Кращі мізки планетарного рівня з тривогою констатують: світ, схоже, надірвався під тягарем викликів і проблем. А відсутність спільного стратегічного бачення нових загроз лише пришвидшує доруйнування міжнародного права, розвал усталеного світового порядку і наближення хаосу, розпалу тероризму та війн.

Зокрема, Генрі Кісінджер зазначає, що «у політичних лідерів тепер є набагато більше приводів реагувати на настрої суспільства в моменті» (Handelsblatt, 30.12.2015). Серед них, заклики повернутися до періоду національних держав, самостійно захищати власні кордони та державність (детальніше з цього приводу див.: Майбутнє держав: національне, ірраціональне, катастрофічне. Spiegel, 22.03.2016).

У свою чергу це реанімує інтерес до Вестфальської системи у її повному вимірі та інтерпретацій щодо неї. Як відомо, у 1648 році у Вестфалії зібралися провідні держави Європи, щоб офіційно покласти край кровопролитній Тридцятилітній війні і встановити певні основоположні правила для запобігання подібним конфліктам на майбутнє. Серцевину їх склали позиції: правова рівність між суверенними державами, дотримання територіальної цілісності держав і невтручання в їх внутрішні справи.

Як відомо, питання внутрішнього характеру, особливо в частині прав людини, перестали бути одноосібною справою країн після хельсінкського акта 1975 року.

В підсумку можна очікувати істотного зміщення акцентів в трактуванні Вестфальських принципів – кожен за себе. Замість глобалізації – державний протекціонізм, замість обмеження державності на користь наддержавних утворень – закриття та зміцнення національних кордонів навіть з обмеженням свободи власних громадян, замість спрощення держав – їх ускладнення, нарощування відповідних інститутів і т.п.

Чи спроможні національні держави самостійно вирішувати сучасні проблеми. Відповідь очевидна і вона негативна. Не слід забувати й про те, що у свій час національні держави для ефективного свого функціонування і лідерства намагалися прирощувати свої території. Чим це оберталося – відомо. Причину такого алогізму у мисленнях та діях можна вбачати у перемозі «національних почуттів над розумом» (Spiegel, 22.03.2016). Скільки вона буде продовжуватися – покаже час.

* * *

Зрозумілим і очевидним за таких обставин є те, що Україна, точніше – її провідники, повинні позбавитися ілюзій, що світ буде безкінечно опікуватися Україною.

Українська держава нагадує сьогодні будівлю, яку обнесли ззовні і зсередини риштуванням. Подають це як капітальну реконструкцію (читай - реформи), а насправді у такий спосіб утримують її від обвалу, не знаючи що насправді робити. Проголошення тотальних реформ, в усьому і скрізь, не слід сприймати як осмислене бачення «проекту України», а як відсутність взагалі будь-якого державного бачення. Накидання ж на Україну, без будь-якої прив’язки і адаптації, західних лекал лише посилює трагічність і абсурдність ситуації.

Легітимність, якщо хочете, справжність держави визначається тим, як вона вирішує суспільні проблеми, забезпечує добробут, безпеку і свободу своїх громадян, належне місце країни в світі. Очевидно, що Україна на сьогодні не є такою державою, а все ще декларованою державною. Державою за атрибутами, а не за змістом. Вона ускладнена і переобтяжена управлінськими, контролюючими і силовими інституціями, які бездумно створюються на додаток до старих і стає все більш не підйомною для громадян у плані їх утримання. Особливо з урахуванням мілітаризації країни.

* * *

В сучасній українській історії вже можна вичленити своєрідні цикли: прорив, надії, декларація реформ, конвульсії, які називаються державотворенням, відхід на попередні позиції і навіть далі. Далі – повторення того ж. Власне реформаційні стадії короткі, суперечливі та мало результативні. На практиці відбувається добивання радянської системи, яка на дивовиж виявилася живучою. Здавалося, що правління Януковича було дном, а виявилося, що дно ще попереду.

