Попри беззаперечність самого видовища, від завантаження одіозних персонажів у сміттєві баки все ж тхне середньовіччям. Маю на увазі насамперед тогочасні уявлення про злочин та покарання: прив’язування порушника до стовпа ганьби з подальшим закиданням нечистотами. Хоча тоді, в середні віки, на відміну від дій нинішніх „сміттєвих люстраторів”, подібне покарання мало абсолютно легітимну основу та й стосувалося в основному простолюдинів, які скоювали здебільшого побутові правопорушення, не становили суспільної небезпеки для тогочасних міст та інших „напівдержавних” утворень.

Щодо сьогоднішньої України, то тут в основному йдеться про чиновників, які настільки замурзані корупцією, що їх і впродовж 10-річного тюремного терміну не відмиєш. То чого чекати від „очищення сміттєбаками”? Хіба що емоційного полегшення в 40,9 відсотків респондентів, які, за даними Інституту Горшеніна, позитивно ставляться до такої люстрації. А що ще позитивного може дати таке „очищення”? Відповідь, здається, очевидна – нічого. Незважаючи на те, що 48,8 відсотків респондентів, згідно цього ж опитування, негативно ставляться до таких „люстраційних дій”, кількість тих, хто підтримує цю форму „боротьби зі злом” є дуже високою й свідчить про тривожні симптоми в суспільній поведінці. Насамперед – в бажанні віднайти просту відповідь на складні питання. Саме це робить широкі верстви людей об”єктом маніпуляцій для різнокаліберних політичних пройдисвітів, які намагаються використати справедливе суспільне обурення в своїх особистих коньюнктурних цілях. Звичайно, театралізоване закидання чиновника в смітник тішить люмпенізоване суспільство. Мовляв, „знай наших”, „так йому й треба”. А що опісля? Чи ліквідовуються після цього корупційні схеми, чи призначатимуться на „хлібні” посади люди, підконтрольні суспільству й здатні запровадити справді прозорі механізми витрачання бюджетних коштів чи інших матеріальних благ? Та й зрештою, „а судді хто”? Коротше, питань значно більше, ніж відповідей на них.

У той же час, таку велику кількість прихильників „сміттєвої” люстрації по-своєму зрозуміти можна. Скільки вже років, дбайливо доглянутий усіма попередніми владами, корупційний спрут не дає суспільству вільно дихати. Як тут не вдатися до радикальних дій та раз і назавжди покінчити з цією гідрою. Але саме за цими, здавалося б благими намірами й криється небезпека: дорога до пекла встелена насамперед правовим нігілізмом, нехтуванням, хай і недосконалим, законодавством та утвердженням права сили. А це не має нічого спільного з утвердженням ідеалів добра й справедливості, гучно декларованими доморощеними „люстраторами”. Адже спокуса такої люстрації може швидко охопити всю країну й ті, хто сьогодні захоплено аплодує цьому явищу, можуть завтра самі опинитися в контейнері для сміття лише через те, що були „корупціонерами” для іншої групи „люстраторів”. Історія найвідоміших європейських революцій – це і трагічна історія тих революціонерів і їхніх симпатиків, які самі були нещадно накриті безжальною хвилею розбурханих народних потрясінь.

На жаль, саме суспільство не може „розрулити” ситуацію, що склалася. Тут має сказати своє слово інтелігенція, справжня українська еліта. Вона має звернутися до політиків і політиканів, морально тиснути на них, щоб пробудити в них хоча б мінімальний інстинкт самозахисту. Щоб вони, врешті-решт, почати впроваджувати справжні реформи, спрямовані на підтримку й розвиток суспільства. Громадяни України повинні вже найближчим часом відчути справжні позитивні зміни, а не чути балачки про них з одного боку та бачити „сміттєву люстрацію” з іншого. Інакше хвиля народного невдоволення просто винесе весь правлячий і опозиційний бомонд на смітник історії. І тоді дай, Боже, щоб лише сміттєвим контейнером все обійшлося...

Володимир Тетерук