подарували школі бібліотечку книг і великий портрет Павла Филиповича. Слово про нього виголосила сільський голова Тетяна Шевченко.

-  Наш земляк – є гордістю села. Він із когорти видатних літературних діячів. Народився Павло Петрович 2 вересня 1891 року в сім’ї священика. Після закінчення сільської школи вступив до гімназії в Златополі, а потім до Київського університету, який закінчив із золотою медаллю і залишився при університеті як професорський стипендіат. З 1920 року до самого арешту працював професором Київського університету. Писати вірші почав у 20 років, тоді й з’явилися його поезії у київських журналах. Павло Петрович писав також рецензії, вступні статті до творів І.Франка, Л.Українки, О.Кобилянської, перекладав багато віршів французьких поетів. Він був одним із перших пореволюційних поетів хліборобської України. Йому постійно снилися турботи рідної Кайтанівки. Але на той час розгортали свою кампанію безвірники, і він як син священика не міг часто бувати в селі. За своє життя він видав лише дві збірки віршів. Це «Земля і вітер» та «Простір».

Подаємо вірші із цих збірок

***

Я – робітник в майстерні власних слів.

Та всі слова я віддаю усім.

Будую душі, викликаю гнів.

Любов і волю вводжу в кожний дім.

***

Дивись,  дивись:  безмежні  перелоги

 І  хмар  насуплених  погроза  в  далині.

 Приносить  вітер  виклики  тривоги  -

 Шалений  вітер  і  криваві  дні.

 Не  перший  рік,  як  позникали  боги,

 Остались  люди  та  мерці  одні.

 Жують  і  плачуть:  дайте-бо  підмоги,

 Заснуть  спокійно  дайте  у  труні.

 Я  чую  жаль.  Мене  турбує  звада,

 Та  марний  біль  перемогла  відрада,

 Бо  у  минулім  не  кохаюсь  я,

 Бо  не  ростанусь  з  мрією  моєю:

 Став  чоловік  над  чорною  ріллею,

 Як  небо,  гордий;  сильний,  як  земля.

***

Коли  летять,  як  сиві  зграї,

 Такі  скупі  і  сірі  дні,

 Коли  сама  земля  вмирає,

 І  в  небі  не  горять  огні,  -

 Коли  кругом  старці  й  каліки,

 І  обідніло  серце  вкрай,

 Забудь  і  ти,  забудь  навіки

 Мій  біль  і  горе,  і  одчай,

 І  те,  що  всі  мої  надії,

 Любов  і  пристрасть,  і  хвали

 Лиш  тягарем  чужої  мрії

 Для  тебе,  ніжної,  були.

 Минеться  все,  уже  минає.

 Змінився  я,  і  ти  не  та.

 Над  нами  вічність  пролітає  -

 Шляхи  безкраї  заміта.

 І  я  уже  не  маю  сили

 Тебе  забути,  відійти.

 Я  чую  тільки  голос  милий,

 Я  бачу  світ,  бо  в  світі  -  ти.

***

Заклинаю  вітер  і  хмари,

 Заклинаю,  земле,  тебе!

 І  бринять  найміцніші  чари  -

 Заклинаю  сонце  сліпе.

 Пролетіли  огненні  бджоли

 Між  зелених  полів  людських.

 Заклинаю  вас,  тихі  доли,

 Не  пускайте  до  себе  їх!

 А  глухі  снігові  градини,

 Смілий  вітре,  хоч  ти  розвій,  -

 Хай  живуть  і  квіти  й  рослини

 У  країні  бідній  моїй!

 Ясний  світе,  степе  без  краю,

 Срібна  пісне,  роси  й  трави,

І  у  вирій  перші  шуми,

Вас  кохаю,  вас  заклинаю,

 Хочу  бути  таким,  як  ви!

Опера СВУ – музика ДПУ

До 1991 року село Пальчик жило своїми селянськими турботами, навіть не підозрюючи, що воно знамените. Але достеменно знав про це відомий в Україні філолог і патріот Катеринопільської землі, виходець із сусіднього Гуляйполя Михайло Наєнко. Це він доклав чимало зусиль, аби Пальчик ще на околиці зустрічав проїжджих і перехожих пам’ятним знаком братам Єфремовим - в миру Охріменкам, а згодом стелою біля школи. Відрадно, що до увічнення пам’яті Єфремових долучилися колишні керівники району: Іван Полудень, Сергій Осадчий, Олександр Комаренко, Василь Цьоменко, підхопили цю традицію вже і нинішні очільники.

Вшанування пам’яті Сергія Єфремова подвижник української ідеї вважає не просто подією, а високим обов’язком для себе, посланим йому згори. У Пальчику він про це сказав так:

«У тридцяті роки було знищено еліту української й інших націй. Але у незалежній Україні тих, хто загинув за Україну, не забули. Свого злого часу Сергій Єфремов писав у щоденнику, що тодішня влада, заснована на дурелюдстві й експлуатації, не довго зможе існувати. Так і сталося. Але ж вона не прощала вільнодумства і таких різких та правдивих слів про себе.

І ось, квітень 1930 року, Харківський оперний театр. Не звучить увертюра до опери Миколи Лисенка «Тарас Бульба», а озвучується надумане і страшне звинувачення на адресу Сергія Єфремова як організатора антидержавної «Спілки визволення України». У народі той процес охрестили «Опера СВУ – музика ДПУ», бо кожне слово у цій трагедії було міфічним. А сам фінал – трагічним. Тільки у 1989 році Генеральна прокуратура зняла з Єфремова ганебне тавро „ворога народу”.

Нинішні пальчиківці знають багато про свого славетного земляка. Говорить сільський голова Микола Бобров:

«Сергій Олександрович Єфремов народився 6 жовтня 1876 року в с.Пальчик тодішнього Звенигородського району Київської губернії в сім’ї священика. У 1901 році він закінчив юридичний факультет Київського університету. Із середини 90-х років ХІХ ст. займався літературною діяльністю. Автор уперше упорядкованої історії української літератури, написав монографічні нариси про видатних українських письменників.

При радянській владі в 1919 році за свою політичну діяльність був кинутий до в’язниці. Після оголошення амністії в 1921 році повернувся до наукової роботи.

Сергій Олександрович багато зробив для організації роботи Всеукраїнської академії наук, був обраний академіком, а потім віце-президентом Всеукраїнської академії наук. Єфремов не став на бік радянської влади, він примирився із нею, але не змінив свої життєві ідеали».

Історію життя Сергія Єфремова, погляди борця за незалежну Україну у Пальчику тепер досконало знають не тільки дорослі, а й учні місцевої школи. Про це вони переконливо довели у своїх екскурсійних розповідях біля експозицій музею земляка, розташованого у школі. Деталі політичної, літературної, наукової діяльності, витримки із творів та щоденника відкривають відвідувачам сильного духом українця, інтелектуала, який для всіх поколінь співвітчизників назавжди залишився незламним.

«Він поміж нас і сьогодні, - вважає Михайло Наєнко. Бо все зібране і систематизоване ним із часів Київської Русі в царині української духовності допомагає і нині пізнавати історію розвитку України і української нації. Цінним є його внесок у розбудову української держави у 1917-1920 роках. Він і нині – приклад патріота-українця, який умів міцно стояти на землі батьків».

Леонід Туменко,

Микола Костецький

(м.Черкаси)