Відтак, правильніше було б говорити не про реформи, а контрреформи, оскільки здебільшого відбувається ревізія та заперечення того, що робили попередники. Таким чином, відбувається не вирішення проблем, а їх хронічне відтворення. Прикметним є й те, що відсутність дієвого демократичного механізму зміни еліт в останнє десятиліття обертається переворотами, які у випадку успіху називаються революціями. До закономірностей такої української безпросвітності вже можна віднести те, що верхи не чують і не розуміють низів, що бажання верхів загнати людей в щастя обертаються руйнуванням залишків бідної стабільності, що верхівковий характер перетворень та політика навздогін лише відтісняють Україну подалі на задвірки сучасного світу. І обертаються формуванням мало схильних до демократії режимів персональної влади.

Взагалі ми можемо стати свідками народження в світі «гібридного» авторитаризму та навіть тоталітаризму. Демонстрації сили над правом і законом. Утвердження замість влади порядку і логіки влади над порядком і логікою.

* * *

Вибори за нинішньої політико-партійної системи та ставлення до суспільства не виступають інструментом легітимного відбору влади, а також її зміни. Народ так і не став конституційним джерелом влади. Не в останню чергу через це українська влада так і не навчилася поважати свій народ. Для неї головне, що скаже Захід.

Підтвердження цьому – закулісся з формуванням коаліції у Верховній Раді та Уряду. Все вчергове зводиться до банального виторговування і поділу хлібних місць. Замість того, щоб говорити про те, як організувати країну, як мінімум, відвести її від безодні.

На зміну «тушкуванню» винайшли політичне найманство. Вдумайтеся, народних депутатів «орендують» у фракції, щоб забезпечити разово не менше 226 депутатів для сформування нового-старого Уряду. Для цього вдаються до випробуваного арсеналу аргументів – від апеляції до патріотизму до пересмикування Конституції та рішення КС. І звичайно ж до зміцнення коаліційних рядів за рахунок держбюджету. Торгівля Україною набуває узаконеного характеру.

Ще один «винахід»: поділ Верховної Ради на «канонічних» і «неканонічних» депутатів, на правильних і неправильних, на праведників і грішних. Не вистачає навіть мізків зрозуміти, що тим самим фактично заганяють в резервацію виборців, ділять країну, відрізають від діалогу частину суспільства. За великим рахунком, сьогодні 7-10 політиків присвоїли право визначати, що потрібно Україні.

Зрозуміло, що сформований на основі змови КМУ не матиме необхідної легітимності та суспільної підтримки. Виходить, що інакше не вміють, розуміють лише себе і свої інтереси, не розуміють країни й народу.

* * *

А тут ще «панамагейт» зачепив Україну. За усіх звинувачень, виправдань та обсмоктувань належить усвідомити таке:

- репутаційні втрати країни, ослаблення й без того її слабких позицій;

- збільшення розриву між владою та суспільством;

- ускладнення «збивання» коаліції та її нетривкість, а відповідно утворений зі скрипом Уряд сприйматиметься як тимчасовий;

- нав’язування керівників силових та правоохоронних структур з допомогою посилення натиску з боку радикальних активістів, дедалі більше пасування перед ними влади.

На останньому варто було б акцентувати особливу увагу, зважаючи на те, що зараз ми живемо в часі негативного політичного відбору. Ініціативу з легкістю перехоплюють люди, позбавлені бодай мінімально необхідних основ, принципів, правил і запобіжників. Виразниками народних дум намагаються виступати такі собі награні особи, зрежисовано екзальтовані та явно і набагато завищеним ціноутворенням. Просто дурні голови, які язику спокою не дають. Фактично така «політична упаковка» і «виробляє» зараз «державну продукцію».

І це на тлі того, що питання чергових позачергових виборів – це лише питання їх формату та дати.

Все інше можна сказати словами О.Толстого:

Ходить бывает склизко. По камешкам иным.

Итак, о том, что близко,

Мы лучше умолчим.

Час почати думати!